Немає облич. Немає рук. Немає одвірків, столів, картин, стосів журналів і книжок із позолоченими берегами.

Цих кілька, буквально кілька, миттєвих знімків кольору сепії... що ж, бодай це. Прабабуся, випростана мов струна, вузька талія, спирається на чорну парасольку, за нею світло сотається крізь листя чужих дерев, здається, платанів, і напис білим у куточку «Опатія».

Боже мій... Опатія...

— У мами були такі гарні пропорції, — чую за спиною бабусин голос, — такі гарні... здавалася високою, а була така маленька, сягала мені досі, до плеча, коли я ще була молодою, тепер уже, мабуть, до підборіддя, я так малію... проте однаково, глянь-но, пропорції високої жінки, і до того ж, така вузенька в талії. І завжди пересувалася біжка, підтюпцем; не пригадую, щоб вона колись ішла нормально. Коли була хвора, то повільно човгала, так само останнього дня, коли померла, сидячи в цьому фотелі... але щоб просто йшла? Ні. Завжди бігала.

Коли світ був ще дуже молодим, у містах — повний позолоти й ліпнини, на селі — важкий від запаху плодів, що лежали в траві, і коров’ячого гною, люди були меншими. Може, просто не було для чого спинатися, і вони рідше, ніж тепер, ставали навшпиньках, може, живилися, не прислухаючись до мудрих порад щодо здорового харчування й розросталися в іншому напрямку, а може, їм просто байдуже було до вищості, бо все, чого потребували, знаходилося поблизу землі.

Дідусь Леонард мав на зріст метр п’ятдесят з лишком, чорне, мов воронове крило, волосся, доки не перетворився на білого ворона: смаглява шкіра й блакитні очі.

«Вандочка, — писав він у щоденнику, що його після дідової смерті моя бабуся з Юлеком знайшли в шухляді вигадливо інкрустованого столика, — уважає, що моє прізвище не Брокль, а граф де Бролі, тільки спотворене, бо в мене така південна врода. Та наскільки мені відомо, то ми від злиднів утікали, можна сказати, на собаках верхи приїхали з Німеччини й осіли тут, Броклі з діда-прадіда, хіба, може, писалося трохи інакше...»

Того холодного січневого дня совєти спалили всі дідові фотографії, тож тендітні м’які тканини, що вкривали його скелет, формально були втрачені для майбутніх поколінь. Я не раз намагався уявити собі цього спокійного, добре вихованого літнього чоловіка (який усе життя скидався на літнього чоловіка, бо таким запам’ятала його онука), поціновувана й колекціонера мистецьких творів, бібліофіла й ерудита, який за освітою був хіміком, а в житті — поміщиком, хоча і те, й інше не вдавалося йому надто добре.

— А старий пан, — сказав мені згорблений старий Тарапатка, коли я приїхав до Ханаану, — у неділю після меси купував під костелом торбу цукерок, і ми, діти, бігли за ним аж до маєтку, бо він усі ці цукерки роздавав... старий пан, це вашої бабуні дідусь, пан дідич.

А пан дідич народився не дідичем, а міщухом, та ще й бідним на додачу. Польською говорив, здається, у першому поколінні, і я геть не певен, чи він не народився в Німеччині. Але якщо навчився говорити польською, то засвоїв і що таке кунтуш, і карабеля, і гусарщина, озвався в ньому якийсь слов’янський дух, і з притаманною вісімнадцятирічним юнакам уявою він вирішив узяти участь у січневому повстанні, після чого загув на Сибір як справдешній польський патріот.

За нез’ясованих обставин дідусь Брокль закінчив хімічний факультет, повернувся із Сибіру, оселився в Києві, достеменно, до щонайменших подробиць спізнав проблеми цукрівництва, дійшов до звання професора й одружився з бабусею Бандою, яка була жінкою дуже розумною, але не надто розвиненою, а потому породив чотирьох дітей і став мільйонером.

Але ті, хто тепер думає, що нещасний Леонард Брокль був старанно закамуфльованою акулою бізнесу, помилився б. Дідусь анітрохи не розумівся на процентних ставках, дивідендах чи курсах; жив, наче п’яне дитя в тумані. Та випадково сталося так, що хтось порадив йому купити чималий пакет акцій певної фірми. Той-таки, або, може, інший випадок спричинився до різкого зростання вартості акцій протягом усього лише кількох днів, бо імперія саме переживала економічний бум. Дідусь, якого це вочевидь розважало, трусонув своїми заощадженнями й докупив ще кілька пакетів. А що акції знову поповзли вгору, то протягом місяця він став одним з найзаможніших людей у Києві.

Так повинні закінчуватися всі історії.

Та, на жаль, вони тривають довше.

