Перше, що побачила бабуня, коли повернулася, був танк, який стояв на скрині. Вітер розкидав по саду замерзлі сторінки.

— Ви не могли зупинилися деінде? — спитала бабуня солдата.

— Так було найлегше, — знизав той плечима. — Війна ж.

Лисів, як виявилося, було дощенту зруйновано. Лисів, тобто село, бо костел і садиба стояли незворушні на двох пагорбах, як Господь приказав. От тільки снаряд пробив отвір під якимсь із вікон вітальні, упав досередини, не вибухнувши, і тепер лежав між меблями, наче велике зозулине яйце. Подекуди на тинькові видніли сліди від куль, на цвинтарі лежало кілька погнутих листів міді, а в саду — потрощена черепиця. Інша справа будівлі; саме вздовж дороги точився найзапекліший бій, гребені дахів палали, мов сірники, і дахи «із сонечками» один за одним охоплювали червоні пасма. Снаряди зруйнували флігель і спалили дощенту возівню. На все село залишилися дві хати; справжнє диво, що загинуло тільки троє людей: мала дитина, жінка, що повернулася по якогось горщика, і чоловік, який виводив коня зі стодоли. Зате скрізь лежали тіла вбитих солдатів.

Совєти збирали трупи: німців на одну купу, своїх на іншу, а тоді наказали ксьондзові всіх поховати.

— І тоді ксьондз заперечив, мовляв, то більшовики й атеїсти, а він невіруючих на католицькому цвинтарі не ховатиме. На що офіцер витягнув з кобури пістолета, підніс йому до скроні й заявив: «Поховаєш. Тих, що православні, то із православним хрестом, а решту із червоними зірками». І той поховав. А я тоді сказала: «Шкода, що коли померла моя мати, я не приклала вам пістолета до голови. Мати спочивала би в порядній могилі, а не за стіною».

Між тілами лежали трупи капітана та його ад’ютанта, який напередодні клацав підборами на прощання, коли приніс альбом Рембрандта.

— Я розумію, що ви вбиваєте німців, — сказала бабуня, — але собаку? Хіба мій пес вам чимсь завинив?

— Ну, бо німці таких дресирують, щоб вони кидалися із гранатами під танки.

Край дороги стояв обгорілий танк. Усередині лежали чотири обвуглені тіла.

— Маленькі були. Наче маленькі чорні лялечки.

Так само, як п’ять з половиною років тому садибу зайняли німці, так тепер її зайняли росіяни. От тільки тепер у кімнатах було тісно, бо бабуня прийняла під свій дах усіх, кого лише можна було, і в кожному кутку сиділа якась родина: Сабати, Тарапати, Османи, Іванські, Кузі, Рогозинські. Бо тепер подружжя Рогозинських було місцевими вчителями, котрі, як і решта, сховалися в маєтку, полишеному дідичем-кровопивцем. Ніхто ні з ким про це не домовлявся, та коли совєти ходили по кімнатах у пошуках буржуїв та поміщиків і розпитували про цю пару явних білоручок, усі селяни водно казали: учителька й учитель. Лише один помилився, не навмисне, а через дурість, і його згодом решта віддухопелила так, як багато років тому крадія, що сиротині капусту вирізав.

Зате Мілевського замалим не розстріляли. У нього вдома знайшли порцелянову філіжанку, а де фарфор, там і буржуй. Не знаю, чи я добре пам’ятаю, чи сам це вигадав, а може, це вигадала колись бабуся, бо мені таке видається неможливим через його моралізаторство, але то була єдина річ, яку він залишив собі із «єврейського майна», привезеного його жінкою з Кельце чи Сташова.

Та якщо німців цікавили кімнати (Lebensraum у мініатюрі), то росіяни тяжіли швидше до речей (доктрина про спільне володіння майном). Сновигали подвір’ям і садибою, а бабуня слідом за ними. І забирала їм з рук ножі й ложки (виделок не брали), тарілки, чарки, рами від картин, усяке добро. А вони віддавали покірливо, навіть не надто сперечаючись — може, так на них впливала горілка, може, утома, може, гарна бабусина російська мова, а може, її деспотична вдача. Хай там як, а почувши: «Назад», вони навіть повернули до вітальні піаніно, яке вже мали скинути зі східців ґанку («Это ваше? Мы думали, что это германское»). Інша річ, що це не зашкодило розпалити в печі фотографіями, повидирати сторінки з Біблії на самокрутки, вирізати ножем обличчя з портрету Вандзі Мехівни («І що ти наробив, тварюко, цю дівчину німці закатували, а для її матері то була єдина пам’ятка...» — «Ничего, ничего, — відповів росіянин, ховаючи полотно за пазухою, — я буду всем говорить, что это моя девушка») і порізати килими на стельки до взуття («Проте, слід сказати, що найцінніші вони таки покрали цілими»).

