Поїхав Віктор, приїхала й від’їхала Бася, а я продовжував сидіти в Оліві й без кінця повторював: «Устань», «Піди до туалету», «Не чухайся», «Попісяй». Стандартні повідомлення в щоденнику:
На бабусиному фронті нині не дуже спокійно. Спершу за сніданком годину мочили ноги й обрізали нігті, які від часу останньої операції встигли вирости на півсантиметра. Товщина — місцями нормальна, місцями два міліметри; але я із цим якось дав раду й почав робити перев’язку, бо бабуся так собі роздряпала передпліччя, що почалося запалення. Кричу: «Не чухайся!», то вона або чухається далі, або трохи вище, трохи нижче, іноді чухає коліно. І так щомиті — у туалеті, у ванній, у кріслі, на дачі, без кінця. Я зробив компрес, але виявилося що треба розвести арніку, а не прикладати отак відразу, тож я розгорнув і попросив бабусю, щоб вона помила руку. Заходжу за хвилину до ванної, а вона сидить на унітазі в якійсь дивній позі, чи то лежить, чи то сидить. Знепритомніла. Замало п’є, зневоднилася. Я повернув її до тями, мама наказала залити в неї велику чашку «Ізостару» та й годі. Потім вона вже була у кращій формі, навіть пішла з батьками на дачу. Але все частіше говорить про смерть і, найгірше, що я теж це відчуваю. Коли вона нині сказала: «Ну, то я вже з вами прощаюся», мені серце мов свинцем налилося. Звичайно, усі заходилися жартувати, легковажно посміюватися і т. п. Мама звично крикнула:
— Що? Тепер? Ти не дурій, квартира невикуплена, як ноги простягнеш, то що нам із цим усім робити?
Бо мама вже така є. Узимку каже, що квіти задорогі, а влітку — що невідомо, що робити з піаніно. Люди по-різному виявляють свої почуття.
І було б так до кінця літа, якби бабуся не захворіла. Ми гадали, що це зневоднення, як рік тому. Я поїхав до Варшави в пошуках нового житла, дзвоню, а мама:
— Бабуся в лікарні. Треба вирізати жовчний міхур.
Коли я повернувся, бабуся вже була після операції, а в мами посивіло пасмо волосся над вухом, геть як у прадіда Брокля.
Ми поїхали до лікарні. Бабуня в непоганому настрої, та слід сказати, що не надто пам’ятала, що її оперували.
— Щось мені живіт болить.
— Мамо, тобі вирізали жовчний міхур.
Бабуся починає щось шукати під ковдрою, зазирати.
— Мамо, не чіпай, там пов’язка.
— Гм, — здивовано, — ай справді.
Іншого разу раптом кидає в простір:
— Мушу спитати доктора Орловського, чи можна мені так безкарно не курити.
— Якого доктора Орловського?
— Ну, цього з Оліви.
— Ми не знаємо жодного доктора Орловського. Хіба що Елю Орловську.
— Але в неї є чоловік.
— Але він не лікар.
— Але я в нього закохана.
— Але коли ти з ним познайомилася, то була вже дуже літньою жінкою на пенсії.
— Але в моєму розумінні я була молодою й вродливою. Хвилина мовчанки.
— Мушу спитати доктора Орловського, чи мені можна так безкарно не курити...
— Але, мамо, ти ніколи не курила.
— Як це? Я завжди багато курила.
— Хіба що в дитсадку...
Ображена бабуся знизає плечима:
— Може.
Іще іншим разом, побачивши мого батька, змовницьки шепоче до медсестри:
— Це ніякий не злодій. Це мій зять.
Але повернулася, усе-таки повернулася, хоч усі вже мізкували, куди подіти піаніно й колекцію скла. Вона незнищенна. І я знову дивився на неї, неначе на сонце, що заходить.
Потім настав кінець вересня. І так скінчилося літо в Оліві, саме так. Я забрав свої прибори й тарілки, келих із жовтого скла, каламар і фото, повкладав їх до коробок і ящиків, і повернувся до Варшави. І наче й сиджу тут, далекий від тамтешніх проблем, їжджу додому раз на місяць, але ж час від часу дзвонять мама чи тато, і я чую:
— А як там роман?
