Бася тягне мене вбік, нібито якийсь напис показує.

— Гадаєш, вона погодиться позувати?

— Гадаю, ти можеш запитати.

На якусь мить я почуваюся, як дачник з року Божого 1923: східні креси, нужденні діти, шукачі місцевого колориту в бриджах і твідових піджаках. Я відійшов далі, щось там записував до зошита, а Бася вела переговори, а потому робила фото, але це вже не та невимушеність. І знову це видіння: Гуцульщина, 1923 рік і я, котрий каже: «Та ні ж бо, люба Клементино, у цьому, може, і є якась вишукана потворність, якась незграбність італійських плебеїв, проте граційність цього дівчати була настільки більшою, коли вона не підозрювала, що ти хочеш її увічнити... зрештою, чи не бажаєш скуштувати якусь тутешню поживну страву?»

Нарешті нас впустили. Костьол показував, як завжди, якийсь семінарист; молоде воно ще й зелене (як сказала би бабуся). Говорив про якогось Рубенса, що висить у Старій Пінаколаді в Мюнхені. Я сказав йому, що пінаколада теж нічогенька, хоча й необов’язково стара, але в Мюнхені знаходиться Пінакотека. Навіть дві.

— Перепрошую, я помилився. Просто я тут від десятої ранку, — відповів він зі щирою посмішкою, — і встиг уже бовкнути ще й не таку дурницю.

Бася зникла, та за хвилину ми знову зустрілися — я із групкою туристів чемно вже всоте вислуховував, що автор готичних лав помістив свого портрета біля самої землі нібито через власну скромність, але насправді через пиху, бо кожен мусить йому вклонитися, аби побачити, ось воно як. Аж тут і Бася, дріботить від дверей, засапана, нав’ючена всіма своїми торбинками, фотоапаратами, об’єктивами й рефлекторами.

— Її звуть Ліліана Ліліанська.

— Кого?

— Дівчинку. Я їй пообіцяла надіслати фото. І зробила ще одне, усередині. Мабуть, невдале.

Обходимо по черзі всі закутки й схованки; і знову я побачив на портреті Собеського, бенкетуючого сибарита, і знову — християн, яких роздирали хижаки, знову цеглини, до блиску натерті ченцями, котрі гострили об них ножі дорогою до рефектарію.

Час від часу Бася тягла мене за рукав. Або я її. Танцюючий Христос на верхів’ї органа («Е-е-е, не вийде. Та коли хочеш, я спробую»), кольорові плями світла, просіяного крізь вітражі на ажурні лави («Е-е-е, не вийде», «Ну, знаєш, у Буяка б вийшло», «Може, у Буяка. А в мене ні. Зрештою, спробую, чом би й ні»).

— А релікварії, — питаюся, — можете нам показати, отче?

— Ну... я ще не ксьондз.

— Пробачте.

— Дрібниці. Зазвичай ми цього не робимо... — «Аякже, — подумав я, — саме це майже завжди й роблять», — хіба що як виняток...

І я знову стояв перед дерев’яними, схованими у вівтарі дверцятами, за якими височіли черепи, загорнуті в червоний і синій оксамит. А інкрустовані перлинами корони святково поблискували, нагадуючи якусь древню хронологію монархів, переказану гекзаметром.

— Бачиш, — прошепотів я до Басі, — оце і є вічність. Черепи в оксамиті, кадило й зітліла парча.

Та годі вже про дівчинку, яку звали Ліліана Ліліанська, що нам дуже сподобалася, годі про семінариста, годі про музей, де є Біблія Гутенберга й стонадцять готичних скульптур і картин, і де ми зіштовхнулися із жахливим спустошенням, учиненим місцевим реставратором, який готичні вівтарі вкриває фарбою «металік» усіх кольорів веселки, від чого трохи болять очі, трохи зуби, а найдужче душевні органи.

Не знаю, як ми того дня все це встигли, але Бася мені ще розповіла про Льолечка, а я їй про тіток, і це були дуже доречні історії в дуже доречних місцях, як-от сільське кладовищечко, піцерія й станція на додачу. А почалося все невинно.

— Слухай, — запитала Бася, жваво крокуючи, бо так уже вона іноді пересувається, — а ця тітка, про яку твоя бабуся говорила за сніданком, що це за тітка? І чому вона так ненавиділа твою прабабу?

— Тітка Єва, божевільна.

— Та, що генералова дружина?

— Ні, не генералова.

— Скрипалева?

— Ні, це була тітка Саша.

— Ну, то розкажи мені все по черзі.

— Гаразд. Був дідусь моєї бабусі, Леонард Брокль та її бабуся Ванда, у дівоцтві Девйонткевич.

