Згодом вона стала мінливою; залежно від того, яка була погода або хто прийшов, бабуся надягала різні маски: здавалася то абсолютно самостійною, такою собі «Зосею-самосею», то заляканою, то збайдужілою, немічною старенькою.

— Навіщо ти зачиняєш вікно? — питає мама.

— Бо хтось може залізти.

— У вікно? На другому поверсі?

— Так, звичайно. Я сама залізла кілька днів тому. По кабелю.

І марно було її переконувати, що це неможливо. Зося-самося виступала в парі із Совою-Мудрагелькою. Найдужче ми боялися, що вона заподіє собі якусь шкоду, якщо справді вирішить вилізти у вікно. Або нарвати фруктів. Як тоді, коли сусіди знайшли її, коли вона лежала під черешнею.

— Пані Гелено, що трапилося?

— Я впала.

— Будь ласка, підведіться, о, ще трішечки, добре. А що тут цей ослінчик робить?

— А, це я хотіла залізти на дерево й назривати трохи черешень.

Розділ XXVII

Я приїжджав, сідав у фотелі й силкувався пригадати собі її колишнє золоте тло, хоч і знав, що вона ніколи більше не повернеться звідти, де опинилася тепер, і назавжди залишиться облущеною іконою... Зате мама метушилася по квартирі, вмикала пральку й удавала детектива, що йде по сліду, тобто допитувалася в бабусі по черзі, який зараз рік, як її звати й таке інше; а коли бабуся силкувалася розповісти якусь історію, мама доти тягла її за язика, доки та плуталася в зізнаннях, а мама, мов такий собі доморослий Сократ, переможно вигукувала:

— Авжеж, авжеж, а все тому, що ти не тренуєш мозок! Ще трохи — і перетворишся на безмозку кретинку!

— Як ти до мене звертаєшся?!

— Звертаюся до тебе так, як і слід звертатися до жінки, яка не читає книжок і не вдягає зубів!

— Мамо, — кажу, — ти не повинна так кричати. Не можна. Це все марно.

— Коли бо я не можу. Не витримую. Мабуть, доведеться піти до екзорциста, бо я собі кажу: «Не кричи», приходжу до бабусі, відчуваю цей сморід сечі, бачу бабуню й починаю репетувати... у мені неначе дві різні людини...

— Одержимість, — несміливо кажу, — це доволі рідкісна річ. Тобі швидше потрібен психіатр, ніж екзорцист.

— Але ж не йти мені до того ідіота, у якого я була останнього разу, щоб він мені знову якісь таблетки призначив. Не в тому справа.

— Із цим важко не погодитися. Але намагайся по-доброму. Як я. Наприклад, учора ввечері. Піднімаємося сходами, а бабуня гордо каже: «Коли я дивлюся на ці мої мистецькі твори...» Питаю, які ще твори. «А оці, во», — і показує на мої фрески над дверима, ті, що я малював рік тому. «Бабусю, це я малював». — «Я!» — каже вона з посмішкою людини, яка все знає краще.

— О-о-о, так, ця посмішка в неї знаменита.

— Атож. А я питаю: «Ти? А може, ні?» А бабуся повторює питання: «Може, ні?» — «Ні». І що я чую? «Ну, то, мабуть, ні». І кінець, і шлюс. Виграю без бою. А ти заходиш додому й вистежуєш дикого звіра.

— Ні. Сам побачиш, як воно буде, коли з нею оселишся. Коли трохи поживеш у такому ритмі.

І я знову там оселився. Поїхав споряджений, неначе не до повного, та що там — переповненого дому: узяв коробку з моїм улюбленим англійським сервізом, з улюбленими сецесійними приборами Фраже, улюбленим келихом із медового скла, хоч, ніде правди діти, скла тут аж забагато. Розташувався. Облаштувався. Одяг до шафи, на комоді музичний центр (і годинник поруч), на столі те саме дзеркало, що його я поставив рік тому, а витяг зі смітника два роки тому, поруч каламар, дерев’яний сегрегатор для листів (подарунок від Віктора), підставка для ручок «Souvenir de Varsovie», іще із Седльце, а може, і з Білої Церкви. На полицях розставив фотографії, які завжди вожу із собою: Мадам, тобто бельгійку з Намура, оправлену в лаковану рамку з ажурними оздобами і паспарту, обтягнене пурпуровим шовком; пана Герського, якого я вигадав і описав; а потім виявилося, що він існував насправді — але це вже інша історія; фотографію бабуні з Ромусею й батьками в саду в Кельце, а може, у Лисові, що її я колись отримав у подарунок, бо дивом збереглися дві і, нарешті, фото, котре Бася робила рік тому в обгорілих сарайчиках, які цьогоріч зруйнували — моє відображення в старому дзеркалі, все в сонячних зайчиках і подряпинах, половина на сонці, половина в тіні, нехай би я таким і залишався назавжди.

