Ну, але хліб був. Бабуня розділила його між Сабатами, Османами, Кузями й іншими, сіла з Юлеком на ґанку й заходилася їсти.

— Знаєш, — сказала вона, — якщо мати досита хліба з маслом, то почуваєшся цілком щасливою.

Розділ XIX

Війна скінчилася. І бабуся з Юлеком, як і пристало на молодь, виховану на книжках Жеромського, розпочали працю на неораній ниві, «бо це Польща власне», і так далі. Отримали роботу у відділі культури в Кельце й службову квартиру, про яку мені відомо хіба те, що вона складалася з химерно поділених великих кімнат, у яких мозаїчний паркет зафарбували чорною олійною фарбою, що бабуню, звісно, неабияк роз’юшило, і вона негайно фарбу поздирала, а підлоги понатирала, розлючено бурмочучи: «Хами!»

Обоє грали ролі інтелігентів і культурних людей, що, звісно, вдавалося їм пречудово. Насправді вони ні на чому особливо не зналися, зате на всьому потрохи, через що могли виконувати цілий ряд серйозних завдань.

— Ну, але що вони справді робили? — питає Бася.

Бабуня якийсь час силкується пригадати, і каже: «Я знала, знала, але, мабуть, не дуже пригадую, щось ми там робили, їздили». На щастя, вона негайно скоряється й слухає, що я розповідаю.

— Юлек, наприклад, їздив по селах і збирав залишки розкрадених колекцій, бо вмів відрізнити секретер від рушника на стіні, а кірасу від полотна Вичулковського[10]. В одному селі був маєток, у якому мешкав відомий колекціонер китайської порцеляни. Приїхали, а садибу розграбували, порцеляну порозносили по селу. Із прекрасних басейнів для золотих рибок п’ють качки, на тарелях епохи Мінґ баба подає їсти чоловікові й дітям, а ваза Цянь шляхетно виблискує на кілку в паркані. На щастя, Юлек пішов до вчительки, а та йому сказала, що в селі бракує шкільного приладдя. У дітей немає зошитів, гумок, олівців, підручників. То він поїхав до міста, повернувся з великою скринею різного шкільного добра, і оголосив, що той, хто принесе з дому щось із маєтку, отримає зошита або стругачку. І ті дітлахи ходили й зносили різне череп’я, меблі, книжки, а Юлек міняв їх на букварі Фальського.

— Я б теж виміняла.

— Ба, тепер вони певне, лежать десь у нетрях музейних сховищ або дісталися в подарунок якомусь партійному бонзі. Як ті картини Віткаци в музеї, ці пастелі... я тобі не розповідав?

— Ні.

— Кася поїхала до З. і шукає свої улюблені картини Віткаци, а в музеї кажуть, що їх немає. «Як немає? Мусять бути!» То вони завели її до підвалу, де в якомусь вогкому закутку за шафою, біля труби, лежали пастелі Віткаци. А ти ж Касю знаєш. Вона влаштувала такий скандал, що аж гори здригнулися. Пригрозила їм, що вона сама з роду Віткевичів, і таке інше, що вона собі, мовляв, не бажає, який скандал і т.п. То вони перелякалися й організували виставку.

— Але розповідай далі про Юлека, бо цікаво.

— А-а-а, тоді ще про те, як він поїхав до палацу маркграфа Велопольського, щоб реквізувати їхню поміщицько-експлуататорську бібліотеку. Із тими Велопольськими взагалі було так, що останнє покоління неймовірно спаскудилося. Про це свідчив не тільки паркан, що його маркграф наказав звести впоперек подвір’я, щоб селюки не задивлялися на його дружину, а ще й по бібліотечних картках. Бо якщо попередні покоління збирали справдешні скарби, віддаючи за них величезні гроші, то незадовго до війни єдині новинки, які з’явилися в каталозі, це якісь романчики, на кшталт Мнішек...

— Або Курц-Малерової, — додає бабуся, яка на мить пожвавішала, побачивши на столі коробочку з печивом у шоколаді.

— Ага. Крім того, бібліотеку вони стерегли мов якийсь сезам, не дозволяли нею користуватися жодним науковцям, нікого до тих скарбів не підпускали, та й самі не зазирали. Єдиним винятком став молодий студент, що отримав у них посаду бібліотекаря, і за мізерну платню каталогізував книги. Лише він один у всьому палаці любив ці книжки, тільки йому вони й були потрібні. Тож і не дивно, що найцінніші екземпляри заховав, як міг, впихаючи їх до різних закутків, схованок і криївок, а тоді з розпачем в очах дивився на Юлека, який по черзі всі ці сховки відшукував і спорожняв. Нарешті Юлек простежив, щоб книжки було запаковано до великих скринь, відвів бібліотекаря вбік і сказав: «Прийдіть попрощатися з нами, коли ми виїздитимемо». Бібліотекар прийшов і не розчарувався, бо Юлек наказав скриню з найціннішими книжками, тими із криївок, поставити на край вантажівки, а тоді штовхнув її, щойно машина рушила. Залишив йому на пам’ять. Студента звали Герард Лабуда.

