— Ох, — казала іншого разу, зрізаючи високі китиці білої, рожевої й червоної астільби, — із тою цнотою самі клопоти. Дівчина чи не дівчина, а потім суцільні стреси. Найкраще як у тих примітивних племенах, де ініціації... іще зо дві рожеві... ініціації, тобто перехід до дорослості, виглядає так: усе поселення скликають до великого фалоса із бронзи або шліфованого дерева, усі танцюють і співають, а тоді маленькі дівчатка, маленькі, бо там дозрівають швидше, у теплих країнах... ну, така собі Джульетта, приміром, мала дванадцять років... і ці маленькі дівчатка, дванадцятирічні, скажімо, сідають на фалос та й усе. Жодних проблем, дівчина чи ні, бо звісно, що ні. І ще дві білі квітки. А не краще додати трохи спіреї?

А ми, переходячи від антропологічних одкровень до порядку денного, радилися, чи варто додати спіреї, чи, може, ще дві гілки астільби.

А вечорами, над кисляком, неодмінно із великими згустками — о, як же я обожнював ці кислуваті шматочки розм’яклої порцеляни — над печеним яблуком, посиланим цукром із корицею, або над канапкою із джемом зі слив-угорок, бабуся показувала мені Європу.

— А-а-а, у Лисові були інші сливи, — обривається раптово розповідь бабусі, яка на мить присіла поруч, — кращі для джему, більші й соковитіші, от тільки кісточка важче відділялася; улітку в саду на повну силу працювала польова кухня, де над викладеним із цегли вогнищем стояла бабуся Ванда, оточена наймичками, і демонструвала своє неймовірне алхімічне дійство, диригуючи цілими полчищами мідних казанів і сковорідок, бо в мідному, знаєш, так не пригоряє, а тоді до льоху зносили нові й нові покоління джемів, варення й повидла, покоління, старанно означені, обклеєні етикетками, неначе сто сорок тисяч спасенних...

Європа — чим же була Європа? Якою я бачив її вечорами — сп’янілий від повітря в саду, втомлений годуванням качок і лебедів у парку, захоплений грішниками, що падають у прірву на Мемлінговому вівтарі, ображений на весь світ, бо невдовзі доведеться йти спати, хоча світ стоїть переді мною, розчахнутий настіж, і розкладає на прилавку нові й нові сувої миготливих таємниць?

То була Європа-пуздро, Європа-шкатулка, змайстрована вправними у своєму ділі ремісниками для примхливої дитини, Європа, інкрустована червоним деревом і палісандром, Європа, сповнена складних механізмів і автоматів, якими не конче забивати собі голову, хоч і приємно спостерігати за їхніми вигадливими фокусами; Європа, населена маленькими панами у фраках і панями в корсетах і сукнях із турнюрами, Європа скрипки й фортепіано, Європа, де кожен предмет доповнювався орнаментом, а зайві речі мали право на існування — отож, вона явилася мені ще у своїй неспотвореній формі, такою, якою міг її бачити мій прапрадід-автомобіліст, що свято вірив у оксиген, люмінесценцію й водяну пару; скляно-золотиста, кришталево-палацова, святково освітлена газовими ліхтарями, вона виростала до неба на невидимих конструкціях із невипаленої цегли й заліза, що їх з-під шару путті й золочених троянд мали відкрити лише обидві світові війни.

Звичайно, була ще й бухгалтерія — бо ж як облікувати ширми й картини, порцеляну й фотографії, будинки й помешкання, котрі існували, проте більше не існують? З людьми все простіше — вони помирали, йшли до неба чи до пекла. Тітки, прабабуся, прапрабабуся, пан Коритко й пані Кориткова, усі розстріляні євреї і Ґолда, на яку впав ящик із яйцями. А речі?

Куди полинули віяла із чорних пер, що їх лисівські дітлахи тягали полями?

А «Аматі» Міші Сікара — чи може «Аматі» згоріти безповоротно?

Чи яблуня, розчахнута російською гарматою, цвіла ще де-небудь, і чи її яблука падали в якусь невідому траву?

Адже мусив існувати якийсь рай, ну, принаймні чистилище предметів, куди потрапив майже весь Лисів, разом із залишками путті й кришталю моєї Європи, аби терпляче очікувати невдовзі другого пришестя.

Це не була ніяка цілісна концепція, одна з тих досконалих ідей, що їх діти обмірковують як середньовічну «Сумму» — адже я сам творив країни з їхніми розлогими, вигадливими картами, королівства, де правили міфічні династії, особливі види драконів та янголів — а якась підшкірна впевненість, котру я ховав у закамарках розуму навіть від себе самого.