Від сарайчиків нічого не зосталося, їх розібрали до фундаментів, з вікна кухні видніла вулиця й паркан по той бік. І так потворно, і так потворно, але все-таки їм було сто років. Перед будинком не краще. Земля, узимку порита дикими свиньми — картина розпачу й злигоднів. Клумби зарослі. Горіх, обдертий від кори сусідом, якому дерево затуляло вікна, хоч і викинув листки, але поволі всихав і скидав недорозвинені, порожні шкаралупи. Мабуть, це його останній рік. Зрештою, Держуправління лісами, мабуть, вирішить продати землю під будівельні майданчики. Саду кінець. Разом із бабусею все, що було тут гарного, відійде без вороття, усе немов згортається слідом за нею, як-от на готичних мальовидлах янголи згортають картонне небесне склепіння.

Наступними днями я звикав до олівського способу життя; навчився використовувати перерви в догляді за бабусею, завдяки чому встигав упоратися з усіма домашніми обов’язками (прання, розвішування білизни, прибирання, готування, накривання на стіл), і мав вільний час. Попри це виявилося, що буденні дрібні дії розтягуються в часі до небувалих розмірів.

Уранішні обряди займали щонайменше три години. Спершу витягти з ліжка. Тоді довести до ванної («Ні, бабусю, не на кухню... поїси, коли вмиєшся... ні, не тепер, спершу треба зняти запісяну піжаму й памперс, умитися й одягтися»), посадити на унітазі, зупинити спроби чухатися (бабуся набула маніакальної звички машинально чухатися, і ані прохання, ані погрози не примушували її припинити роздряпувати собі нігтями рани на колінах, гомілках і ліктях), стягнути з унітазу («Бабуню, це тобі не магнатська резиденція. Бабуню! Бабуню, уставай. Не чухайся. Устань, не чухайся, не чухайся, не чухайся-а-а. Молодець. А тепер устань»), посадити до ванної («Бабусю, ти щодня при мені роздягаєшся, не показуй фокусів»), помити, витягти (перед тим вона п’ять хвилин поливала собі спину гарячою водою, що любила найдужче, а я тим часом знімав з ліжка постіль і вкидав до пральки), витерти, намастити маззю від пролежнів, застебнути памперс, одяг, причесати, приготувати сніданок, дати ліки, а тоді — знову «відцідити». А день лише почався й не можна забувати, що бабуся повинна пити, бо зневодниться, ходити щогодини до туалету, тренувати розум, не перегрівати голову, і таке інше; важче було хіба що з тамагочі, хоча не настільки, бо він, принаймні, не сперечався щоразу.

Бабуся — це ще й пастки й хитромудрі плани. Спершу я дозволив їй себе надурити. Вона знала, що їй не можна виходити на сонце в найбільшу спеку, отож пообіцяла мені тільки вийти на хвилинку перед будинок, у затінок, але за п’ять хвилин пішла на дачу. Я за нею, але якось так навмання, бо ж невідомо, куди вона подалася: до міста, до крамнички, чи, може, до лісу... через усе це в мене стався напад астми; нарешті я перестрів її на дорозі, спека страшенна, а їй і байдуже. Я розлютився. Відвів її на дачу (бо було близько, а я боявся повертатися в таку спеку без перепочинку). І ми з мамою дуже розгнівалися. Тим більше, що вона брехала мені у вічі, бо прихопила з дому ключі від альтанки. Я й не підозрював, що вона може бути такою хитрою. Хоча мама вважала, що ключі бабуся забрала за звичкою.

Наступного дня каже:

— Я хочу вийти...

— Не можна в таку спеку.

— А я хочу.

— А ти мені урочисто пообіцяєш, що сидітимеш в затінку і берегтимеш голову від сонця?

— Ну, цього я тобі пообіцяти не можу.

— Тоді я не можу тебе відпустити.

Якщо я мусив вийти з дому, то закривав її на ключ. Коли повертався, вона стояла під дверима, у беретику, хвацько насунутому набакир (неможливо було пояснити, що не треба носити нічого на голові у тридцятиградусну спеку), і вигукувала обвинувальним тоном: