У цю мить я змушений покинути Басю, яка сидить за столом в Оліві й уважно слухає історію про бурхливе еротичне життя моєї бабусі; я переношу її в зовсім іншу оповідь, яка, щоправда, стосується тих самих подій, проте її розповідали комусь іншому.

За тим самим олівським столом сидів кілька років тому Матеуш. Уранці я спитав його, чи не хоче він поїхати до Ґданська, щоб подивитися на Мемлінга в Національному, чи, може, до Слупська, де зберігається колекція Віткаци, хоча, боюся, у ній бракує портретів вродливої пані Купчелло, які, мабуть, згоріли в коридорі Королівського Замку у Варшаві — а Матеуш відказав, що коли це, звісно, можливо, він волів би послухати розповідей моєї бабуні. Я телефоную до Оліви й кажу:

— Бабуню, маєш виглядати мов богиня.

Бабуня так і робить, ми їдемо автобусом і трамваєм, і вже сидимо над купою різних паперів.

— Поглянь, — кажу, — поглянь на це. Запрошення від перського шаха на прийом у посольстві Персії.

— Ой, — уїдливо зауважує бабуся, — було так собі. Ми гадали, що нас частуватимуть якимись делікатесами, а подали тільки крихітні тістечка з великою кількістю меду й горіхів. Непогані, але я не наїлася.

— Але кращі, ніж Бартихові тістечка?

— О-о-о, набагато кращі. Тих Бартихових тістечок я взагалі не забуду. Знаєте, — звертається вона до Матеуша, — Вартих — то був єдиний відомий мені єврей, який був живою ілюстрацією до всіх антисемітських стереотипів. Справжня каналія. Каналія. Він був послом в Бельгії, начальником мого чоловіка...

— Юлека, — додаю я.

— Ага. І коли ми разом їхали до Бельгії, то зупинялися в Німеччині. Німці по війні були страшенно бідні, їжа препогана. У ресторані на вокзалі нам подали каву, чи то пак якісь жахливі помиї, а до неї крихітні тістечка, тверді, мов кістка. Я взяла одне тістечко пальцями, а пан Вартих питає: «Де ваші манери? До тістечок подали виделки». А я йому відказую, що тістечка тверді мов камінь, і їх не настромиш на виделку. «Культурна людина настромить, — відповів пан Вартих зверхньо, тоді спробував це зробити... тістечко ковзнуло по тарілці, відбилося від чогось, полетіло й упало за викот якоїсь пані, що сиділа за сусіднім столиком. Наївся він сорому по саме нікуди, тоді прохав, переломившись навпіл, пробачення в тієї дами, без кінця перепрошував, але погане враження так і залишилося. Того дня він мене зненавидів, — тут бабуся зробила ледь помітний рух долонею і за мить просичала: «Марія Яніон».

— Що таке? — запитав здивовано Матеуш. Я не спитав, бо, по-перше, знав, що бабуня тримає біля крісла маленьке люстерко, а по-друге, мені було відомо, що останнім часом вона хвилюється, чи не схожа, бува, на Марію Яніон.

— А розкажи Матеушеві про хазяйку, — запропонував я; треба було заздалегідь покласти край імовірним розважанням, що стосувалися бабусиної вроди — колишньої й теперішньої.

— Про хазяйку? Гаразд. Наша хазяйка була страшенною нечупарою й заразом чарівною жінкою. До четвертої по обіді вона ходила у вкритому плямами, розхристаному дезабільє, прикрашеному пошарпаним мереживом, завжди з великою товстою сукою із довгою шерстю, такою ж нечупарою, як і вона сама. За поведінкою мадам Дюпон і скрізь розставленими фотографіями напіводягнених і надмірно нафарбованих дівчат, ми здогадалися, що в минулому, а може й у давноминулому часі вона була повією, а тоді власницею публічного дому. Війна, мабуть, не надто далася взнаки її діяльності, та, може, їй на старість обридла ця професія, і вона воліла купити собі за свої заощадження кам’яницю, щоб спокійненько жити з винаймання квартир. Хай там як, але так само, як у Мопассана й узагалі у французькій літературі, повія була найпоряднішою з усіх відомих нам хазяйок. Торговий аташе, пан Генсінський, жив, приміром, у такої паскудної бабери, яка закривала йому теплу воду під час «задовгих» купань і наказувала сплачувати податок за користування сходами. Бабера сиділа у вітальні й прислухалася, як часто Генсінський або його гості, спускаються сходами, а тоді дописувала це до рахунку. А пані Дюпон була чарівною, от тільки наказувала нам виносити таке величезне відро зі сміттям, занадто важке, щоб я могла його підняти, розумієш, я тоді дуже хворіла... а Юлек рідко мав час, а крім того... що ж, на нашому поверсі був іще один пожилець. Юлек колись запитав: «А чому я мушу викидати сміття, якщо той чоловік не викидає?» — «Але ж, пане, цей чоловік — то справжній барон, — відказала хазяйка й обурено змахнула мереживними рукавами рожевого дезабільє, — ви хочете, щоб він виносив сміття?» Юлек це стерпів, проте за кілька днів зачепив пані Дюпон, от так собі, немовби знічев’я: «А вам відомо, звідки в того барона титул? Га? Бо я про все довідався, — тут він перейшов на змовницький шепіт, — він його купив. Купив! А звідки в нього гроші? А з торгівлі живим товаром. Уявіть собі лишень, він переконував бідолашних сільських дівчат, що дасть їм роботу у великому місті, порядну працю покоївки, няні, продавчині. А тоді продавав їй до борделів. Бідолашки». І відтоді ми жодного разу не виносили сміття. А пожилець із сусідньої квартири кожні два чи три дні спускався сходами з відром, на превелику нашу з Юлеком утіху.

