А дріт чутливого мікрофону, заплутавшись між гілками горіха й пагонами витких троянд аж на висоті вікон — так, що бабуся, яка іноді поспішала в гості чи на вернісаж, зрізала троянди через кватирку — отой дріт, ідеально неупереджений, передавав кожне слово сусідок на радіоприймач у вітальні, і вся родина реготала до знемоги.

І все ж я не пригадую ані брязкалець, які б висіли над моєю немовлячою, схожою на диню, головою, ані що було всередині візочка; пригадую тільки його віддалений обрис, коли він, сліпучо-білий в літньому промінні, носив мого любого братика, мого маленького братика, якого я збирався задушити або зарізати; мого братика, який невдовзі обдарував мене любов’ю настільки глибокою й безкритичною, що назвав мене ім’ям Ака, іменем божественного вождя з острова Пасхи; мого братика, який на фото завжди стояв відразу біля мене, ледь нахилившись і притулившись до мого плеча, мого братика, який і нині називає мене братиком.

Отож я пригадую його із нескінченно далекої перспективи, що простягалася через половину величезного на той час саду. Певне, я сидів у пісочниці або в затінку ясмину, і лише на мить підвів погляд, щоб побачити сліпучу білизну візочка. А тоді спрямував очі на сонечко, що повзло по різьбленому листку деревію, або на сині пелюстки ірисів, за якими я допитливо досліджував світ, відшукуючи відповіді на всі запитання. Відповіді й запитання, що їх я безповоротно забув.

Саме там я спостерігав за паруванням слимаків, щипавками, які жили під старими стовбурами, рідкісними рослинами, жабами й сонечками.

— Я люблю папу, — мовив я колись упевнено, стоячи перед його портретом, — бо він добрий. І жаб люблю. Бо вони корисні.

Улітку я виносив у сад стіл, олівці й папір.

Щойно закінчився сніданок, і бабуся примушувала нас мити посуд, чистити зуби й поливати квіти на високих полицях: «... не ставай на стіл однією ногою, так відразу, та ще й із лійкою, роби як я, спершу табуретка, але не ця, на кривих ніжках, бо можна впасти, тоді стілець, тільки дивися, бо він складаний і з нього можна впасти, якщо стати не там, де треба, і вже тоді на стіл, і поливай уважно, щоб не перелити, бо книжки заллє...» — як я добрі чверть години морочився, зносячи по сходах стіл, стілець, коробки й олівці в незліченній кількості пластмасових відерець з-під морозива; щоразу я вигадував нові й нові комбінації, щоб тільки якомога менше ходити по сходах, у результаті планування оптимального рішення займало мені більше часу, ніж саме носіння.

Нарешті, стоячи по кісточки в соковитій траві, на якій, доки ми споживали наш двогодинний сніданок, уже встигла висхнути роса, я роззирався задоволено довкола. «Отож, я все приніс», — думав я і, наче генерал, оглядав свої кольорові війська, а тоді старанно розкладав усе, не забуваючи про священні принципи ергономії. Досить було однієї помилки, і вже можна було отримати догану, щойно бабуня з’являлася в саду.

— Діти, — казала вона, — принесіть мені, будь ласка, шезлонг... а це що, чому в тебе олівці ліворуч, а праворуч книжка, ти ж береш олівці правою рукою, а книжку читаєш тоді, коли не малюєш; вона тобі лише заважає, ти кладеш на неї лікоть і викривлюєш хребет...

Тоді вона сідала під горіхом, у напівзатінку, уся у світлих веснянках сонячних плямок, і відкривала шелесткі сторінки літературних журналів або книжки, чиї сторінки шурхотіли тихіше. Якщо не рахувати дзижчання комах і співу птахів, які в бабусиному саду, здавалося, переживали нескінчений шлюбний період, тут панувала цілковита тиша. У пообіддя траплялося, що з боку лісу, з-за живоплоту, з-за оцтових дерев і трояндових кущів долинали вигуки якихось олівських підлітків, що грали у футбола; вони вживали іншої мови, ніж ми, і мені завжди здавалося, що ці діти належать до іншого світу, безпечно відокремленого від нас темним листям лип і кленів.

Бабуся вважала, що ми не повинні погано про них висловлюватися.

— Звичайно, — казала вона, піднімаючи очі з-над книжки, — таку поведінку слід назвати щонайменше невідповідною; та я переконана, що це не їхня провина.

— Їх не навчили?

— Не навчили. Краще показати їм відповідний шлях, а не засуджувати. Зрештою, вони користуються своєю мовою з певною майстерністю, ти так не вважаєш? Адже, маючи у своєму розпорядженні не так багато слів, вони переказують одне одному доволі складні речі. Я б не хотіла, щоб ти набрався їхніх слів, та час від часу придивись, як вони оперують кількома лексемами, щоб висловити цілу гаму почуттів.

