— Злидні були страшенні, — розповідає бабуся, точніше, розповідала раніше, коли ще щось пам’ятала, — отож дідусь брав страшенно багато різних замовлень, гарував як віл. Пригадую, одного разу я побачила на вулиці когось, убраного точнісінько як Зиґмусь, але якогось такого змарнілого, зіщуленого, що ледве тюпав. Дивлюся — аж це Зиґмусь. «Бігом, — кажу, — марш додому, найближчими днями жодних замовлень, бо ти ноги простягнеш». Проте він однаково без кінця їздив своїм мотоциклом то туди, то сюди, заліснював, робив винаходи, отримував добові, але коштів і далі бракувало. Якось забракло грошей, щоб твоїй мамі, якій було тоді чотири роки, купити маленькі червоні чобітки (правда ж, неймовірна сила бабусиної оповіді? Це вона досі живе тими хвилинами, що трапилися півстоліття тому, коли бабуня виходила із крамниці з вивіскою «Швець», «Черевики» чи, може, «Взуття» засмученою, бо не купила червоних чобітків, а самі ж червоні чобітки, маленькі червоні чобітки для чотирирічної дівчинки стояли на вітрині, навіть не підозрюючи, що колись перетворяться на порохно, як чоботи Карла Великого чи сандалії Олександра, а про них і далі читатимуть книжку, видану тисячею чи й двома тисячами примірників...) І тоді дідусь покинув курити. Сів за столом, підрахував, скільки щомісяця витрачає на сигарети, сказав: «Не може бути, щоб я не зміг купити донечці черевики», викурив останню, заховав пачку до шухляди (щоб спокушала, щоб була під рукою) і більше не закурив до кінця життя. А Аля, перша дружина, так на нього нарікала, мовляв, лише «карти й піанола, карти й піанола»... і не хотіла мати від нього дітей, бо вважала його вічним хлопчиськом, який ніколи не доросте до такої відповідальності. Ха.

— Бабуня дідуся страшенно пригнічувала, правда, мамо? — радше стверджую, ніж запитую я.

— Ні, що ти, — заперечує мама.

— Яке там «що ти»? Бабуня керувала цілим домом, розпоряджалася, чим тільки могла, влаштовувала скандали через розбиту склянку чи переварену картоплю, а коли він нарешті сідав до шахів з нашим татом або з тим паном...

— «Кохасем»?

— Саме так, із «кохасем». Уже те, як вона його називала, свідчить, що не дуже любила, що він приходив грати в шахи... отож, коли дідусь сідав до шахівниці, то відразу лунало: «Зиґму-у-усь», і бабуня кликала його, щоб він забив якогось гвіздка, помив посуд чи зробив ще щось необхідне. Я це чудово пам’ятаю.

— Ну, та-а-ак, але ж дідусь мав багато вільного часу, різні хобі...

— Багато вільного часу! Ти говориш як бабуся. І що ж, наприклад, він робив у цей вільний час?

— Фотографував, полював... бабуня в те не втручалася.

— Фотографував він, бо цього вимагала його робота, пильщиків, різних совок та інших шкідників, а коли зробив знімок бабусі, то вона лаялася, що в неї завелика... ну, — я роблю промовистий жест, — що він не вловив її неземної вроди в повній красі.

— А полювання?

— Та скільки там того було? Раз на місяць, зрештою, він дуже швидко те покинув, щойно застрелив сарну.

— Ні, — уточнює мама, — коли застрелив сарну й побачив, як в неї течуть сльози, то припинив стріляти сарн. Але на кабанів ще трохи полював. Інша справа, що рідко, і щоразу бабуня погоджувалася на це зі скрипом. Як на шахи з «кохасем».

— А пам’ятаєш, як він засинав перед телевізором, а бабуся гукала: «Зиґмусь, іди спати, Зиґмусь!»

— Звичайно. А тато бурмотів: «Я ж не сплю, я метляю ногою»; виробив таку звичку, коли дрімаючи, ворушив ногою, щоб ніхто не здогадався.

— Якби бабуся не була деспотичною, то не виробив би. Та слід сказати, що коли обоє слухали шопенівські конкурси й сперечалися, хто грає краще, а хто гірше... — тут я на мить замовкаю, — ах, тоді вони були просто надзвичайні.

— Ну, знаєш, дідусь гарно грав. Дуже гарно. Пам’ятаю з дитинства. Перестав після менінгіту, насилу з цього видряпався.

