— Німцям про це повстання було чудово відомо. Зиґмусь таємно поїхав до Варшави, бо отримав телеграму, що тітка Аня захворіла чи тітка Франя поїхала до Кракова, чи якусь схожу дурню. Мені аж серце до горла підкотилося. А дорогою їдуть німці, цілі табуни німців. «А куди це ви так, — питаю якогось офіцера, котрий балакав з нашими німцями, — де їдете?» — «На Варшаву. Що ви, пані, хіба не чули, що там повстання буде?»

Але дідусь уже у Варшаві.

Дивно. Усе життя він був таким мовчазним... колись я спитав тата, яким був дідусь Зиґмунт.

— Якби я мав оцінити мого тестя одним словом, то це було б «м-гм».

Він помер, коли мені було одинадцять. І я нічого не знаю. Не знаю, який у нього був позивний, звідки й куди пробирався він тими каналами у Варшаві, де воював, кого вбив, а кого врятував. Пригадую, як він заплакав, коли відкривали пам’ятник повстанцям, і як захищав Бялошевського[9], кажучи, що повстання саме таким і було: брудним, смердючим, порозтягуваним по льохах і, попри все, героїчним.

Якось він ішов на збори Народної Армії до якоїсь криївки, що була в льохах будинку, який здалеку виднів серед зруйнованої вулиці. Ішов, ішов, весь час маючи перед очима той будинок, де в підвалі сиділа його дружина і його теща, яку він любив чи не більше за дружину. А тоді впала бомба, і дідуся жбурнуло на землю. Отямившись, він не чув на одне вухо, у ліву щоку увіп’явся щебінь, а будинку просто не було.

Потому він стріляв і біг, пробирався каналами, потрапив у полон, пошкодив собі хребет, коли його три дні перевозили нерухомого, затисненого між іншими полоненими в якійсь вантажівці. Потрапив до табору, тоді до іншого, згодом іще до іншого.

Розповідав, що Мурнау — то було щось. Показовий табір для Червоного Хреста. В’язні мали все. Лише останній період був голодним, бо почалися проблеми із транспортуванням, і навіть для охоронців забракло харчів. Але раніше... полонені слали харчі додому. І коли всі проклинали Бялошевського за «Щоденник...», а раніше кляли Анджея Мунка за «Героїку», то дідусь казав: «Саме так і було в таборі. Один в’язень іншому обрізав пальці в рукавиці, бо лежали на його частині столу. А тоді казав, що зі справжніми пальцями теж таке зробить».

Розділ XVIII

У той самий час, коли дідусь Зиґмунт голодував у Мурнау, непереможна Радянська армія увійшла на територію Польщі й розпочала вікопомний наступ. У січні прийшов фронт. Прийшов, бо то наче різновид рухомого свята, масове дійство, яке повсякчас переміщається. Спершу попередження — сигнальні ракети й постріли, тоді багато гуркоту.

На перше попередження бабуся і Юлек відреагували розсудливо, тобто спакували найнеобхідніші речі, а тоді витягли з горища велику скриню й поклали до неї все, що було найціннішого в колекціях дідуся Брокля. Не знаю напевне, що там було, мабуть, гравюри, картини й родинні пам’ятки, та передусім книжки. Щоразу, коли моя мама говорить про пожежу чи інше домашнє лихо, вона додає: «Усе можна відбудувати, але книжки... картини й книжки — цього не повернеш», а що такі переконання передаються по крові, то, мабуть, у скрині й справді опинилися прегарні старі видання з тонкими сторінками у майстерно тиснених палітурках, що їх Леонард Брокль у часи свого процвітання вишукував у ятках паризьких букіністів та на аукціонах стародруків. А заповнивши скриню, схопили її з обох боків і затягли на клумбу, на випадок, якщо будинок зруйнується під обстрілом. Килими ж згорнули сувоями й поскладали під сіном на піддашші стодоли. Бій дедалі наближався.

