— З якими машинами?

— О-о-о, тоді повернімося до праці на неораній ниві.

— Моя бабуся у 1945 чи 1946 році поїхала на Західні землі й набачилася там страхітливих речей, — розповідаю Пйотрові, сидячи в його кімнаті й зазираючи йому через плече, як він громить на комп’ютері якісь ворожі імперії; Пйотр справжній ґданщанин, і до того ж прусський патріот. Повторює з гордістю, що його родина колись володіла пекарнею на Маріацькій, а якщо домовляється про зустріч перед Вижинними ворітьми, то завжди додає: «Під кінським хвостом», бо колись там стояла кінна статуя кайзера Вільгельма. Усе німецьке викликає в нього ніжні почуття, хоч він і зберігає здоровий глузд, на противагу іншому моєму товаришеві, який мені колись сказав: «Ну, тобі я можу потиснути руку із чистим сумлінням, бо ти належиш до субнордичної раси», а іншого разу, слухаючи якогось Бетховена чи Гайдна: «Ти бачиш ці тевтонські стяги, що тріпотять над вільною Східною Пруссією?»... Пйотр робить паузу в грі й обертається до мене, отож, розповідь його явно зацікавила.

— Бабуню силоміць включив до військової експедиції пан Сасим, брат першої дружини мого дідуся.

— Тієї, що загинула з матір’ю під руїнами будинку під час повстання?

— Саме тієї. Пан Сасим був воєводою, віце-воєводою чи старостою, так чи сяк, представником місцевої влади. На противагу іншим апаратникам переломного часу, він був людиною кришталево порядною. Бабуня колись побачила, як йому загорнулася пола сірого піджака, і під сподом блиснула темна синява. Бабуся сказала йому тоді, що людина на його посаді, яка має такий поношений одяг, це неабияке явище в масштабах країни. Сасим її дуже любив і поважав, отож довідавшись, що полковник С., комуністичний лідер, який був потім одним з організаторів келецького погрому, збирається до Сілезії зі своїми лісовчиками[11], попрохав її, аби вона погодилася стати безстороннім спостерігачем. Полковник С., звісно, був розлючений, проте заперечити не міг.

— І що?

— Поїхали військовими машинами, вантажівками. Німці вже тоді отримали наказ переселятися до Німеччини, проте ще мали право ненадовго залишитися в Польщі й залагодити формальності. Тим часом полковник в’їхав до якогось міста, здається, Легниці, побачив кільканадцятирічного хлопця, що ніс у руках якусь шкатулку і, не кажучи жодного слова, вистрілив йому в голову, навіть не зупиняючи автомобіля. Бабуня неабияк перелякалася, бо якщо він так чинить з людьми, котрі нічого йому не заподіяли, то як же він оцінює її життя, її, яка має пхати свого носа в усі його справи. Надивилася вона тих жорстокостей чимало. Нарешті пересилила себе й влаштувала скандал, а полковник С. зареготав їй в живі очі й проказав: «Я тут розпоряджаюся, я». Увечері влаштували бенкет для російської та польської «верхушки» в залі якогось сплюндрованого палацу. Радянський генерал, трохи підпивши, спершу дуже радо балакав з бабусею, а тоді підвівся, обійшов стіл і з-перед кожного прибора забрав квітку, тоді зробив з них невеличкий букетик і поклав перед бабусею. «Як це по-російськи. Забрати у всіх, дати одному». — «А ви сиділи?» — запитав він. — «Ні». — «О-о-о, то ще посидите!»

— Гарно.

