Як уже було сказано, після періоду процвітання на київській біржі, дідусь збанкрутував уперше. Вихований у непохитній вірі в пару й електрику, послідовність і логічний зв’язок подій він, певне, почув себе ошуканим. Бо ж як це: адже він купив акції, як і колись. Продав акції, теж, як колись. Але замість заробити — втратив. На жаль, залізні закони хімії, точна взаємодія елементів й утворення сполук, чіткі пропорції молів брому й хлору у світі хижих акул малоросійського бізнесу себе не виправдовували. Куплені акції могли зростати або падати, і жодна кількість калію не могла їм у цьому допомогти або завадити.

Проте дідусь Брокль був вихований не лише на вірі в пару й електрику, але мав якісь нечувані уявлення про купецьку честь, яка навіть Будденброків збила б із пантелику, бо з’ясувалося, що він намовив купити акції ще кількох друзів (зрештою, якщо це така чудова можливість, аби на тебе впала золота манна...), і не лише втратив власні капітали, а ще й відчував обов’язок повернути їх усім жертвам власної нерозважності.

«І тоді, ні сіло ні впало, — розказувала бабуся Ванда своїй онуці, — ні сіло ні впало мій чоловік, тобто твій дідусь, збанкрутував. Ми зачинили всі замки на чотири оберти, перестали приймати гостей, звільнили всіх слуг, так що залишився тільки камердинер і покоївка...»

І тут, оскільки мій монолог затягнувся, Бася мене сфотографувала, почасти тому, що ракурс був вдалий, почасти, аби привернути до себе увагу.

— Спасибі. Ага... то дідусь збанкрутував. Те, що залишилися тільки камердинер і покоївка, ще можна було якось пережити, але Броклі більше не могли оплачувати пансіону. Мацек учився в Німеччині, що коштувало немало, ну, але ж це хлопець. А панни... немає на те ради, мусили залишатися вдома, грати на піаніно, малювати й гаптувати в очікуванні гарної партії. І тоді для моєї прабабки Ірени скинулися її подружки з пансіону. Так її всі любили, що протягом двох чи трьох років скидалися їй на оплату навчання. Ружа надто цим усім не переймалася, бо вчитися ніколи не любила, зате Єва, яка була дуже розумною, просто навісніла від люті, бо задля неї подружки грошей не збирали. Кажуть, вона мала неабиякі здібності, чудово гаптувала й малювала, але все це були якісь психоделічні мотиви.

— Ну, вишивки, може й ні. Хоча... подушка гаптована хижими росичками... мені йшлося про картини. На японській лакованій шафці... бабуся казала: «Уявляєш, таке потворне, дідусь замовив у Японії, таке казна-що». А я б чимало віддав за таку шафку, та дарма. На дверцятах вона намалювала садибу, такий собі Лисів, не Лисів, перед будинком клумба, а на ній ропуха, більша за дім. Тітка Єва ненавиділа мою прабабку почасти тому, що заздрила їй через отриману освіту, а почасти через власну паскудну вдачу й, певне, добрячу химерність...

— Я зовсім не дивуюся, що Єва так її ненавиділа...

— Тим більше, що коли в дідуся справи покращилися, запізно було вже Єві вчитися, а Ірена пішла далі. Спершу до консерваторії, потім вивчала астрономію. До того ж, вона знала п’ять мов: англійську, німецьку, французьку, російську й польську. У ті часи настільки освічена жінка була, як ти розумієш, небуденним явищем.

— Я зовсім не дивуюся, що Єва її не любила...

— Та отож. На додачу, дідусь, який знову мав гроші, автомобіль і цукроварню, листувався з хіміками з усього світу, колекціонував твори мистецтва і їздив Європою, завжди брав із собою Іренку, свою найулюбленішу, найрозумнішу й найуродливішу донечку.

— Зовсім я не дивуюся Єві.

— Я теж. Та це ще не все. У Єви був наречений на прізвище Мех. Нічого не вдієш. Мех був, як свідчить його прізвище, людиною приємною. А також, але на це вже ім’я виразно не вказує, розумною й чарівною. Зате Єва, яка від нудьги й через потребу зайнятися чимсь інтелектуальним, почала тим часом зустрічатися з молодими анархістами, бо вважала себе жінкою вільною, емансипованою й сучасною. Напхала собі голову різними теоріями, які, високим стилем висловлюючись, потрапили на родючий ґрунт неораної ниви в її голові, і тепер збиралася вразити Меха своєю вченістю й анархізмом. І хто ж опинився на її шляху?