— Іще про моркву, — нагадую, геть як суфлер, що турбується, аби вистава минула бездоганно й глядач вийшов з театру дійсно просвітленим.

— Про моркву? Іду колись на овочевий базар у Брюсселі. Купую те, се, і нарешті пучок моркви в якоїсь жінки. Вона зрозуміла з вимови, що я нетутешня, і питає, звідки я приїхала. А я, що з Варшави. «Це в Росії, правда ж?» — «Ні, — кажу, — у Польщі». — «У Польщі? А не в Росії?» — «Ні, у Польщі». — «А й справді, — каже вона, поміркувавши довгенько, — може, і в Польщі. Я чула, що війна вас не пощадила». — «Що ж, ми чимало вистраждали», — відказую. А вона на те: «Так, так. Зрештою, і в нас у Брюсселі таке діялося! Такі збитки! Лише на моїй вулиці в одинадцяти будинках вибило шибки», — і дивиться на мене співчутливо. Я хотіла заплатити, а вона мені: «Ні, коли ви з Варшави, то не платіть» — і дала мені за спалену Варшаву пучок моркви.

— А Бельгія теж була зруйнована?

— Бельгія? Де там! Бельгія була найменш зруйнованою державою, що брала участь у війні. Її не зруйнували ані німці, ані союзники. Бельгійський король здався і співпрацював з окупантами, а рух опору, який, мабуть, помістився б на одному дивані, зав’язував хусткою очі пам’ятникові його батька й писав на цоколі: «Зав’язуємо тобі очі, щоб ти не дивився на ганьбу свого сина». Зате королева зі спадкоємцями престолу втекла до Англії й дала союзникам поклади урану в Конго, завдяки чому ті змогли створити атомну бомбу. То й не дивно, що королеву потім дуже поважали. Після війни вона повернулася додому, оточена загальною шаною. Натомість король утік, а коли невдовзі захотів повернутися, на кордоні на нього чекав транспарант: «У Бельгії немає для тебе місця». І він наказав шоферові розвернутися. Але, Бог свідок, він добряче прислужився своїй країні. Пам’ятаю, колись переглядала якийсь альбом і кажу такому собі бельгійцеві: «Яка чудова якість! Німці не знищили у вас поліграфічної промисловості?» — «Знищили? — засміявся він на те. — Вони нам її створили». Бо й справді, у Бельгії було все: струм, вода, електрика, меблі, їжа, ліки. А на додачу купа прекрасних музикантів, бо, по-перше, вони любили приїздити на концерти до Брюсселя, де гарантовано могли добре виспатися й попоїсти, а по-друге, бельгійська королева була відомою меломанкою. Ви чули про королівський конкурс? Отож. Я бачила королеву багато разів, бо бігала на концерти щотижня, а часом і двічі на тиждень. А вона завжди в ложі. І аплодує, аплодує. То придворні за нею, а решта публіки за ними. Устає — то встають і міністри, секретарі й усі решта, і всі аплодують стоячи. Митець грає на біс — знову овації. Знову на біс. І знову. Нарешті шеф дипломатичного протоколу нахиляється до королеви й шепоче, що піаніст зараз знепритомніє, бо йому не личить не вийти з-за лаштунків і не заграти на біс, якщо королева аплодує стоячи.

— А хто там тоді грав?