Мабуть, найгіршим було вітрове скло.

Він не купував нового вітрового скла для Крістіни — це він знав напевно. Якби він придбав таку складну обтічну конструкцію, його банківська книжка схудла б набагато сильніше. Та й хіба не залишився б чек? Одного разу він навіть спеціально перерив усю теку з позначкою «МАШИНА», яку зберігав у своїй кімнаті. Але такого чека не знайшов, хоча насправді копирсався в чеках без особливого ентузіазму.

Денніс казав щось — нібито клубок тріщин з вигляду зменшився, став не таким страшним. А потім, того дня в Гідден-Гіллз, він просто… ну, зник. Лобове скло було чистим і бездоганним.

Але коли це сталося? Як це сталося?

Він не знав.

Зрештою він заснув і поринув у неприємні сновидіння, борсаючись на простирадлах і зіжмакуючи їх у вузол, а гнані вітром хмари тим часом розбіглися й над землею холодно заяскріли осінні зірки.

То був сон — вона була певна, майже до самого кінця, що це мусить бути сон.

Уві сні вона пробудилася від сну про Арні, у якому кохалася з ним не в машині, а в дуже холодній синій кімнаті, де не було меблів, тільки темно-синій килим з грубим ворсом і розсип подушок в атласних наволочках трохи світлішого відтінку сині… вона прокинулася від цього сну у своїй кімнаті, коли ще тільки заповідалося на світанок неділі.

За вікном гурчала машина. Вона підійшла й визирнула надвір, униз.

Біля тротуару стояла Крістіна. Її двигун працював — Лі бачила, як із труби здіймається димок вихлопу, — але всередині було порожньо. Арні, мабуть, уже стояв під дверима, хоча стуку ще не було. Їй треба було спуститися, і швидко. Якщо батько прокинеться й побачить Арні о четвертій ранку, він збіситься.

Але вона не ворухнулася. Вона подивилася вниз на машину й подумала, як сильно її ненавидить… і боїться.

І машина ненавиділа її теж.

«Суперниці», — подумала вона, і ця думка, у цьому сні, була не похмура й гарячково-ревнива, а доволі розпачлива й перелякана. Он вона стояла біля тротуару, он вона — припаркована перед її будинком у глуху темінь ранку, чекала її. Чекала Лі.

Спускайся, рибонько. Спускайся. Покатаймося, поговорімо собі про те, кому він більше потрібен, хто про нього більше дбає, і хто для нього кращий у підсумку. Ну ж бо… ти ж не боїшся, правда?

Її охопив жах.

Це несправедливо, вона старша, вона знає різні хитрощі, вона його звабить…

— Забирайся геть, — відчайдушно прошепотіла Лі уві сні й м’яко постукала по склу кісточками пальців. Скло на дотик було холодним; вона побачила маленькі відбитки у формі серпиків, які залишили на паморозі її кісточки. Дивовижно, якими реальними могли бути деякі сни.

Але то мусив бути сон. Мусив, бо машина її почула. Не встигли слова зірватися з її губ, як зненацька увімкнулися «двірники», якимись презирливими розмашистими рухами змітаючи мокрий сніг з вітрового скла. А тоді вона рівно рушила зі свого місця біля бордюру й покотила вулицею.

Без водія за кермом.

Лі була в цьому впевнена… настільки, наскільки може бути впевненою людина уві сні. Пасажирське вікно було запорошене снігом, але не заліплене ним до непрозорості. Її погляд проникав усередину, і за кермом нікого не було. Тож, звісно, то мав бути сон.

Вона побрела до ліжка (у яке ще ніколи не приводила коханця; як і в Арні, у неї ніколи не було коханців), думаючи про далеке-далеке Різдво — дванадцять, а може, навіть чотирнадцять років тому. Певна річ, тоді їй було не більше чотирьох років. Вони з матір’ю були в одному з великих універсальних магазинів у Бостоні, може, у «Філінз»…

Вона поклала голову на подушку й заснула (уві сні) з розплющеними очима, дивлячись на слабкі проблиски світанку у вікні, а потім — уві сні що завгодно може статися — побачила по інший бік вікна іграшковий відділ «Філінз»: блискітки, мішура, ліхтарики.