— Пишу, пишу.
— А в мене для тебе дещо нове.
Ну, геть, неначе йдеться про якісь великосвітські плітки.
— А що?
— Ми позичили в пані Зосі такого велосипедика для вправ, щоб перевірити, чи мама бодай трохи рухатиметься. Кажемо: «Мамо, сядь, спробуй, покрути педалі». — «Ні». — «Чому ні?» — «Бо в Лисові я теж пробувала, і мені не виходило». — «Мамо, але це велосипед без коліс, лише для вправ, він не поїде». — «Ага, — недовірливо каже бабуся, — тоді теж казали, що без коліс, що не поїде, а їхав».
Або:
— Приходжу вранці, а там усе плаває. Я аж зойкнула, а мама докірливо: «Чого кричиш? Як тобі хочеться пісяти вночі, то, може встаєш, га?» Ще й дивується.
Або:
— Яцеку, я вже цього не витримую. Питаю: «Як звали мого батька?» Не знає, не пам’ятає, у голові порожнеча. «А твій перший чоловік?» Тиша. А батько? «Бенецький». Нарешті доходить до Карнаухова, його пам’ятає, їх обох, Карнаухова й Бенецького, Юлека й мого тата не існувало, мене не існує, тебе не існує; дітей у неї ніколи не було. А я її сестра.
— Ромуся?
— Ні, молодша сестра.
Може, у цьому і є якийсь сенс. Моравицький маєток, облаштований колись під ізолятор, поступово перетворюється на руїну, і ніхто не пам’ятає, як австріяки вирубували одвірки, не пам’ятає динь, які не смакували Мосціцькому. На місці лисівського погребу, звідки в погожі дні видно було Хенціни, виростає новий дім. Заріс олівський сад, а букети сушених квітів розпадаються під вагою пилюки й вологи. Час заперечив усе, що було, навіть Ядзю Контримівну, навіщо ж хапатися за якісь дрібні істини, «ти моя донька», «Бог існує», «Макондо»?
Завтра їду додому. Книжку закінчено. Читатиму бабусі машинопис, а вона мене не слухатиме. А коли я зупинюся, спитає — якщо вона взагалі ще щось говорить:
— А що було потім?
— Потім, — відповім я, — усі були дедалі старшими, моя мама нарешті знайшла відповідного мужчину, що колись мав стати моїм батьком; щоправда, якийсь час вона малювала сумні картини з німими, кам’яними телефонами й порожніми шафами, але це вже інша історія. Так чи сяк, вони нарешті побралися; саме був початок жовтня, і мій майбутній батько за два дні перед усіма урочистостями видерся на дерево, щоб струшувати горіхи, а тоді збирав їх голіруч. І вінчатися пішов з долонями, напівкоричневими, а напівчервоними, бо тер їх пемзою.
А згодом, як сказав би Юлек, що через кілька місяців потому помер, слово за словом народився Яцек. Тобто я.
Розділ XXVIII
Отак усе заповнюється. Я саме народжуюся. І закінчую книжку. Зрештою, щиро кажучи, усе це однаково відбувалося водночас — і навіть тепер, коли ви вже за мить закриєте палітурки, візник на Україні відвертає голову від великих ренклодів, що самі до рота просяться, і каже: «Не я садив — не я й їстиму».
А сонце сходить на сході, заходячи на заході.
Ґданськ і Варшава, IX 2000 — XI 2002
Яцек Денель (нар. 1980) — один з найвідоміших сучасних польських письменників, перекладач, художник. Автор збірок поезії, оповідань, а також повістей і романів: «Ляля» (2006), «Бальзакіана» (2008), «Сатурн» (2011, укр. переклад 2015), «Матінка Макрина» (2014) та інших. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема: ім. Костельських (2005), Паспорта «Політики» (2007), «Сілезький Літературний Лавр» (2008).