Люди змінюються, перетворюються на цілковиту протилежність. Хтось розкладає пасьянси й гладить голівки онуків і корінці книжок, і ніхто не знає, що його улюблені міфічні персонажі — Еринії. Іще хтось півжиття робить паперові торбинки, а згодом перетворюється на Достоєвського. Серійний убивця доглядає канарка в камері. Та чи бачив хтось, щоб чижик упав на землю мідним зливком? А от, приміром, базальт — чи швидко перетворюється на метр оксамиту? Зміни — це найбільша втіха людської душі — тому складно повірити, щоб звичайний тихий подих означав смерть. Хтозна, думав я далі, чекаючи, доки бабуся прокинеться — чи не занадто ми прив’язуємо душі до тіл. Може, за життя одного тіла в ньому мешкає кілька душ? І колишня бабуся давно вже прогулюється емпіреями, проходжується по високій траві, білій від нарцисів, мов у Брюгге, про яке вона мені колись розповідала, а тут живе собі хтось інший... Якийсь невправний дублер, що не дуже добре вивчив свою роль, плутає історії, наполягає на абсурдах і, виснажений постійною грою, спить цілими днями у фотелі, у плямах світла, що сотається між листків герані.

— Чаю?

— Що? — питає розбуркана бабуся. — Що?

— Чаю?

— Так, так, із задоволенням.

— То я поставлю воду.

— То постав. Є сирник від графині.

— Але встав зуби.

— Знущаєшся, знущаєшся!

Таке кумедне оте наше життя тамтешнє, олівське. Щось говоримо, тоді мовчанка, поринаємо: вона в сон, я у книжку. За чверть години буджу бабусю, коли підводжуся, щоб поставити воду. Повертаюся, читаю, сіється якийсь дощик. Вода вже давно закипіла.

— То, може, кави?

— Ага, так. Кави.

І я готую каву. Іще за чверть години. Приношу чашечки, солодке. Читаємо. Обмінюємося словами, як жетонами — кожне з нас знає, що почує натомість, неначе то маленькі кубики зі слонової кістки або карти із золотим ієрогліфом, що ідеально лягають одна на одну карбованими бережками. Якась дуже давня гра, що її витоків ніхто не пригадує — не підраховуємо балів, не забираємо карт, лише без кінця складаємо чергові деталі, породжені одна одною. І цього нам досить.

Розділ XXV

Раз, іноді двічі на тиждень приходить Моніка, дівчина мого брата, яка за офіційною версією підробляла собі прибиранням, а насправді доглядала бабусю і, прибираючи чи миючи посуд, вислуховувала її імлисті розповіді. Разом ми влаштовували невеличкі революції. Позбувалися всіх маленьких, часом напівзотлілих сушених букетиків, що їх у самій лише вітальні я нарахував чи не тридцять; розстеляли на підлозі велику ряднину й вирішували, що ще придатне, а бабуся або сиділа з похмурим виглядом, мовляв, ми з неї знущаємося, або кидала: «Як прибираємо, то прибираємо, це теж викинь!», і різким рухом викидала гілку кизильника чи дельфінію.

Проводили ми й заздалегідь приречену на поразку акцію викидання різного бозна-чого, наприклад, червоних кришечок від пасти з ікри, які бабуся збирала й будувала з них пірамідки на холодильнику, бо ж вони червоні, а на кухні всі каструлі, дзбанки й сковорідки були червоні; звісно, ми робили це поступово, по одному поверху пірамідки, щоб нічого не було видно, адже такі акції вимагають особливої обережності. Іншим разом ми викидали зігнилі фрукти, зіпсовані йогурти й сирочки, чий термін придатності давно вже минув. Із цим було, мабуть, найважче, бо навіть погоджуючись, що їх уже не можна їсти, бабуся конче хотіла їх врятувати й поставити нову мисочку «для котів»; потім вона забувала взяти це із собою, виходячи на подвір’я, і так стіл поступово заростав черговими «длякотами», що відгонили падлом і виділяли якісь жахливі міазми. Ми терпіли цей морг аж до історії з несвіжою курячою грудкою, яку бабуся вирішила приготувати для нас на обід; я підійшов до сковорідки, принюхався й закричав: «Викинути!» Безсумнівний спротив: «Але ж воно ще цілком добре». Після тривалих перемовин за так званим методом Карнаухова було вирішено, що зіпсоване м’ясо в такому разі призначатиметься для котів, проте бабуся вже насипала їм корму до мисочки, тож ми вирішили поки що не виносити. Коли назавтра я повернувся додому з міста, то застав бабуню, яка готувала чергову диво-страву із тієї ж таки курячої грудки. Я вдаюся до обвинувального тону; бабуся ж — мов та скеля. «їж, — кажу, — їж цю отруту». І вона з’їла. Решту я викинув, а заразом й інші котячі делікатеси, зглевілі сирки та іншу гидоту.

