Отож Льоля й Валер’ян не потопилися, і тому треба було подбати про їхнє майбутнє. Валер’ян закінчив юридичний, про Льолю ж мені відомо лише, що вона залишилася над тією великою річкою, а Саша пішла до консерваторії. І тут з’являється Міша де Сікар.
— Бідолашний, незрівнянний Міша де Сікар! Я тобі про нього розповідала? — питає бабуся, а я байдуже киваю головою. Байдуже, бо з тим самим успіхом міг би й заперечити, але спротиви не мають права на існування при невпинній розповіді. — Міша вчився з татовою сестрою, тіткою Сашею, у консерваторії. Вродливий мужчина, високий, кароокий і чорноволосий, смаглявий, стрункий... Аполлон. І до того ж чудова партія, бо де Сікари володіли мережею банків по всій царській Росії, від Петербурга до Камчатки. То й не дивно, що півконсерваторії зітхало за ним і не зводило з Міші очей. А тітка Саша... ну, що ж, низенька, оченята блакитні, пуцулувата, ніс-пуговичка, кнопочка така приплюснута, нічого цікавого. Гарно сміялася. Волосся в неї було чудове аж до старості, але якось я зайшла до спальні, дивлюся, а її розкішне волосся висить на такій собі дерев’яній кулі, а в тітки хіба що кілька сивих пасем, зібраних у маленьку дульку на маківці. Ну, та замолоду, певне, було справжнє. І от, уяви собі, красень Міша якогось дня стає навколішки перед тіткою й просить її вийти за нього заміж. Її! Оту малу товстощоку Сашу з носом, о диви-но, — бабуся притискає носа кінчиком вказівного пальця, — отаким плескатим. І що ж вона йому відповіла?
— «Чому я?»
— Звідки знаєш? Я тобі розповідала? Саме так вона й запитала: «Чому я?» А він їй на те: «Бо ви єдина за мною не бігали». І вони побралися. Відтоді тітка з Мішею де Сікаром, який був справді скрипалем від Бога, їздила по всьому світу й бувала в салонах найвищих аристократів і найзаможніших буржуа. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Відень — вони подорожували скрізь, а разом з ними їздили Фекла й Анюта. Бо лише Фекла й Анюта, які в дитинстві няньчили Мішу, могли терпіти його постійні істерики. Бо вода у ванній на два градуси гарячіша чи холодніша. Бо акомпаніаторка його недолюблює. Бо альтист зизоокий. Бо мігрень. Бо він не хоче грати, не хоче, не хоче й не гратиме. І Фекла й Анюта бігали за ним зі скрипкою, спершу з «Аматі», потім зі «Страдіварі», із каніфоллю, з альбомом родинних фотографій. «Матуся, матуся й бабуня, дивися, ангелятко моє, хлопчику золотенький, а татусь, ось тут, ну, не дусайся». А Міша постійно зривав контракти, не грав на концертах, якщо йому зал не сподобався, погода не така або просто був не в гуморі. Знаючи це, імпресаріо підписували з ним контракти з астрономічними відшкодуваннями, а він зривав і платив. Брати, котрі разом з ним успадкували мережу банків, щомісяця надсилали йому величезні гроші, аби він тільки тримався подалі від родинного бізнесу, тож гроші однаково пливли до нього рікою. Тітка розповідала, що в Брюсселі Міша якось кинув на землю недопалок. Підійшов поліцейський і виписав йому штраф. Міша заплатив, уклонився, а через сто метрів знову щось кинув. І знову заплатив штраф. Отаким він був: вродливим, багатим і неймовірно свавільним...
І з цього випливає мораль. Може, у бабусиних історіях це й не виняток, але й у жодному разі не правило, бо життя далеко не завжди породжує мораль, а всі бабусині оповіді взяті якраз із життя. До моралі бабуся готується майже непомітно, невтаємничений спостерігач і слухач цього аж ніяк не зауважать. Лише досвідчений знавець уловить в її тоні прихований поспіх, який у момент кульмінації змінюється відповідно дозованим сповільненням; розтягування голосних і несподіваність закінчення... справжній хист вісімдесятирічної жінки! («Що таке вісімдесят один рік для молодої жінки?» — повчально сказала би бабуся).
