Ну, але залишилася ще одна дитина Валер’яна Карнаухова, жіночої статі, народжена в щойно створеній Речі Посполитій, у Кельце, у 1919 році. Дитина мала прізвище офіцера польської армії, знаменитого гінеколога й улюбленця Дам, пана Казимира Бенецького, який зважив на прохання своєї, у принципі, уже колишньої, дружини, і вдочерив її (бо ж не всиновив).
— Ох, маму налякали різні знайомі, особливо білі росіяни, що коли моє прізвище буде Карнаухова, то поляки мене битимуть, обпльовуватимуть і зневажатимуть за всі вивезення, повстання, польсько-російську війну 1792 року, Паскевичів та Муравйових. От я й уважалася офіційно пасербицею свого батька... звісно, я хотіла це змінити, щойно досягну повноліття, але вийшла заміж за Юлека, та й по всьому.
Ну, гаразд. Отож дитина носила прізвище пана Бенецького. А ім’я? Так-от, імені в дитини не було. Якось так склалося, що із хрестинами чекали до Валер’янового приїзду, а той не міг виїхати з Радянської Росії, тож бабусю кликали «Ляля», бо вона була така гарненька, як лялечка. Прабабуся Ванда, прадід, мати, служниці, сільські баби — усі тільки «Ляля» та «Лялька», «Лялюня» й «Ляля». І лише, коли малій було років чотири, її представили високому, голомозому чоловікові з бородою, сказали: «Це твій татко» й почали підшуковувати ім’я, яке відповідало б здрібнілому «Ляля». Поміж усіх Луїз, Галін, Лен та Каролін вибрали саме Гелену. Щоправда, антична історія навіть у найпростішому викладенні до такого вибору не заохочувала, але, як відомо, вона час від часу любить повторюватися.
Я вже згадував, що бабусина оповідка в’ється, наче зелений горошок, випускаючи щоразу нові й нові чіпкі пагони. І тут я винен читачеві ще один довгий, зелений, чи, радше, кольору сепії, вусик, такий собі ліричний відступ, бо ж ніяк не можу не згадати про кілька пригод, які сталися з моїм дідом, Валер’яном Карнауховим, колишнім юрисконсультом Південно-Західної залізниці, перш ніж він оселився в пані Вольгемут і варив какао в окремій каструльці.
— Тато, як і годиться адвокатові, висловлювався гладко й переконливо, і якось так йому вдалося прихилити до себе більшовиків, що вони не лише не розстріляли його на місці, хоча він, звісно, буржуй викапаний, але навіть доручили йому обов’язки управдома. Приходили, розпитували, забалакували його, аж якось батько їм і каже: «Ге, от ви все про чесність, принципи, голови гарними фразами напхані, а боброву шапку в мене ви таки вкрали». То вони перезираються, тоді на нього дивляться, і знову перезираються. «Боброву? — питають. — Боброву, громадянине Валер’яне Івановичу Карнаухов? Тоді ми пошукаємо». І пошукали, і знайшли, і віддухопелили злодія, як Сидорову козу побили, ще й принесли чверть свині на замирення. Уявляєш собі свого кришталево-чесного діда Зиґмунта в такій ситуації? Він би сказав, що де там, йому тільки шапка потрібна, бо зручна, тепла така, у морози добра. А вони б розлютилися і його негайно розстріляли. Але мій батько — то інша справа. Чверть свині засмажив, запросив їх усіх, і злодія теж, до столу, налив у чарки горілки, з’їли, випили за згоду. А тоді вже, трохи під мухою, кажуть йому, що коли вже він такий їм друг, то, може, допоміг би їм, бо якась сволота контрреволюційна ходить ночами й перерізає їм телефонні дроти, причому щоночі, а зв’язок, це вам, перепрошую, не абищо, на війні не остання річ. І батько погодився. Ходив з ними дільницею, і навіть далі, від смерку до світання долав паркани, брьохав через струмки. Нікогісінько. Лише одного разу сказав своїм товаришам більшовикам, що бачив такого диверсанта: низенького рудого курдуплика. Низенького рудого курдупля, бо сам був голомозий і кремезний як дуб, а це ж він сам ходив і ночами перерізав ці дроти, щоб помститися за Івана.
Та невдовзі з революції поступово в муках почала виникати держава. Кров їхньої імператорської величності, наступника трону, принцес, доктора Боткіна й прислуги забризкала стіни льоху в Єкатеринбурзі, Фелікс Едмундович себе не шкодував, працював днями й ночами, за що через багато років йому фарбували долоні червоною фарбою, і взагалі ставало чимраз небезпечніше, так, що знайомства з більшовиками, аби спокійно жити, уже не вистачало, бо ж зрозуміло: лікар може бути корисним, художник, скажімо, але чим корисний може бути адвокат? Адвокат — це найгірший ґатунок буржуя, послідущий білоручка, що наживається на людській кривді.
