Отак бабуся поїхала до Ґданська за єврейські гроші, як справжня мара з антисемітських кошмарів. Дотеліпалися на місце й заходилися розпаковувати всі ці скрині із книжками й склом, рештки лисівських меблів, квіти у вазонах і ялинкові прикраси, поскладані в старих валізах.

Розділ XXII

Грець із ним, з домом, дім був, який був, усі бачили, збудований на підвалинах старої стодоли, звісно, без льоху, мурований такими майстрами, що жоден, буквально жоден кут не мав дев’яноста градусів, шафи в нішах розпадалися, як будиночки з карт, і ні в чому ніхто не дотримувався будівельних норм. Інша справа, що майстер був людиною духовно багатою і, може, саме цим і пояснювалися його помилки — меланхолійною розсіяністю. Треба вам знати, що коли він спартачив один дім, то заходився коло іншого (звісно, поставивши його на меншій відстані від першого, ніж на те дозволяли приписи). Збагнув, що бабуся — культурна жінка, і приходив позичати в неї книжки.

Якось уранці приходить до неї й каже:

— Розумієте, я чогось такого життєвого, чогось життєвого шукаю. Наприклад, нещодавно читав отаке: вона була графиня, а він простий хлопець, і кохали одне одного, але ніхто їм цього не дозволяв...

І саме тоді, як він переказував життєву історію хлопця й графині, його погляд спинився на зібранні творів Шекспіра.

— Шекспір... — прочитав він і задумався, — гм... десь я таке чув.

Отож лихо з ним, із будинком, але сад! Витоки саду, як усі витоки прекрасних садів, лежали десь поблизу щасливих островів, у тих прадавніх часах, де сухі гілляки вкривалися буйним квітом, а камінь викидав живі пагони. Ще не прибрали залишки побитої черепиці, ще не засипали ям із вапном, ще чорніло згарище, на якому варили смолу, а моя бабуся, господиня кольорових скляних гір, купила доброї землі й віз перегною, найняла мужика із трактором і наказала зорати будівельний майданчик, на якому від колишнього саду залишилися тільки два волоські горіхи й черешня. І мужик заходився орати й виорав. І бабуня розпланувала круглі клумби й прямокутні квітники, посадила білий ясмин і ліловий бузок, і помаранчеву айву, і кизильник з оранжевими кульками. Світ набував форми й барв, а бабуня мурувала його підвалини, сидячи на хмарині з великим циркулем у руках.

О, з неї сміялися. Мовляв, де там, пані, на тому вапні — а вапно, слово честі, не належало до міфічних вигадок, бо коли через багато років ми в пісочниці докопували до землі, то відразу витягали маленькі білі камінці, такі крихкі, що їх можна було розім’яти в пальцях — на тій цеглі — а червоних уламків було під шаром піску чимало — коли щось виросте, то швидше кактус мені на долоні! Але бабуся нічим не переймалася і, із завзяттям, притаманним міфічному порядкуванню, воскрешала рештки лисівського саду — купи півоній і флокс, гордовиті пурпурові голівки монард, трояндові кущі, що пнулися догори альтанками.

І лише пан Мендрецький, високий худий чоловік із запалими, немов скляними очима філософа, прийшов моїй семірамідській бабусі на допомогу, висадивши рослини, які відповідали його меланхолійній вдачі — плакучі верби, гостролисти із колючими гілками, сріблясті ялини, туї та кущі ялівцю, оточені лискучим плющем. Відтоді навічно куток саду незмінно залишався в затінку — не лише в затінку велетенських лип, що росли за парканом, а ще й у більш переконливому, пронизливому затінку цвинтарних дерев і цвинтарного плюща, котрий холодив навіть у найгіршу спеку. Тому в той бік, де вочевидь блукали ще тіні померлих, ми вдавалися вкрай рідко і, правду кажучи, лише для того, аби здійснити який-небудь похмурий обряд.

Сусіда ми бачили дуже рідко, переважно коли той нахилявся, перехнябившись удвічі, над яким-небудь гостролистом чи підрізав пагін плюща або прополював тамариск. Одного разу бабуся попрохала його доглянути нас. Ми отримали по шоколадній цукерці, довгій і тонкій, заокругленій на кінцях й увігнутій посередині. Називалися вони «котячі язички». Я тоді собі подумав, що це дуже відповідна назва, бо як і котячий язик, ласощі не викликали найменшого бажання запихати їх собі до рота.