Вони шукали подарунок для Брюса, єдиного небожа мами й тата. Десь в універмазі в гучномовець хо-хо-хокав Санта-Клаус, і той посилений звук був не радісним, а чомусь зловісним — сміхом маніяка, який вийшов у ніч не з подарунками, а з сокиркою для м’яса.

Вона простягнула руку до однієї з вітрин, показала й сказала матері, що хоче, аби Санта-Клаус приніс їй оце.

Ні, сонечко, Санта не може тобі це принести. Це іграшка для хлопчиків.

Але я хочу це!

Санта принесе тобі гарненьку лялечку, може, навіть Барбі…

Я хочу це!..

Таке роблять лише ельфи-хлопчики, Лі-Лі, моя люба. Для хлопчиків. Хороші дівчатка-ельфи роблять гарних лялечок…

Я не хочу ЛЯЛЬКУ! Не хочу БАРБІ! Я… хочу… ЦЕ!

Лі, якщо ти влаштуєш істерику, ми поїдемо додому. Я серйозно кажу.

Тому вона послухалася, і Різдво принесло їй не лише Барбі Малібу, а ще й Кена Малібу, і вона тішилася ними (здається), та все одно пам’ятала червону гоночну машинку «Ремко» на зеленій поверхні з пофарбованих пагорбів, що без дрота їздила пофарбованою дорогою, такою досконалою, що на ній навіть були крихітні металеві огорожі, — дорогою, ілюзорність якої виказувала тільки її безглузда циркулярність. Ох, але бігала вона швидко, та машинка, і чи не була вона чимось яскраво-червоно-магічним для її очей та уяви? Була. І основоположна ілюзія машини теж була магією. Та ілюзія чомусь так заворожувала, що полонила її серце. Ілюзія, звісно, була в тому, що машина водить себе сама. Вона знала, що насправді нею керує працівник магазину, який сидить у будці справа, натискає кнопки на квадратному бездротовому пристрої. Мама розповіла їй, що так воно й відбувається, і напевно, то була правда, але її очі відмовлялися в це вірити.

Її серце відмовлялося в це вірити.

Вона стояла, зачарована, тримаючи рученята в рукавичках на поруччі вітринної зони, спостерігаючи, як ганяє машинка, прискорюється, веде сама себе, поки мама не потягла її делікатно в інший бік.

А над усім цим, неначе змушуючи вібрувати кожну гірлянду, підвішену вздовж стелі, розкочувався зловісний регіт магазинного Санта-Клауса.

Лі спала міцно; сни й спогади поволі блякли, і досередини прокрадалося світло ранку, біле, мов холодне молоко, осяюючи вулицю, по-недільному ранково порожню й по-недільному ранково тиху. Перший сніг лежав недоторканний, і виднілися на ньому хіба що сліди шин, які повернули до бордюру перед будинком Кеботів, а потім рівно віддалилися в бік перехрестя в кінці цього приміського кварталу.

Вона не вставала майже до десятої (коли її мама, яка не любила сонюхів, нарешті погукала її спускатися й поснідати перед обідом), а на той час надворі вже потепліло майже до шістдесяти градусів[102] — у західній Пенсильванії ранній листопад схильний бути таким само капризним, як і ранній квітень. Тому до десятої ранку сніг уже розтанув. І сліди шин зникли.

Однієї ночі, через якихось десять днів, коли картонні індички й роги достатку з кольорового паперу почали виникати у вікнах початкових класів, синій «камаро», з таким радикально задертим догори багажником, що ніс мало не заривав у землю, під’їхав до тривалої стоянки в аеропорту.

Сенді Ґелтон знервовано визирнув зі своєї скляної будки. З місця водія «форда» до нього нахилилося радісне усміхнене лице Бадді Реппертона. Щоки в Бадді щетинилися тижневим поростом, а в очах стояв маніакальний блиск, радше кокаїнової природи, ніж від радості через День подяки — того вечора вони з пацанами занюхали його незлецький грам. Загалом і в цілому Бадді мав вигляд злостивого Клінта Іствуда.