І тут виникає історія, яку бабуся розповідає завжди тоді, коли має справу з якоюсь хитромудрою технікою. Достатньо, аби за сніданком (о, ці неймовірні олівські сніданки, які заслуговують на окремий опис!) грінки з голосним клацанням вистрибнули з тостера, досить батькам привезти електричний чайник («Дивіться-но! А я вже думала, що вмить його спалю, бо він не свище, а коли не засвище, то я забуду, а тут на маєш — сам вимикається! Щоправда, усе триває недовго, бо зазвичай я встигала поставити воду, покраяти батон, намастити маслом, зробити канапки, приготувати огірки й помідори, і лише тоді свистів чайник. Тоді я заливала заварку в чайничку окропом і ставила біля чайника, щоб не вистигало... а тут раз-два. Та зате нагорі цей новий чайник такий плаский, що на нього можна поставити чайничок»), досить було комусь лагодити електрокамін чи пральну машинку, а бабуся відразу:

— Дивіться-но, така собі пральна машинка (тостер, радіо, ліхтарик). Скільки ж у цьому всьому гвинтиків, скільки детальок і кнопок, і лампочок. А знаєш, як дідусь Брокль їхав Україною?

— Не знаю, — відказую, але бабуся або не відчуває в цьому іронії, або не хоче її чути.

— У дідуся був автомобіль, перший на Україні. Звісно, був і шофер, але дідусь часто вів авто сам, просто задля приємності. Були такі фото, на яких він стоїть біля машини у зсунутих на лоба автомобільних окулярах, у спеціальних рукавичках, у плащі, накинутому на смугастий костюм... такий весь елегантний і охайний з голови до п’ят, наче його виготовили разом з автомобілем і вбранням лише для цієї фотографії. Ну, але коли він їздив з бабусею, то брали шофера й пливли крізь українські безкраї степи, безмежні поля й ліси, непривітними дорогами під безконечним небом. Бур’яни, сам розумієш, і таке інше. І якогось разу під цим безкраїм українським небом довелося їм раптом зупинитися посеред битого шляху, бо їх обступила юрба зарослих, розлючених, але заразом і переляканих, із серпами, сокирами й косами, українських селян, які безладно горлали, мовляв, це сам чорт їде. Дідусь уже звелів було шоферові прорідити цей натовп, але бабуся взяла справу у свої тендітні геройські руки, наказала відкрити дверцята, вийшла на дорогу, підняла вуаль і запитала, звісно, польською, бо українською не вміла, що це за вигадки про чорта. То вони й репетують, але вже тихіше, що це чорт їде, чортова карета, бо без коней, а рухається. Бабуся на те: «А паровоз бачили?» Не бачили. «А про січкарню чули?» Не чули. Нарешті, як дійшла до якоїсь там молотарки чи що, то це вже вони знали. «Але, — наполягають хитруни, — у молотарки двигун є!» «І тут теж є», — відказала бабуся, покликала шофера, який уже судомно стискав у руках важкого домкрата, котрий міг би згодитися на випадок рукопашної бійки, попрохала відкрити капот автомобіля й показати селянам двигуна, радіатора й ще там щось. І вони відступили. Ба, навіть розіслали по навколишніх селах звістку, що це не дідько, бо двигун має, і відтоді їх більше не зачіпали.

Розділ II

Тут слід дещо пояснити. Бабусина розповідь, як я вже казав, не має жодних рамок чи меж — вона розмита, розгалужена вздовж і вглиб, неосяжна. Ба більше, усе, що тут написано, я переповідав уже багато разів, бо ж чимало з того, що розказувала бабуся, вона сама колись чула від інших. Повторювання прекрасних і мудрих речей саме собою є шляхетним і мудрим, і це така сама гарна риса, як годування голодних, захист тварин, поливання рослин та роздавання милостині.

Але розповідь триває в часі, причому подвійно, по-перше, вона описує минулий час, зужитий, плинний, укладений у вірогідні хронологічні рамки й схеми подій, а по-друге, описує його знову ж таки в часі, у часі розмов. Таким чином тут постає чимало героїв, які спершу здаються неважливими. Знайомі й незнайомі, випадкові перехожі, близькі й далекі родичі, а передусім мої подруги й друзі — не герої, а слухачі. Проте якими ж різними вони видаються кожному з них! Наскільки простішими, позбавленими вишуканості, якщо лише ілюструють події, така собі скорочена газетна версія для потреб пані Владзі чи продавчині на базарі — але які ж вони дотепні, коли бабуся постарається... Ще кілька років тому, коли більшість колишніх бувальців іменин та днів народження вже вимерла, бабуся не раз перетворювалася на божество й королеву вітальні, причому переважно для моїх друзів, ось, чому й вони присутні в цій історії. Зрештою, якщо вони існують у моєму житті — то живуть і в бабусиному, так само, як Ядзя Контримівна або японський шпигун, усі вони чужі, та попри все й близькі люди.