— Але не справдилося. Так. З Легниці вони потрапили, здається, до Вроцлава чи іншого великого міста, де воєводою був знайомий Сасима. Усіх провели на зустріч, у тому числі, незважаючи на протести полковника С. і мою бабусю. Ба більше, коли всі чекали в коридорі, з кабінету воєводи вийшла секретарка й сказала: «Пан воєвода хотів би поговорити з пані Рогозинською». Пані Рогозинська описала жорстокість поляків так докладно, що коли до кабінету ввійшов С., з порога кидаючи бабусі погляд, наїжачений кинджалами, коли він уже розсівся й почув звинувачення, коли відповів: «Не раджу вам зариватися. Тут мої хлопці», то пан воєвода спокійно відказав: «Ваші хлопці не тут, а в міській в’язниці, під професійним наглядом моїх хлопців». І примусив полковника не тільки прохати пробачення в моєї бабусі за всі образливі слова, які їй довелося вислухати, а й виправити всі завдані збитки, які можна було виправити. Це те, що стосувалося С. Проте був іще пан Ж., назвімо його Жеремським. Пан Жеремський отримав від якихось товаришів урядове замовлення на організацію постачання продовольства до спустошених сіл. На бабусю він з першого разу, коли вона зустріла його в Сасима, справив щонайгірше враження. Особливо своєю вишуканістю. Бо тоді всі ходили в тому, що мали, у довоєнних пальтах, у піджаках з витертими ліктями, у перешитих сукнях, військовій формі, а пан Жеремський ходив в ідеально пошитому білому костюмі, чудових черевиках і сонцезахисних окулярах. Геть не по-тутешньому, радше тип плейбоя з Монте-Карло, ніж сумлінного підприємця, який у поті чола рятує від голоду селянські родини в ім’я Народної Польщі. На певний час Жеремський зник з бабусиного поля зору, проте невдовзі вона отримала листа від лисівських селян, які скаржилися, що отримали значно меншу кількість призначених їм крупів, борошна й цукру, аніж про те писали в газетах.

— І що?

— Як це що? Бабуся пішла до Сасима й каже: «Слухай, я вірю їм більше, ніж собі, якщо вони таке пишуть, це означає, що Жеремський винен у якихось махінаціях. Будь ласка, перевір це». Сасим створив комісію, яка не виявила зловживань. Скликав — на бабусине прохання — другу, яка теж спростувала усі звинувачення. І лише третя комісія (або непідкупна, або ж йому вже забракло грошей на хабарі) викрила величезні розтрати й засадила Жеремського до в’язниці на кілька добрих років. Але хтось мав порозвозити ці додаткові харчі. І це зробила бабуся. Ти пригадуєш найщасливіший день свого життя?

— Так. Ні. Не знаю.

— Я теж не знаю, а бабуся знає. Сказала мені, що то був день, коли вона приїхала до Лисова на чолі автоколони, а селяни вітали її як свою рятівницю. «Це для вас», — сказала вона, а селяни: «Пані, вділіть трохи гмінному».

— Гмінному?

— Так, сусідньому селу, у якому було керівництво гміни. Бабуся каже, ні, мовляв, це лише для них, а селяни: «Ви нам це дасте й поїдете, а ми залишимося». Отож частину вділили гмінному. Бабуся весь день стояла на підводі й роздавала до мішків борошно, цукор, крупи, а люди підходили до неї в ідеальному порядку, без жодних сварок, наче брали участь у великому, священному обряді. Брали харчі, дякували, перекидалися кількома словами і йшли собі. «А щойно звечоріло, — розповіла мені якось бабуся, — над селом видко було дим з коминів. Це у наполовину відбудованих хатах усі жінки пекли млинці, посилані цукром. Дорогою йшла мати, поруч вела дитя, яке несміливо впихало пальчики до мішечка із цукром, а тоді, сповнене щастя, зосереджено злизувало солодкі кришталики».

Іншого разу розповідаю про це Басі, і якраз у цей момент нам на очі набігають сльози. Отож Бася швидко каже:

— Але я хочу, щоб ти розказав про Юлека й про бабусю, і про твого дідуся.

— То повернімося. На чому я зупинився?

— На тому, що ситуація зробилася нестерпною.

— Атож. Ситуація зробилася нестерпною. Що залишалося робити подружжю Рогозинських? Виїхати до Бельгії.

Розділ XX

— До якої ще Бельгії?

— До тієї, що між Францією та Голландією.

— Але звідки?

— З Польщі.

— Ще трохи, і це почне мені нагадувати розмову копачів із «Гамлета», — застерігає мене Бася.

— Ну, гаразд. Просто Юлекові запропонували посаду культурного аташе в польському посольстві в Бельгії. Спершу комуністи хотіли показати, що не призначають самих ідіотів, бо ті є членами партії, а й світлих інтелектуалів. Давали їм якісь мало важливі посади й показували в європейських столицях, а тоді відкликали zurück до Польщі й замінювали своїми. Отак. Тож бабуся віддала лисівську садибу під школу, замкнула квартиру в Кельце, довіривши ключі якомусь знайомому (який за її відсутності виніс із квартири чи не всі альбоми дідуся Брокля, якийсь інкрустований столик і чимало інших речей, але то вже інша історія). Попрощалися з Янушем, лісничим і мамунею, та й поїхали.