— Ось тут туалет, якщо знадобиться. А тут вітальня. Ось, це моя колекція кактусів. Я дуже люблю кактуси. Це такі квіти, які ростуть у спекотному кліматі і... і... що вам іще... цукерок? Може, іще по цукерці?

— Ні, спасибі.

— Ні, спасибі.

Я бачив, що він спантеличився. І подумав, що деякі дорослі усе-таки геть не вміють поводитися з дітьми. Навіть мені б це краще вдалося.

— А це? Що це за кімната? — поцікавився я.

Пан Мендрецький ширше розплющив очі, тоді примружив їх і лише й сказав, силкуючись говорити безтурботно:

— Це Асина кімната.

Я чув, що відтоді, як вона поїхала з матір’ю, сусід не змінив у її кімнаті анічого. Іграшки, що здавалися Асі надто нецікавими, аби забрати їх до свого нового дому, лежали в тих самих місцях, де вона їх востаннє поклала. Книжки рівними рядками, п’ять малюнків ув однакових рамцях на однаковій відстані, на ліжку — ряд мертвих ляльок, що їх витрушували — як я собі те уявив — раз на місяць, у певний день, скажімо, шістнадцятого, або щотретього четверга.

— Вона дедалі рідше приїжджає, — тільки й сказав він, зачиняючи двері. — Пилюка, — додав він вибачливо, — там багато пилюки.

Коли через годину бабуня забрала нас з-під колекції кактусів, де ми врешті порозкладали наші іграшки, ми чемно попрощалися, тобто так, як нас навчено вдома. Більше я ніколи там не бував. Сусід жив тихо, я б сказав, гідно, велично несучи посивілу голову із глибоко запалими очима, у яких усе частіше палала дивна пристрасть. Оточений загонами ляльок, книжок і кактусів, неначе китайський імператор своїм незліченним глиняним почтом, він поринав у дедалі глибшу меланхолію. А його частина саду занурювалася в ще глибшу тінь, стаючи ще більш занедбаною.

Зрештою... сад!.. Яке ж то порожнє слово на окреслення того, що простягалося перед домом мого дитинства! Скільки ж я бачив місць, які називали цим самим словом, скільки ж невмілого наслідування й половинчастих імітацій! Не кажучи вже про жалюгідні парканчики, пофарбовані в усі кольори веселки, кожна штахета іншої барви, про бордюри з автомобільних шин, прути із пластиковими пляшками, що мали відлякувати кротів. А ці рівно утрамбовані стежини, рівнесенькі клумби, симетричні живоплоти, бетонні бордюри, підмурівки, крани, труби, сітки... ні. Усе не те. Олівський сад був прекрасним живим організмом, майстерно сконструйованою довершеністю, маленьким усесвітом.

Мої перші спогади, як і перші спогади людства, сягають власне часів саду. Два великі горіхи й така сама висока черешня затінювали моє дитинство — черешня від розбуялої весни, горіхи від середини літа. А під ними — ботанічні скарби. Велетенські цеглово-руді далії, що звішували голівки над тендітними штахетками дерев’яних риштовань — риштовань, по яких пнулися вгору троянди, обважнілі від квітів — рожевих, білих і пурпурових. Листя оцтового дерева, що червоніло восени. Розчавлені в траві черешні, які принаджували хмари ос, і горіхові шкуринки, від яких пальці чорніли. І нарешті, візочок, візочок, що стояв під деревом, а з гілки звисав на дроті мініатюрний мікрофон; саме завдяки ньому батьки, які чаювали вдома, чули навіть найтихіший плач.

— Ну й голота, — розповідала не підозрюючи нічого, одна сусідка іншій, — та й по-голодранському ж та дитина... Наче, пані, таку культурні люди, автомобіль мають, наче й книжки читають, дискутують, пані, кожнісінького дня, а дитина? Як голодранець. Ані мережива, ані слинявчика, ані гарненьких повзуночків, усе як у найбідніших, абищо, казна-які повзунки, пані, сорому не мають.

Або:

— А ви, пані, чули, про того їхнього Павла? Чули? Таж він до Німеччини виїхав, пані, живе там. А кого в наш час за кордон випускають, га, ну, кого, я вас питаю? Шпигунів пускають. Ви собі гадаєте, що того, хто не шпигує, випустять? Нізащо. Викапаний Юлек. Прийшли гебісти: «Підпишеш? Не підпишеш — не виїдеш» І він виїхав. То ви собі гадаєте, що не підписав і виїхав? Нізащо. Отак воно, пані. А це дитя? Як голодранець.