Бо наше життя й не нагадувало суцільну ідилію, от хоч би й тоді, коли я мав хворе вухо й ходив від кутка до кутка, постогнуючи, бо однаково не мав сили на будь-які розумні заняття. Нарешті вирішив влаштувати велике миття посуду. Бабуся сіла біля кухонного столу й щось бурмоче. А я на одне вухо не чую, а в другому мені шумить вода.

Закриваю воду й питаюся:

— Що таке?

— Ну, дивися, як гарно стало.

— Так, так.

Відкриваю воду, мию посуд, за мить знов те саме. Закриваю, питаю:

— Що таке?

— А здавалося, наче падатиме дощ.

Я їй кажу, що не чую, тому нехай говорить до мене лише тоді, коли це щось справді важливе, бо доводиться щоразу закривати воду, ще раз перепитувати, коротко відповідати, а тоді знову регулювати воду. А побалакати можна пізніше, щойно я все помию.

Відкриваю. Регулюю. Знову. Закриваю.

— Що таке?

— То мені вже нічого не можна сказати? Ти мені забороняєш?

— Ні, бабусю, не в тому справа...

І знову. За четвертим, п’ятим, шостим разом я повторюю це вже менш спокійно. Нарешті за дванадцятим розлютився не на жарт. А бабуся своєї. Я взяв до рук тарілку й хряснув нею об підлогу так, що уламки розлетілися по всій кухні. І допомогло; і мені, бо я відразу заходився шукати смітниці, щітки й череп’я, і бабусі, бо дійшло до неї, що я на межі витримки.

— Ого, — тільки й сказала вона спокійно, — я гадала, що то Павел такий нервовий у родині, а ти теж. Шкода, — додала за мить, — що глибоку, треба було мілку розтрощити.

Я попрохав у неї пробачення. Полічив глибокі й мілкі. І що? Якраз порівну.

Решту дня ми провели приємно.

І все-таки, — думав я ввечері, уже лежачи в ліжку, — бабуся робила це із хворобливою злостивістю, бо все, що вона казала, було абсурдно зайвим. Щось там бурмотіла під носом, аби я гірше чув. Певне, вона цього не усвідомлює, але пасивний опір, що перетворився на зброю проти всіх рідних, виробив у її підсвідомості якусь дитячу схильність робити все наперекір. Щодня бабуся чує, що не можна закривати на ланцюжок унутрішні двері, бо він однаково зайвий, а у випадку чогось завадить надати... тьху, тьху, тьху... допомогу. І що робить бабуся щовечора? Кличе мене й задоволено каже: «А я таки закриваю на ланцюг». І закриває. Я пояснюю, знімаю, ідемо спати. Уночі, мабуть, знову закриває на нього, мушу перевірити.

Спершу із Кракова приїхала Бася; Матеуш прибув на кілька днів пізніше — перш ніж це сталося, ми їздили вдвох трамваями до Ґданська оглядати готичні костьоли й ходити на ярмарок св. Домініка, а коли поверталися, нас зустрічало гучне: «Довше не могли, шмаркачі?», і бабуся довго й зі смаком нарікала, що ми покинули її на цілий день без товариства.

Бо товариство їй дуже подобалося. Мама, щоправда, усовіщала мене:

— Яцеку, не забувай, що бабуся дуже слабка, майже нічого не робить, не слід чекати від неї, що вона готуватиме вам обіди й сніданки, митиме після вас посуд... і не втомлюйте її...

Не втомлюйте! Хто кого? Бабуся почала мучити Басю, зрештою, вдавшись до постійного арсеналу засобів, якими зазвичай ефективно відлякує моїх подруг, тобто до «шлюбного пакета». Від найпершої хвилини.

— Бабусю, це Бася.

— А коли ви поберетеся?

— Що? — перепитала вражена Бася.

— Весілля коли?

Ну, а потім, звісно:

— Але як я вас покладу спати, як я вас покладу?

— По-перше, ми самі вкладемося, а по-друге, жодних проблем, у маленькій кімнаті два ліжка, я вже приготував постіль.

— Отак в одній кімнаті??? Ганьба й розпуста, — заявила бабуся, а в очах зблиснули вогники. А тоді додала: «Розважайтеся гарненько».