Дідусь купив собі цукроварню, автомобіль і великий будинок. Мандрував по цілому світі, скуповуючи картини, лакові ширми, скульптури й меблі; листувався з ученими-цукрівниками в Берліні та Парижі.

— Ото звідти в Лисові ці сорочки, — казала бабуся, складаючи зняті з мотузок випрані речі, які висохли на полуденному вітерці. — Дідусь подорожував Європою й постійно скаржився на тамтешні пральні, мовляв, погано перуть, ставлять штампи де завгодно... Зрештою, я й сама в цьому переконалася, бо коли Юлек віддав у Брюсселі випрати сорочку, вони вліпили йому штамп на грудях, а тоді ще й дивувалися, коли він влаштував їм скандал. Дідусь скандалів не влаштовував, він просто купував стільки сорочок і комірців, скільки йому було потрібно, а тоді повертався до Києва, до Мнина, до Моравиці зі скринями, повними білизни. Іще з Лисова, через багато років, селяни виносили ці сорочки цілими оберемками. Розумієш, білизна сушилася на мотузках, то вони туди-сюди, і половини вже немає. Або вечорами, коли висхлі речі стояли в кошиках під вікном, то вони тихенько прокрадалися, і вранці вже й слід прохолов. Проте шафи однаково були повнісінькі.

Бабуся Ванда, з родини Девйонткевичів, була низенькою, тендітною жінкою із відповідним до її статури розумцем. Вона дожила до поважного віку, дев’яноста років, може тому, що невеличке тіло зуживало час ощадливо, а гучні події виявилися до неї милосердними й оминали її здалеку. Іще коли вона була маленькою Вандочкою, її по смерті батьків віддали до монастиря, великого сірого будинку з товстими мурами й довжелезними коридорами, якими цілими днями прокочувалося тихеньке відлуння кроків черниць і вихованок, щосекунди переконуючи їх, наскільки вони мізерні в порівнянні з Господньою всемогутністю й проблемами посагу. І ото звідти, із цього камінно-дерев’яного релікварію, розташованого десь у східних хащах, де роїлося від демонів-стржиг, та озер, повних потопельників, Вандочку й забрав Леонард Брокль, який повернувся із заслання й вирішив зв’язати себе шлюбною обітницею. А коли Ванда погодилася вийти за німця, той обвінчався з нею перед Богом, щоб жити з нею в радості й горі, не відаючи, що невдовзі він стане мільйонером. Вандочка про це не знала й поготів, бо Леонард принаймні був мужчиною, будував якісь свої плани, мав певні наміри, які повільно зроджувалися у звивинах його мозку науковця; а вона — що ж вона? Хіба сирітка з монастиря, практично позбавлена посагу, може сподіватися мільйонера?

І от, як у побожній оповідці, скромність та невибагливість було винагороджено багатством, розкішшю й принадами світу (логіка побожних оповідок узагалі підозріла, а Вандочка потрапила до кіл сильних світу цього, світу Києва 1875 року, осяяного свічками, що горіли у високих канделябрах, Києва, у чиїх бальних залах миготіли паризькі туалети й лондонські фраки, Києва, що пінився шампанським і мінився разками перел).

— Кажуть, вони страшенно кохали одне одного: бабуся Ванда розповідала мені, ах, ах, що дідусь обціловував її цілу-цілісіньку, від ніжок до маківки, жоднісінького куточка тіла не залишав нецілованим, — і бабуся хихоче, певне, не усвідомлюючи факту, що так само, мабуть, хихотіла її бабуся, розповідаючи це своїй онуці, — не знаю, що він такого в ній убачав, бо не була вона ані дуже вродливою, ані надто розумною... Вона двадцять п’ять чи й тридцять років прожила в Києві й не навчилася російської, хіба трохи щось там лебеділа по-французькому, те, чого в монастирі навчилася. Була в усіх тих Парижах і Римах, Брюсселях і Віднях... ну, хіба що крім Лондона, Нью-Йорка і Японії, бо коли вони якось випливли в Ла-Манш, у неї стався такий напад морської хвороби, що довелося завернути корабель... Лікар сказав, що вона не доживе до другого берега... і відтоді, як уїдливо казав Юлек, дідуньо їздив лише за океан... але я не про це. Розумієш, вона мандрувала й мандрувала, та коли я спитала її, як було в Дрезденській галереї, а як У Музеї старожитностей у Берліні, то вона відповідала, що в Дрездені жахливі крамниці, а з Берліна привезла собі прегарний шовк, але галереї не пригадує; дідусь бігав по всіх тих музеях, чимсь захоплювався, купував твори мистецтва, а їй це було нудно. Зате бабуся Ванда володіла неабиякою життєвою хитрістю, завдяки чому вона не раз урятувала життя Леонардові Броклю, який, хоча й невисокого зросту, весь час витав у хмарах, був легковірним і безпомічним як дитина.