— А що із тим коханцем?
— Янушем? Прийшов якось до Юлека й каже: «Звільніть мене, бо я не витримаю». Юлек засмутився, питає, у чому справа, квартира не така, чи зарплатня мала, чи за дружиною журиться...
— А в нього була дружина?
— Була, тільки деінде, і він збирався її привезти, але потім закохався, і вже так не квапився. Байдуже. Юлек допитується, а Януш: «Ні, квартирою й роботою я задоволений, просто я закохався у вашу дружину й не маю в неї жодних шансів. І я дуже нещасний». Юлек повернувся додому страшенно гордий і з порога вигукнув: «Через тебе я втрачу найціннішого працівника», як завжди, піднесено так. Бабуся питає, у чому справа, а він пояснює. Чоловіки — це все-таки йолопи. І відтоді бабуня прихильніше дивилася на сусіда за стіною, що вочевидь сповнювало їхнє життя новими відтінками.
— А що із твоїм дідусем?
— Спокійно, спокійно. Ніхто нічого не знав. Він поїхав до табору після повстання, і більше його не бачили. Тиша. Жодних листів. Бабуня сумує. А то були часи, коли люди або відшукувалися, або демонстрували геть інше обличчя. Саме тоді молодого Пшипковського, того, що виготовив подвійний профіль Тита і Геббельса, звинуватили в колабораціонізмі. І хто його захистив? Євреї. Бо виявилося, що він усю війну переховував в астрономічній обсерваторії шістдесятьох євреїв, за два кроки від маєтку, частково зайнятого німцями. Зате старий пан Пшипковський усю війну рятував письменників, музикантів та художників. Запрошував їх до Єнджейова, ставив на вагу й не відпускав з маєтку, доки ті не погладшали на десять чи п’ятнадцять кілограмів. Тоді ж таки бабуся зустріла на вулиці вродливу Рахелю Фрідманівну, яка тільки й врятувалася із цілої родини, якщо не враховувати того Фрідмана, що давно виїхав до Палестини чи, може, до Штатів. У Рахелю закохана була половина єврейських юнаків з усього повіту, і навіть пйотрковський панич, доки батько йому те з голови не вибив. Ночами їм снилися чорні коси й бездонні очі, і білі руки, і зуби мов разки перлів. Вона переховувалася на роботі: працювала на фабриці зброї, дванадцять годин на добу у ртутних випарах. Коли повернулася, люди її ледве пізнали. Волосся поруділо, зуби пожовкли, очі зробилися каламутні. А руки? Ніхто не знає, відтоді Рахеля завжди носила довгі чорні рукавички, аж до ліктів. Та кого це цікавить, коли вже не залишилося більше єврейських хлопців, щоб захоплюватися Рахелею?
То були часи, коли люди не лише відшукувалися, а ще й влаштовували бали; люди тоді обожнювали бали, нічого дивного, адже стільки часу минуло... Організували бал для працівників відділу культури, і щоразу, як її запрошує хтось до танцю, щоразу, коли якась жінка її минає, то чути: «Пані Гелено, чи ви геть осліпли? Януш за вами світа білого не бачить», «Лише той лісничий та й лісничий; та покиньте ви того лісничого к бісу», «Перестаньте-бо мучити Януша». Вийшли з балу, він за бабусею, якісь букети троянд, нічні просиджування в парку, поцілунки на лавці. Усе-таки, от-от, найпізніше завтра.
А назавтра бабуся повертається зі служницею й чує з вікон Шопена, та й каже:
— Ого, тітка Мехова приїхала.
— Пані Мехова цього не грає, — зауважила на те служниця, що свідчить про неабияку її обізнаність із польським музичним каноном.
А це мій майбутній дідусь, який тим часом устиг вийти з табору, відгодуватися на американських пайках, приїхати до Польщі, по дорозі побути тимчасовим директором консервної фабрики в Устці (звичайно, його звільнили, щойно він заперечив проти вивезення обладнання доблесною Червоною Армією), пожити в мами й сестричок, з’явився, нарешті, мов нічого не сталося, навіть не спробувавши надіслати листа чи телеграму. «Ідіот», — проказала бабуся, довідавшись про це. «Здогадуюся, — відповів дідусь, — що вже запізно?» — «Ще ні. Проте мало бракувало».
— Гарно, що й казати.