— ...і розумієш, тоді з’явилася ця американка, — займенник «ця» тут виконує очевидну роль: ідеться про «цю» конкретну, про цю видру, яка відбила Мішу в тітки Саші — їздила за ним від міста до міста, від столиці до столиці, від одного концертного залу до іншого, завжди сиділа на найкращих місцях, закутана в найдорожче, проте, аж ніяк не найвишуканіше манто, посилала до гардеробу кошики троянд і мліла від захоплення. Ну, і Міша подався за нею, залишив тітку без засобів до існування й поплив до Штатів. Проте американка, хоча вродливий скрипаль їй і подобався, не мала щонайменшого наміру терпіти його коники. Вона відіслала Феклу й Анюту, а під час першої ж істерики подзвонила покоївці й сказала: «Принесіть йому склянку холодної води, бо в нього спазми», — і вийшла.
— Знаю. А потім кинула його, і бідний Міша, — тепер уже справді бідний, бо вибухнула революція, банківську мережу націоналізували, а де Сікарів поставили «к стенке» — грав у ресторанчиках Нью-Йорка й Чикаго. Цікаво, чи він спершу продав свого «Страдіварі», і вже потому грав у ресторанчиках, чи, може, грав там на «Страдіварі»?
Але бабуся вже встигла розгорнути книжку, заснути в кріслі або перейти до іншої історії. Зрештою, відповіді на це запитання не знає навіть вона.
А тоді, слово за словом, народилася Ляля.
Та спершу трапилося ще багато чого. Декілька кузенів, які сиділи на різних європейських престолах, влаштували собі наймасштабніший родинний конфлікт, на який тільки були спроможні. Тобто, у принципі, спроможні вони не були, бо при цьому втратили не лише ряд земель, палаців, жінок і дітей, не кажучи вже про підданих та амуніцію, але й кілька тронів.
Прекрасна пані Бенецька, яка продовжувала залишатися Бенецькою, бо якось ніхто не встиг вчасно дати раду з усіма розлученнями й одруженнями, у паніці виїхала до маєтку своїх батьків десь у Привіслянському краї.
Тітка Саша червоніла, коли давнім знайомим її відрекомендовували як гувернантку дітей пана й пані М. чи Б., або фон К. у цісарському Відні, який поволі огортала золотаво-червона заграва.
Дідусь Брокль продовжував листування з усіма відомими спеціалістами-цукрівниками, керуючись не національними інтересами, а суто науковими. А що жив він у Російській імперії, де відповідним інстанціям завжди було чудово відомо, хто чим керується, то його швиденько заарештували, без зайвих церемоній визнали німецьким шпигуном і засудили до розстрілу. І тоді бабуся Ванда, яка із Дрездена запам’ятала хіба що крамниці з тканинами, а з Парижа — капелюшки, укотре продемонструвала неймовірну загартованість духу.
Але тут на сцену доведеться вивести пані Владзю. На жаль.
— У пані Владзі не голова, а довідкове бюро, — розказує бабуся, — бо вона народилася під Кельце. Мої рідні місця. Там усі селяни були такі розумні. Звісно, ніде не вчилися, біда з нуждою аж пищала, зате тямущі страшенно, бо недалечко була царська тюрма Святого Хреста...
— Про цю в’язницю й про те, як вона впливала на кмітливість селян, я розповім іншим разом, а поки повернімося до мальовничої постаті пані Владзі. У ті золоті часи, коли алкоголю до першої пополудні не продавали, пані Владзя володіла справжньою могутністю й була відомою самогонницею з доходами Форда або Рокфеллера (чи, зваживши на рід занять, краще сказати Аль Капоне), звичайно ж у скромних масштабах вулиці Альфа Лічманського й сусідніх кварталів. Із тих часів у неї залишився сожитель, пан Октавіан, один із клієнтів, який їй найдужче сподобався. Вміло розпоряджаючись своїми засобами, пані Владзя тримала його на короткій шворці. У неділі й свята вона виділяла йому відповідну кількість грамів, не дозволяла волочитися із дружками й повсякчас нехтувала його освідченнями, знаючи, що в ролі законної дружини матиме на Октавіана значно менший вплив, аніж зараз.
Відколи цілодобові крамниці підкосили галузь професійного самогоноваріння, пані Владзя полишила свій бізнес, щоправда, тримаючи в буфеті, за звичкою та із сентиментальних міркувань, кілька пляшок на чорну годину, проте це вже сприймається нею як пенсіонерське хобі й принаду на Октавіана, а не справжній ґешефт. Зате вона віддалася іншій пристрасті, а що була пані Владзя перфекціоністкою, то в тих самих скромних масштабах виконувала тепер роль медіа-магната Вільяма-Рендольфа Херста, вигадуючи й поширюючи плітки про всіх і все в радіусі кілометра. Сідає разом з нами до нашого сніданку й спішить поділитися новиною.