І поверталася до книжки.

Надвечір’я надходило з боку живоплоту; трава повільно темнішала й набувала млосного запаху, а всі тіні мандрували нею до заходу, напружуючись і розтягуючись аж до втрати форми.

— Глянь, бабусю, — казав я тоді, — я нині намалював дві частини. «Бичування» і «Коронування терновим вінком».

— Доволі жорстоко. Забагато ти надивився німецьких середньовічних майстрів.

— О, вони не всі такі. От, наприклад, Лохнер. Або Вітц. Німці теж мають особливі способи вираження почуттів.

Мені виповнилося тоді сім чи, може, дев’ять років. Завеликим я був тоді розумником.

Траплялося, що я біг по другий шезлонг, і ми сиділи під каштаном у плямах зникаючого світла, розмовляючи про такі різні речі на світі. Бабуся забувала приготувати обід або ж просто казала з непідробною щирістю:

— Ненавиджу готувати. Мені завжди здавалося, що я повинна мати дружину. Не існує роботи, нуднішої за куховарство.

І вже за мить.

— А я розповідала тобі, як Юлек готував лукуллів суп?

Те, що збереглося від колишнього саду в моїй пам’яті, нагадує рештки поламаних листків, що їх я знаходив часом між сторінок старих номерів «Пшекрою» чи «Антени»: червоні, жовті й іржаві крихти, надто жалюгідні, щоб сприймати їх як масу для великого букета; нечіткі фрагменти картин і уривки фраз. А я ж бо чудово знаю, що саме тоді, під цеглово-червоними даліями мого дитинства, у сховках дерев’яних шкатулок із ґудзиками, у задушливих водоспадах квітнучого ясмину я спізнав первісну істину життя, яку потому марно шукатиму.

Буває інколи, що мені під пальці, повіки чи у вуха потрапляє котрийсь зі справжніх уламків — фраза, у якій чути відлуння колишнього звичаю; вицвілий клапоть брокату, віддертий від риз, що стікають золотом, клапоть, що пережив своїх жерців, свої святині, своє божество; великі настінні картини, що демонструють дам і кавалерів минулих часів, ці напівстерті, ревниві картини, які існують хіба що в розсіяній між гіллям блакиті, гучному дзижчанні джмеля над квіткою жимолості, у декадентській стеблині конвалії.

Із часом сад змарнів. Відвідуючи бабусю після уроків, я бачив його збіднілим на якесь дерево, зарослі кущів, хоч би гілку, і тоді піднімався сходами, тупаючи голосніше, ніж зазвичай, і надто настирливо тиснув на дзвоника. Бо ж знав, що із заміною кожної плитки тротуару, із кожним зрубаним деревом, із неминучою смертю будь-якого куща троянд чи півоній, пригніченого зухвалими бур’янами, пов’язане зникнення первісного кодексу, стирання прадавніх формул і поем, вицвітання давно вже вицвілих фресок.

І нарешті, коли якогось осіннього надвечір’я я прогулювався садом, багато скромнішим і меншим, аніж сад мого дитинства, коли я озирав поламані перголи, звідки звисали жалюгідні пагони здичавілих троянд, коли я придивлявся до зарослих дупел, згадуючи веселих синичок, для яких взимку на гілки чіпляли нахромлені на дротини шматочки сала, коли човгав підошвами серед прілого листя горіха, що ховало потемнілу осінню траву, я збагнув у величезному — ні, ні, не осіянні — у великому затьмаренні, що існування раю зовсім не очевидне саме по собі. Що природній стан саду — це дикі хащі й руїни, що будь-яка краса є, зрештою, результатом боротьби — з Богом, бур’янами чи з адміністратором, якому забажалося зрубати жимолость, що пнеться громовідводом, наче колоною Берніні.

І таким чином я, той-таки я, котрий часто тамував прихований докір, що бабуся, колись така сильна й відважна, не здолала захистити тендітність цього світу, не зберегла для мене поем, які стільки разів читала мені в дитинстві, не врятувала білих ясминових воріт чи флоксів, не сплела з мотузок батога, щоб відшмагати ідеї бетонних бордюрів і виполювання кропиви, осель метеликів, так, той-таки я збагнув вразливість усього прекрасного. Якби я — доки бабуся не поринула остаточно у фотель — подорослішав настільки, щоб самому захищати піроканти, вейгели, монарди і фізаліс, чи то пак турецький перець, тоді призначення саду не здійснилося б так, як воно сповнювалося тепер.