Отож вони виникатимуть, причому геть несподівано. Тому не дивуйтеся, коли якась історія починатиметься з когось одного, а закінчиться кимсь зовсім іншим. У цьому й полягає таємна природа оповіді; схожий початок може означати різні закінчення, а різні початки провадять до одного й того самого фіналу. Усе це належить до великої розповіді, яка починається десь у Києві, за престижною адресою, у великій кам’яниці з каріатидами... і лише вона наводить лад із цими епізодичними, хоч насправді необхідними героями, про яких мовиться. Таким чином, минулий час визначатиме час минаючий.

Є й такі історії, що їх ми розповідаємо обраним. Не тому, що хтось інший не зрозумів би їхньої моралі чи не сміявся у відповідних місцях; не тому, що нам хочеться приберегти їх для особливої нагоди; просто деякі розповіді стрімголов мчать до інших людей, летять, ширяють, спадають на них геть несподівано, вистрибують, як собаки перед довгоочікуваною прогулянкою. Марго я зазвичай розповідаю про духів, про ніжність померлих, про чудові місця й картини, на яких черниці-бегінки в білих чіпцях читають бревіарій, линучи понад нарцисами на внутрішньому подвір’ї монастиря в Брюгге. Басі розповідаю про злостивих тіток, раптові втечі, несподівані повороти подій і перверзійні зв’язки. Скандальні випадки її також трохи збуджують. Радек любить слухати про себе, тому до цієї книжки не належить, зате належить до інших. І так далі, і так далі, кожна оповідка має свого улюбленого слухача, а кожний слухач свою оповідку. Трапляється також, що знаходиться місце, яке слухається найкраще, або час, який відразу чекає на ту чи іншу історію.

Про дідуся Брокля, бабусю Банду чи їхніх дітей я розповідаю Басі в Пельпліні.

Якщо ви не були в Пельпліні, то неодмінно туди поїдьте. Ви опинитеся на маленькій станції, звідки вранці від’їздять повні потяги й приїздять порожні, а ввечері буде все навпаки; дещо далі ви проминете напівзруйнований якийсь там, чи не цукровий, завод, потім невеличку площу, декілька будинків на перехресті, і коли вже перестанете будь-чого сподіватися, то натрапите на величезний середньовічний катедральний собор, котрий, немов цегляна шкатула з химерними склепіннями, містить у собі неймовірні зразки готики й бароко, амурчиків та кардиналів, черепи, нагромаджені в релікваріях, танцюючого Христа й чимало інших феноменальних речей.

Саме там я казав Басі:

— Басю, глянь, яке б це було чудове фото, оте світло з вітражів на лавах у пресвітерії.

Але Бася кривилася.

— Не зможу. Не вийде.

— Зате в Буяка, — дивлюся на неї зверхньо, — вийшло би.

І, звісно, вона робить це фото, і воно вийшло, і тепер Бася ходить бліда й гордовита.

Того дня багато чого сталося. Ми побачили на порозі собору дівчинку... писати про це геть безглуздо, бо ж я повинен розповідати тут про Ванду й Леонарда, і Єву, і Ружу, і так далі, але де ж мені згадати про цю дівчинку? Отож, про неї.

Ми стояли в притворі. Одна стулка широких воріт була прочинена, і крізь ґрати видніло медове черево собору — золотиста збита піна барочних вівтарів, сонми янголів і темні лави.

Бася смикнула мене за рукав. Я озирнувся — дівчинка. Ніби я її вже раніше й бачив, але ж я прийшов сюди, розповідаючи якусь історію, сповнений щастя, що Бася настільки вражена й вразиться ще більше, аж тут ця дівчинка, невідь-звідки прибилася, худа мов тичка, бліда, синювата. На вигляд їй років чотирнадцять. Дівчинка стояла в тіні на кам’яному порозі, між ворітьми й ґратами, майже цілком заховавшись за масивними обкутими дошками так, що я бачив лише, як видніло коліно, довгі пальці, щока й сіре матове око під вузькою повікою. Хоч зараз картину малюй.