— Як бачиш, ситуація зробилася нестерпною. Бо було так: бабуся сидить біля Юлека, проте ніжно дивиться на Зиґмунта по той бік столу. На додачу приходить Януш, дивиться, дивиться, зронює «перепрошую» й виходить, щоб за мить повернутися з великим букетом червоних гвоздик. Ну, і сидять усі разом, бабуня ставить квіти до вази, розмовляють, чаюють, мов нічого й не трапилося.
— Про що розмовляють?
— Про кохання. Але не конкретно, а так, околясом, ну, розумієш... однаково, усім відомо, про що йдеться. Розповідають, що для них означає слово «кохання», балакають про жінок... Юлек явно виграє, зрештою, він людина слова... інша справа дідусь, йому красномовство дається важко... теоретично, я мав би в цій розмові вболівати за Юлека, бо, по-перше, я його чергова інкарнація, а по-друге, він законний бабусин чоловік, а я люблю порядок у цих питаннях, проте вболіваю за дідуся, бо знаю, що той зараз бовкне дурницю.
— Яку?
— Не пам’ятаю точно, але в чомусь він заплутався.
— У чому заплутався?
— У чому заплутався? — луною відгукується бабуня, яка, звісно, слухає мою розповідь як щось нове.
— У поясненнях. Мовляв, зв’язок жінки й чоловіка це така собі двоєдиність... і так далі. Юлек наче й сміявся із цього, але нервово. Януш не міг такого витримати й вийшов по-англійському. Дідусь попрощався, бо ж не міг він ночувати в подружжя Рогозинських, тим більш, що мамуня Рогозинська якимсь дивом довідалася про його приїзд раніше за інших і примусила його пообіцяти — турбуючись про цноту невістки й синове щастя — що ніч він проведе в неї. Вийшов Януш, виходить Зиґмунт, залишається Юлек. Дивиться на букет, а всі гвоздики зів’яли. «Ого, — каже, — твоя Двоєдиність нацюняла Янушеві до вази». Сама розумієш, що ситуація була нестерпною. Але про це трохи згодом.
— То що тепер? Може, я таки довідаюся, що з Лисовом?
— Ага, так. Я не сказав, що з Лисовом. Формально маєток і залишки землі належали бабуні й братові, і сестрам моєї матері: тітці Ружі, тітці Меховій і дядькові Мацею. Усі вони повмирали одне за одним: Ружа сам не знаю, коли, тітка Мехова між санітарами й шаленцями в перетвореній на лікарню моравицькій садибі, через яку вона колись так сперечалася, а Мацей... здається, його, зрештою, прикінчили якісь сифілітичні ускладнення, хоча десь мені в голові залишається думка про самогубство, уже не згадаю. Через це бабуня стала єдиною власницею всього майна і, немов королева Ядвіґа, Емілія Плятер чи героїня творів Жеромського, залишила селянам маєток у подарунок, аби ті залатали дах і отвори від картечі під одним з вікон, і облаштували там школу. Бо ж вони такі розумні, і вчитель до війни переконував, що всі повинні університет закінчити. Що зробили розумні лисівські мужики? А ось що: Генка Іванська, колишня служниця Мехової, стала зі своїм чоловіком на порозі із сокирою в руках і сказала, що то все її. А село принишкло й поступилося. Уявляєш? Усі хати спалені, люди не мають де жити, а вони наклали на маєток лапу. І хоч би ще туди перебралися, але... тут я бризкатиму поміщицькою жовчю... мабуть, їм забракло сміливості ввійти до панських покоїв, бо вони побудували хату поруч, а садиба тим часом мокла під дірявим дахом, вкривалася пліснявою, трухлявіла й розсипалася від старості. Кілька місяців тому я витягнув з якогось закапелка теку з написом «Лисів», де була купа різних папірців, от хоч би й акт купівлі, завдяки чому можна довідатися, за скільки ж срібних карбованців Броклі купили маєток у якогось Шмуля чи Ісаака; і поміж тих документів і копій зберігся лист служниці прабабусі Банди, дуже порядної жінки, яка просить захисту в суді. Як пише, Генка почала скрізь горлати, що її роками гнобили феодальні кровопивці, і за це їй належиться компенсація у вигляді маєтку. Насправді ж вона працювала три чи чотири роки...
— ... а насправді гнобили ту іншу.
— Гнобили чи не гнобили.
— Та не в тому справа.
— Ну, так, іншу. Бачиш, які інтриги? Не дивно, що вона мала жовті, мов у тигра, очі.
— А твоя бабуня їздила потім до Лисова?
— Так, спершу із машинами, потім з дітьми, ще в п’ятдесятому чи п’ятдесят першому. А селяни присилали їй гроші за оренду аж до шістдесятих.