І раптом серед цього пандемонію з’явився надзвичайно елегантний енкаведист, який, здіймаючись на збурених хвилях фронту, подорожував із численними скринями, наповненими тирсою.

— Я проходила коридором, — розповідала мені бабуся, коли ще це пам’ятала, — і побачила, як він стояв навколішках у вітальні й знімав з етажерки парадний сервіз Броклів...

— Який він був?

— Енкаведист?

— Сервіз.

— Кобальтовий, із позолотою, а на денці кожної філіжанки й посеред кожного блюдечка були ще такі маленькі пасторальні сценки, перламутрово-сірі, усі різні. Енкаведист спокійно брав одну філіжанку за одною, одну тарілку за другою, і пакував до скрині з тирсою. І враз мене щось наче вдарило. До будь-якого росіянина я підходила «без никаких» і забирала в нього поцуплене. А тут ні. Я глянула й пішла далі, мов нічого не сталося. Назавтра бачила, як він ішов умиватися біля колодязя, із рушничком, перекинутим через плече. «Диви-но, диви, — кажу Юлекові, — який чистюк». А той: «Раджу утриматися від таких коментарів. Я все розумію, я поляк». І тоді я собі подумала, що поляк-енкаведист — то мала бути така «сволочь», що якби я звернула йому увагу, він мовчки витяг би з кобури пістолета й застрелив мене на місці.

— Один з них якось мені сказав: «Це все ваше? То ви дурницю зробили. Треба було з усього дому позбирати найцінніше, скласти в одній кімнаті й там сидіти, стерегти, з рук не випускати». А так усе розійшлося, спливло широкою рікою речей у солдатські наплічники й клунки селян, які хоч і були пригнічені фронтовим катаклізмом, проте не забували, що Лисів — то село злодійське.

— Якби ж то росіяни лише крали, але вони ще й ґвалтували. Мені розповідав після війни лікар в Білостоку, скільки він тоді абортів зробив, скількох дівчат лікував від сифілісу, яких страхітливих історій наслухався... зрештою, навіть у нас, у сусідньому селі, була така одна дівчина, грім-баба, яка, коли всі жінки втікали до лісу, заявила, що росіян не боїться. І залишилася. Прийшли, вона саме була в стодолі, кинулися на неї, а вона їх по довбешках, по пиках, побила їх добряче, ну, але вони з нею впоралися. Покинули таку понівечену, що невідомо було, чи залишили її живою, коли вони вийшли зі стодоли, наостанок її підпаливши. Зрештою, мене теж замалим не зґвалтували.

— Що? — питаю, ледь не вдавившись медяником. — Уперше чую.

— Авжеж. Хіба не знаєш, як ми вночі поверталися з Генкою, і росіяни підвезли нас вантажівкою?

— Ні.

— Запропонували нас підкинути, а ми, дурепи, погодилися. У пащеку до лева. Ідемо, якийсь акордеон грає, горілка, і вони починають до нас підбиратися. Ми, що ні, мовляв, а вони дедалі нахабніше. Нарешті я гаркнула на одного й кажу: «Браво. Німці нам казали, що прийдуть російські варвари й ґвалтуватимуть!» — «И ты им, дура, верила» — «Нет, — я вирішила зіграти на їхніх амбіціях — я им, дура, не верила». Ну, і дяка Богові, викинули вони нас із вантажівки.

А тоді пішли на Берлін.

— Але, Яцеку, як вони співали! Пригадую, як їм поламалася якась вантажівка, і її лагодило п’ятеро чоловік. Боже, як вони співали!

У цьому вся моя бабуня.

— Треба було починати життя заново. Хліба спекти. А в цілому селі не було ані зерна, ані борошна. Я пішла до Генки, а вона каже, що теж не має. Нарешті я десь трохи розжилася. Дивлюся, Генка теж пече хліб. Виявилося, що мала цілу скриню, але пошкодувала. Тоді я глянула на неї й сказала: «Я знаю, що ти нас завжди обкрадала, що брехала, очорнювала. Завжди знала, проте вміла вибачати. Але пожалкувати на хліб борошна — це страшний гріх. Проклинаю тебе». І знаєш що? Коли вона наступного разу пішла набрати зерна, сягнула трішки глибше — і виявилося, що все їй запліснявіло.