— Так-так, про них я вже знаю. Далі.

— Далі, тобто пізніше, бо те, що було раніше, то якось не дуже. Знаю лише, що була якась тітка Шіпіо дель Кампо, а це відома й славна родина, та ще виникали в цій генеалогії різні собі персонажі, на кшталт князя-генерала Зайончека. Дідусь Брокль...

— А що із цим Зайончеком?

— Та нічого, бо він собі був генерал і князь. Нудьга суцільна. Але ми з ним споріднені через його дружину, француженку. І це була цікава особа, — тут зважте на хист оповідача, бо я із чистою душею жертвую генералом повстання заради скандальної генеральші, і ця історія явно Басю втішить, — так-от, уяви собі, ця Зайончекова була жінкою виняткової вроди. Була й була собі, аж до пізньої старості. Іще У вісімдесят у неї були коханці-підхорунжі.

— Певне, заради кар’єри?

— Не виключено, але це справа інша. Бо бачиш, вона була законсервована. Обкладалася свіжим м’ясом.

— Підхорунжими?

— Ні, свіжиною, парним м’ясом. Шматками доброго м’яса. І спала на ліжку, під яким увесь рік лежали великі брили льоду. І рум’янила собі п’яти, коліна й мочки вух. І таке інше. Завдяки цьому зберігала пружність і свіжість. Але ми від неї не походимо, бо генерал помер бездітним. Зате походимо від якоїсь її сестри чи його сестри чи, може, далекої родички, теж не надто цнотливої, яка у свою чергу регулярно спала з великим князем Костянтином Павловичем, а її чоловік потому визнавав усіх їхніх дітей, самих доньок, наскільки мені відомо, за своїх. Завдяки цьому мав постійний доступ до почестей і багатства.

— А звідки відомо, що то князеві діти?

— Через носи. У нього був такий неймовірно потворний, кирпатий і плескатий ніс, ну, ти ж розумієш. І в усіх доньок теж. Звідси й моя кирпа. У кожному разі, так воно було чи ні, а я нащадок цариці Катерини.

— Але ж ти мав розповідати про тіток.

— Буде й про них. І ще про дядька, бо й дядько був. Разом було їх п’ятеро, але одна дитина померла маленькою... якась дівчинка, так, дівчинка. Ага, Зося, гарненька, розумниця, пострах нечемних дітей, просто як у розповідях гувернантки. Писала вірші французькою, чудово грала на фортепіано й мала душу велику, як Палац культури. Чи радше Архангельський собор. Та коли їй було дванадцять, у неї стався напад апендициту, а лікар гадав, що це звичайна нестравність і дав їй рицину для прочищення. Жахлива смерть, як на героїню моральних баєчок для дітей. Потім була Єва, Ружа, Мацей та Ірена, моя прабаба. Усі зростали у великому, заможному домі, бо їхній батько, як тобі вже відомо, випадково здобув неабиякі гроші на акціях...

— А котра з них була дружиною скрипаля?

— Тітка Саша, але вона була сестрою прадіда, а не прабаби. Не збивай мене з пантелику, про Сашу теж розповім. У будь-якому випадку всі вони були дуже заможні й щасливі, у бабусі Ванди були прегарні сукні й багато слуг, діти бавилися іграшками з найкращих віденських та петербурзьких крамниць, порцеляновими ляльками, цілими арміями олов’яних солдатиків і так далі. Їх посилали вчитися до дуже добрих шкіл, найкращих у Києві. А потім дідусь Брокль збанкрутував.

І тут я відступлю від теми. Дідусь Брокль відзначався тим, що час від часу банкрутував. Потім щось купував, щось продавав, утрачав на цьому рештки своїх золотих рублів, аж раптом ні сіло ні впало Фортуна, богиня, яка була до дідуся Брокля особливо ласкавою, без видимої причини проливала над ним золотий дощ, і дідусь міг, наприклад, знову купити автомобіль. Або цукроварню. У його тендітних руках, створених, аби погладжувати лакові ширми й тримати чашки зі старої саксонської порцеляни, майно розходилося якимсь незбагненним, непояснимим чином: воно наче й існувало, займало стільки-то моргів і будівель, держава вимагала за них податки, але ж розпоряджався ними віддавна хтось інший, інші люди збирали яблука в саду, інші приймали селян у похмурих вітальнях, чужі жінки прогулювалися між флоксами й трояндовими кущами. Бухгалтерські книги, векселі, активи й пасиви під впливом нерозважних учинків дідуся Брокля перетворювалися на справжніх потвор, які жили власним, некерованим життям, залишаючи свого благодійника десь далеко позаду.