— Іренка?

— Іренка! А моя прабабка була «жінка незвичайна й поза своїм часом»...

— «І не зважала на зальоти блідих ловеласів»?

— Ні. Проте на тямущих юнаків, звісно ж, так. Зрештою, у неї закоханий був Лесьмян, якого вона завжди називала Болеком Лесманом. Вона грала на фортепіано, він стояв, опершись на цього лакованого кита, і дивився їй просто в очі. А міг би щось і присвятити. Так само й Мех: офіційно приходив до тітки Єви, та завжди спершу стукав до кімнати її ненависної сестри й довго з нею розмовляв то про книжки, то про музику, то про філософію. А Єва чекала.

— Знаєш, що?

— Що?

— Я таки дивуюся цій Єві. Що вона не втнула їй якоїсь капості.

— Може, ти й права. Так чи сяк, у неї ж був отой її Мех. Офіційний наречений згодом став офіційним чоловіком. Із Ружею було гірше. У неї була купа різних залицяльників, деяких навіть уважали прекрасними партіями, але вона всім відмовляла. Аж нарешті, коли вона справді перетворювалася на стару діву, бо їй уже було за тридцять, з’явився генерал Шимічек. Залицяється, просить у батьків доньчиної руки, а вони йому кажуть: «Любий пане, ми раді були б вас бачити нашим зятем, та, на жаль, останнє слово мусить сказати Ружа, а вона зазвичай нехтує освідченнями». Ідуть до Ружі й питають: «Рузю, а чи не підеш ти заміж за генерала?» А Рузя на те: «Е-е-е, та, мабуть, уже піду». І пішла. Стала генеральшею Шимічековою. І завжди, коли хтось казав: «Шимічек? То ваш чоловік, може, чех?», тітка червоніла від обурення й кричала: «Ніякий він не чех, ніякий не чех, австріяк!» Або говорила про нього: «Мій чоловік, генерал Шимічек. Австріяк».

— А твоя прабабка?

— Ірена? Ірена покохала із взаємністю доктора Бенецького, неймовірно вродливого мужчину, військового лікаря, чиєю спеціальністю була, уяви лишень, гінекологія. І вони побралися. І в них народилася Ромуся.

І тоді я оповів Басі історію про кам’яницю в Києві, яку відтоді переповідав їй ще разів зо три. Але — я це знаю, добре знаю — несподівано мушу перейти від Пельпліна до Ґданська, аби розповісти це так, як мені розказувала бабуся.

Усе починається від слова «Київ», яке я безліч разів чув у дитинстві. «Київ»? Що міг для мене означати Київ, ця дивна назва, у якій відчувалося дерев’яне цюкання й тріскотіння хмизу, назва, яка розсіювала відблиски Візантії на опуклих маківках церков? Я знав, що на одному з найпрекрасніших бульварів, які бабуся називала проспектами, розкладали, приїжджаючи зі сходу, свої товари продавці килимів.

— Навіть, коли була непролазна грязюка, мокрий дощ ішов чи сніг, килими лежали на бруківці, на тротуарах. Твоя прабабка казала мені, що не хотіла на них ступати, щоб не забруднити, хоча вони однаково були всі в грязюці, а продавці, продавці з такими чорними, аж синіми, бородами й бровами, виходили зі своїх яток і припрошували, аби перехожі потопталися по килимах. Бо ж ті були нові, а ніхто, крім нуворишів, не купив би нового. То й ходили по них, наносили грязюки й топтали, їздили візками, доки килими не ставали достатньо забрудненими, аби їх можна було нарешті почистити й розікласти всередині яток. Самі виходили й припрошували.

У давніх споминах з мого дитинства зберігся саме такий мальовничий опис Києва, міста, чиї вулиці були щільно вкриті візерунчастими перськими килимами, що їх наввипередки розхвалювали галасливі торговці із чорнющими бровами й бородами, які вилискували синявою.

У цьому місті, у великому доходному домі на такому й такому проспекті, мешкали три родини — Бенецьких, Карнаухових і Коритків. За їхніми долями уважно стежили не лише цікавські сусідки, але й сецесійні маскарони з випнутими губами й грудасті каріатиди, які підпирали балкони тендітними руками й букетами лілій. Хоч як би вони були обізнані із сецесійним плетивом рослинних пагонів, та все ж надивуватися не могли сплетінню почуттів, і знову й знову зводили брови в німому подиві, аж їм тиньк сипався із чола.