— Це тоді, коли він заразився від зубрів?

— Ну, не від самих зубрів, а через кліща. Так. Це була дуже важка форма менінгіту, він ледве вижив. Побачивши його в лікарні, бабуня мало не знепритомніла. Лікар про всяк випадок попередив її, перш ніж вона увійшла до палати, що вона там побачить живого небіжчика; і ще сказав, що дуже багато важить від її реакції. Але вона вміла в таких ситуаціях грати, зрештою, в інших теж, і відразу сказала: «Ти міг би й краще виглядати, та байдуже. Головне, що лікар сказав, що криза минула і тепер усе буде добре». Згодом тато зізнався, що він дуже пильно стежив за її обличчям, силкувався щось прочитати в погляді. І не прочитав. А на сусідньому ліжку лежав селянин, теж з менінгітом, але звичайним, після якоїсь бійки на сокирах; спитав у медсестри, що з ним таке, почув відповідь, жахнувся, прошепотів: «На сяке вмирают», і за два дні його не стало. Дідусь видряпався, але протягом року не міг навіть голки втримати між двох пальців, а про гру на фортепіано я взагалі мовчу. І більше нічого не винайшов. Ну, може, я перебільшую. Він зберіг таку здатність вигадувати різні мудровані речі... от, приміром, цей стіл, — мама показує на кухонний стіл.

— Що — «цей стіл»?

— Ну... він же складаний. Його дідусь зробив.

— Як це складаний? Я двадцять два роки за ним сиджу... як це?

— Ну, прийми склянки й тарілки. А тепер підніми.

— Ненастанний подив — це радість мудреців. На цвяшках?

По кількох роках праці в Седльце дідусь викрив у лісництві якесь крутійство з полюваннями, і його перевели до Білостоку, де бабуня — щасливо перечекавши з дітьми найжахливіший сталінізм — почала працювати водночас у відділі культури й на радіо. Чого вона там тільки не робила... писала рецензії на концерти, організовувала ялинки (за нагоди підтримуючи напівголодних художників, яким вона замовляла виготовлення ялинкових іграшок та прикрас), нарешті, їздила навколишніми селами й збирала фольклор. А було його достобіса, бо села були литовські, білоруські, українські, польські, старовірські, шляхетські і ще якісь. В українських співали, прегарно співали, на кілька голосів, бо досить було зустрітися чотирьом жінкам по дорозі — і вже співали на чотири голоси. А як собі підпили, то перезиралися й змінювали репертуар на пісні бандерівців, щоб полячкам на зло зробити. У шляхетських селах на полі працювали в рукавичках, та попри це ходили брудні і — як завжди повторювала бабуся — кип’ятили молоко в чайниках.

— Цього килимка, — каже бабуся, — я отримала, зробивши репортаж про таке собі село, назви вже не пригадую. Там жили страшенно бідно, а коли я про них написала, що вони плетуть такі гарні килимки, то посипалися замовлення. То вони приїхали до міста й привезли мені подарунок.

— Мамо, а вони нам потрібні, оті солом’яні килимки? — запитав я під час якогось чергового генерального прибирання; прибираємо, бо мама народилася в понеділок о сьомій ранку, а я у Свято праці (моя професорка, почувши це, вигукнула: «Я б ноги стиснула, зуби зціпила, але дочекалася б Третього травня!») От решта членів родини — то інша справа; вони не народилися для праці, тому все завжди виглядає однаково. Ми фарбуємо стіни в передпокої, а батько грає на комп’ютері, і лише й чуємо: «Ага-а-а! Я переміг персів!» або «Я знайшов залізо!» Порядкуємо шафи в Оліві, а бабуся: «Не розумію, що вам у цих шафах не подобається». — «Мамо, твій одяг, який ти роками не носиш, займає більше місця, ніж вбрання нашої родини із чотирьох осіб». — «Теж іще!»

— То як?

— Ти щось казав?

— Так, я спитав, чи залишати нам ці килимки над диванами?

— Перш за все нам не хочеться їх чіпати.

— Я колись ото замислився... — сідаю на дивані, — ... чому бабуня так любила всі ці селянські речі?

Мама, пристаючи на пропозицію відпочинку, сідає поруч.

— Узагалі бабусин стиль вимагає окремого дослідження.

— Мені записувати?

— Можна. У бабусі завжди панував страхітливий безлад і стояла купа дурничок. І в Седльце, і в Білостоці, і в Оліві. Бо так було в Лисові, а колись і в Києві.