На порозі став рудий фельдфебель, застебнутий під самісіньку шию, і сказав, що капітан залишився з ад’ютантом, бо мусить якомога довше втримувати радіостанцію, а солдатів доручив фельдфебелеві й наказав їм так пробиратися лісами й полями, щоб потрапити до рук американців, неодмінно до рук американців, а не росіян. І ще сказав: «Ми отримали наказ, відходячи, кидати гранати до всіх будинків, де ми жили. Але капітан заборонив це робити». А в сусідньому селі, Малешові, загинуло триста людей, бо німці наказ виконали. Там були такі самі приємні німці, як і в нас. І вони теж давали дітям шоколад. На порозі повз фельдфебеля пройшов капітанів ад’ютант. І я знову опиняюся в циклоні розповіді — у неймовірному вирі наступу й нечуваному вирі цієї заплутаної історії подекуди трапляються місця й моменти, гладкі, мов метал, якого ще не торкнувся різець.

У сніговій заметілі, у бризках грязюки й гуркоті гармат я бачу, немов прозору скляну фігурку, німецького капітана. Не знаю, чи це той самий німецький капітан, який сказав: «Це ж треба, я й не сподівався, що в польському маєтку побачу стільки книжок і стільки прегарних картин», чи, може, якийсь зовсім інший. Так чи сяк, я бачу його, як він стоїть випроставшись у своїй доладно скроєній формі, офіцер переможеної армії, нащадок мюнхенських міщан, прусських юнкерів або патриціїв з Любека, прозорий, так, прозорий, бо саме так виглядають люди за кілька годин до смерті. Він уже все знає — п’ять останніх років провів у якомусь Богом забутому селі на сході, де мужики називають його швабом, а пани — окупантом, і байдуже, як би він не старався, усе так би й залишилося. Фронт невтримно посувається, росіяни застрелять його мов собаку, бо ніхто не церемонитиметься з якимсь полоном чи іншими цивілізаційними дурницями. Йому не треба приймати жодних рішень, він знає, що до кінця залишиться біля радіостанції. Не треба нічого говорити — він віддав підлеглим останні накази й дивиться у вікно, як його солдати йдуть у бік лісу. Жодних подій, окрім смерті, він попереду не бачить. І саме цієї миті кличе ад’ютанта, простягає йому позичений альбом Рембрандта й наказує віднести його до маєтку.

Бабуся і Юлек, як і решта мешканців Лисова, вирішили втікати до Хмельника, де був старий монастир із товстими мурами. Тим часом бій точився зовсім близько. Рухоме свято фронту саме розпочалося. Селяни з переляку тікали, тягнучи на налигачах корів і виносячи загорнуті в перини залишки добра з охоплених полум’ям хат. Серединою подвір’я біг німець, якому вибухом відірвало голову. Він біг і біг, доки не вдарився об цямрину й упав до криниці; за мить зліва направо майнула нога у валянку.

У Хмельнику була ніч, товсті мури, гуркіт обстрілу й дуже багато втікачів, кожен з якоюсь ковдрою, горщиками й усіма цими бебехами, спільними для всіх біженців усіх часів та народів. А між ними була пані Бартелева, дружина довоєнного прем’єра, дуже порядної людини. Проте сама вона була неймовірно паскудною бабою. Приїхала з донькою і, щойно прибувши, сприймала монастир як свій власний маєток; зайняла єдине годяще ліжко, захопила кухню й усім визначала місця. Люди перед нею ледь не навколішки ставали, бо то прості селяни, а вона прем’єрова дружина. Когось було поранено, у якоїсь жінки почалися пологи.

— Треба закип’ятити казан води, — сказала бабуся Бартелевій.

— Що ці люди собі думають? Що тут їм кухня? Ніхто нічого кип’ятити не буде.

— Але це для дитини.

— Дитина й холодної нап’ється. Забагато в мене тут обов’язків, щоб іще щось готувати для цих шибеників.

— Мені нічого не станеться, як я цим людям допоможу, — відказала їй бабуся, — корона з голови мені не впаде. Але у вас, пані, ця корона вочевидь ледь-ледь на голові тримається.

І пані Бартель заціпило.

— Нам знадобиться також ліжко, ця жінка народжує.

— Досить з неї й матраца.

Юлек допоміг тягти матрац. На щастя, знайшлася якась акушерка, що погодилася прийняти пологи, але попередила: «Хтось мусить стояти зі свічкою, бо я нічого не бачу. А це якраз напроти вікна, його буде видно мов на долоні».

І бабуся стала у вікні зі свічкою.

Не знаю, хлопчик тоді народився чи дівчинка, зате знаю, що тієї ночі снилося бабуні. На замерзлій клумбі стояв танк, важко розчепірившись на скрині із книжками. Бабуся встала нажахана й відразу зібралася бігти назад, додому. Бій замовк.