Не кажучи вже про те, що й за прекрасною пані Бенецькою засумував, і за дитиною, ще невідомо, хлопчик це, а чи дівчинка. Тож Валер’ян поспродував меблі, помешкання, столове срібло й картини, накупив за те діамантів, рубінів, смарагдів і золота, чого-чого, а цього добра в Росії вистачало, зашив усі коштовності в пальті, і з невеличким дорожнім несесером подався в незвідане, маючи за дороговказ лише маленьку записку з назвою маєтку під Кельце, «Моравиця», колишня Пйотрковська губернія в колишнім Привіслянськім краї.
На варшавському вокзалі, щойно протиснувшись крізь натовп, він помітив, що пальто потяте бритвою й випотрошене за всіма правилами варшавського злодійського мистецтва. За півгодини на Маршалковській чи, може, на Новому Світі, почув: «Очам своїм не вірю, пан радник Карнаухов, тьху, щоб мене грім побив, тьху, коли мене зір не обманює!» Підвів голову й побачив перед собою пана, скажімо Розенцвайга, дерево й папір, гурт-роздріб, якому він не раз залагоджував дрібні справи в Києві. «А що це ви, пане раднику, такий невеселий?», — чує після перших слів привітання. «Ніколи ще так не було, щоб якось не було, і ніколи так не буде, щоб якось не було! Що ви кажете, тут, у Варшаві, на вокзалі? Оце-то нещастя, оце-то доля розпорядилася!», — і вже за мить: «То скільки вам, пане раднику, потрібно?» «Але я не матиму, з чого віддати...» А Розенцвайг примружився та й каже: «Матимете, не матимете... Як пощастить, пане раднику, то віддасте, а ні — то й не віддасте. Небо нам на голову не впаде». Отак пан Розенцвайг позичив радникові Карнаухову скількись-там тодішніх марок чи злотих, хто таке нині пам’ятає, а тоді порекомендував йому в Кельце пансіон пані Вольгемут, дуже порядної вдови, яка не дертиме, мов циган за маму, і взагалі кришталево чесна жінка.
Ось так Валер’ян зі своїм дорожнім несесером знайшов тимчасове пристановище в пансіоні пані Вольгемут, де цілими днями опановував секрети польської граматики й торгівельного кодексу, готуючись підтвердити своє адвокатське звання. Водночас він намагався розшукати Ірену Бенецьку, доньку Ванди й Леонарда Броклів, власників маєтку «Моравиця», який, зрештою, перебував уже в геть інших руках.
І треба ж було, щоб, розпитуючи людей, Валер’ян потрапив до Лисова й побачив, що знайшов їх усіх, тобто найперше Ірену й Лялю, а лише трохи згодом — своїх майбутніх тестів. Бабуся Ванда подивилася на нього, підібгала вуста й лише просичала: «Москаль та й годі». І це був її єдиний коментар до ситуації. Зрештою, іще протягом багатьох років, щоразу, коли вона чула із чиїхось вуст похвалу на адресу зятя, бабка повторювала те саме: «Москаль та й годі», байдуже, що хвалили — чи то його кухню, чи музичний хист, чи вміння лікувати мігрень накладанням рук. І лише згодом, під кінець життя, почала називати його «своїм найдорожчим захисником».
Так чи сяк, Ірена й Валер’ян віднайшли одне одного, при нагоді майбутня жона оглянула квартиру майбутнього чоловіка, і таким чином на поверхню випливла ота славетна каструлька, у якій Валер’ян варив какао. А що готував він у ній лише какао, то ніколи її не мив, бо що ж такого може статися — і те какао, і це какао. І так, як прабаба показувала бабусі, так нам бабуся показувала на будь-якій маленькій каструльці двосантиметровий шар легендарного какаового накипу.
І щойно впоравшись і з каструлькою, і необхідними формальностями, вони уклали, із певним, щоправда, запізненням, законний шлюб у якійсь кальвіністській каплиці, бо не могли обвінчатися ані за православним, ані за католицьким обрядом. Зрештою, для цього довелося одному з них перейти на кальвінізм, і Валер’ян сказав: «Е-е-ех, я собі перейду, а дитина може бути католичкою». А католицьке дитя викликало потім щире обурення, вихваляючись у товаристві своїх подружок у фреблівському садочку пані Марилі Мождженської, як воно побувало на вінчанні своїх батьків, вичепурене у святкову білу сукенку, гаптовану трояндочками.