Мені шкода, проте я не пригадую, що спричинилося до того, що я зрозумів увесь розпач минущості, і разом із тим, що Європа, у чиє існування я вірив, коли й існувала — нізащо не повернеться. Я розумію, що читачеві, можливо, приємно було би прочитати, як я розбив венеційську вазу із синього скла і тоді... або знайшов у парку мертвого голуба, ну, слово честі, ці лапки — який розпач — і тоді... проте ні. Ні.

То була мить яскравого осяяння — єдиний спосіб, яким можна довідатися про справді важливі речі. Може, я бився із братом на кленових палицях, може, малював малиново-бірюзові крила архангела-провісника, а може, спостерігав за життям стоніжок, підваживши камінь. Це не так важливо. Боги відкрили небо, послали промінь осяяння й показали мені — як і кожному — що все закінчується. Я усвідомив, що не існує чистилища предметів. Що ніхто не чекає на зниклі листи, ніхто не читає спопелілих книжок, руїни не перетворяться на будинки, а уламки — на чашки з парадного сервізу прапрабабусі. Утрачені речі померли — вони лежать у землі й ширяють у повітрі, без гробівців. Удару у відповідь не було, янгол застиг на папері, стоніжки розбіглися. А я — і це я пам’ятаю добре — ішов садом, роблячи сягнисті кроки, і кричав голосно, дуже голосно:

— Поверніть мені мою Європу!

Пізніше мене лихоманило, я весь зіштивнів і зціпив зуби, а знахар клав на мене долоні й струшував, прикладав і струшував, знімаючи з мене нові поділки гарячки, немов крихітних комах із живого срібла.

Розділ XXIV

Дідусь помер, коли мені було одинадцять. Пам’ятаю, як ми бавилися конструктором «Лего», а він у сусідній кімнаті слухав по радіо старі записи Малцужинського, а рак пожирав його, рак пожирав його з кожною нотою.

— Не галасуйте так, — прохала бабуся. А ми знай бавилися. — Не галасуйте. — Відкликала нас убік. — Може, дідусь слухає це востаннє.

Саме це я й пам’ятаю — не похорон, не поминки, а Малцужинського, а ще — коли до саду виносили стільця, на якому дідусь сидів і слухав птахів, укриті коцом його худі ноги.

Нам здавалося, що бабуня цього не переживе. Серце дедалі частіше відмовлялося її слухатися, з’явилися проблеми зі шлунком і печінкою, неначе тіло протестувало проти подальшого існування.

— Це жахлива несправедливість, — говорила вона. — Люблячі подружжя повинні помирати разом. А тепер я, наче та... ось, глянь, у цьому вірші про стару жінку. Наче темна пляма на барвистому килимі світу.

Пирій і яглиця заглушили далії й дельфінії. Я пішов до школи, тоді до ліцею, нарешті вступив до університету, проте й далі навідував Оліву, де час плинув у власному ритмі (ритмі тригодинних сніданків із розмовами, неквапних спогадів і поступової заміни черешень на порічки й паперівок на волоські горіхи), а неба, здавалося, можна швидше торкнутися, ніж деінде.

О, мені траплялося потому не раз бачити велике небо у трьох вимірах: на морі й у горах, на вершині Везувію, небо, що простягалося понад хмарами; в Оліві небо було невисоким, раннього літа й восени мало — особливо вдень — чіткі кольори. Здавалося, що коли видертися на верхівки найвищих лип або ялин, і підняти догори держака від щітки або кийка, що ним уранці дід із бабусею розсували штори, можна було торкнутися його дзвінкої, гладенької поверхні, фабрично нової, із запахом чистої води.

Узимку небо осідало на голих гілках ріденькою сироваткою, неначе його підстилка стікала соком. Оліва, зі своїм кафедральним костьолом і кількома вуличками, млином, парком, де ми годували качок і лебедів, Оліва із трамваями на одному й зоопарком на іншому кінці, була прикрита камерним склепінням, виготовленим якраз для потреб дитинства. Навіть ночами, посмуговані гілками горіхів і черешень небеса здавалися прирученими, немов велика тварина, що дає молоко, а не така собі спокуслива далека країна, яка в інших містах, чи принаймні інших районах Ґданська, підхоплює вражених дітей раз і назавжди, так, що від них не зостається ані шкарпетки, ані рукавички, ані гребінця.