— Отой професор?

— Той славетний професор. Саме він.

— А бабуся?

— А бабуся закрутила черговий роман.

Тим часом бабуня зовсім не дослухається, утративши цим самим можливість довідатися, як виглядало її життя, бо всю увагу зосередила на печиві.

— Бабусю, — кажу, прибираючи коробку, — годі вже. Тобі зашкодить. Якщо ти зголодніла, я тобі зроблю бутерброда.

— Пхе, бутерброда... я не голодна, мені печива хочеться.

— Так отож, я й бачу, що ти вже півпачки з’їла. Поки що досить. Справді.

Бабуня зітхає і, зі зболеним поглядом, капітулює.

— Але який роман?

— Ну, із Янушем Шиманським.

— А я його знаю? — питає Бася.

— Ще ні. Бабуня, зрештою, уже теж ні. Януш Шиманський був фахівцем у галузі звукозапису, одним з найкращих у Польщі, а що тоді в Кельце саме створювали радіо, то і його викликали. Він оселився в тому ж таки, безглуздо поділеному на крихітні комірчини, помешканні, де жили бабуся і Юлек. Бабуня його геть не помічала, бо, по-перше, мала чоловіка, що, зрештою, не становило такої перешкоди, а, по-друге, хвилювалася через свого лісничого, від якого досі не було жодних звісток. Ну, але Януш Шиманський був невимовно вродливим мужчиною, до того ж умент закохався в бабусю.

— І що?

— Бабуня, як і годилося, їздила Польщею й несла промінь освіти. Наприклад, зчепилася з якимись чиновниками, які розпорядилися, аби вона поїхала до Сілезії й купила піаніно до концертного залу. Бабуня поїхала, роззирнулася, і замість того, щоб купити перше-ліпше піаніно, доклала грошей із держфонду й купила «Блютнера», «Бехштейна» чи ще якогось там «Безендорфера» з порядного німецького дому. Повернулася, а вони влаштували їй бучу, бо, бачте, витратила стільки грошей, а могла ж привезти прекрасне піаніно «Калісія». Але вони взагалі були хами й неуки. Бабуня тоді писала статті, я навіть натрапив на них у якійсь шафі. Рецензії на фільми й таке інше. Наприклад, рецензію на фільм «Світ сміється».

— Гарний фільм, — каже бабуня, перемелюючи беззубими яснами рештки печива, — поросята качалися в стравах достоту, як на бенкеті в моєї бабусі Броклевої.

— Бо бабуся переживала тоді захоплення новим порядком. Знайомі питали Юлека: «Слухай, вона це серйозно, то нам образитися й припинити стосунки, чи почекати?» — «Почекайте, то їй потьмарило розум, минеться». І минулося. Після проблем із цензурою, коли якийсь бовдур, що не говорив навіть добре польською, а якщо й говорив, то із жахливим акцентом...

— Зі сходу?

— Швидше з Налевок... отож, щось він їй там повикреслював, почав сваритися: «Це речення, товаришко, зіпсувало вам усю статтю», а бабуня йому: «Я вам ніяка не товаришка, а пані Рогозинська». — «Пані й панове, — розлючено відказав він, — були до війни. А ви б іще, певне, капелюшок хотіли носити?!» — «Ну, звісно, от тільки в Кельце страшенний вітер, і зриває капелюшки з голови». І так їй минулося. А згодом її хотіли записати до ПРП, то бабуся відповіла, що вона вже є членом соціалістичної партії, ПСП, іще з-перед війни, її умовляли, погрожували, але марно.

— Бо я завжди мала більше щастя, ніж глузду.

— Теж правда. Або почала з Юлеком організовувати театр, то приміщення в них відібрали під актову залу, для робітників, які мусили ходити на збори. Бо робітник, який ходить на збори — це гарний робітник. Юлек пішов лаятися, і натрапив на якогось йолопа, а може, і того самого. І так вони зчепилися, що той аж штовхнув Юлека, і йому випав гаманець із кишені, а з гаманця видніло посвідчення члена Товариства польсько-радянської дружби, бо тоді такі посвідчення видавали всім, хто працював у міськраді. «А-а-а... — затнувся йолоп, якому зробилося ніяково, що він отак вчинив із польсько-радянським другом, — а-а-а... то ви з Товариства дружби?» А Юлек, певна річ, не в тім’я битий, відразу увійшов у роль і каже так зверхньо: «Майже від самого початку. А чого ви, товаришу, сподівалися?» І був театр, а не актова зала.