Разом вони вийшли з автобуса на зупинці біля терміналу і, тримаючись за руки, перетнули під’їзну дорогу до паркувального майданчика.

— А непогано, — сказала Лі. Вона вперше за весь час поїхала з ним забирати Крістіну. — Двадцять п’ять хвилин від школи.

— Ага, нічого так, — кивнув Арні. — І в сім’ї лад, а це важливо. Кажу тобі, коли мама того вечора приїхала додому й побачила перед будинком Крістіну, вона геть осатаніла.

Лі розсміялася, і вітер за її спиною грайливо труснув її волоссям. Температура з ночі підвищилася з кусючої до помірної, та однаково повітря було прохолодним. Але вона тішилася цьому. Без певної прохолоди не було б відчуття різдвяних закупів. Погано вже й те, що в Піттсбурзі ще не буде різдвяних декорацій. Але це не було погано; це було добре. І раптом вона відчула радість від усього, а найбільше — від того, що жива. І закохана.

Вона думала про це — про те, як його любить. У неї й раніше траплялися сильні захоплення, а якось у Массачусетсі навіть здалося, що вона закохалася всерйоз, але з цим хлопцем просто навіть питань не було. Іноді він її турбував — його зацікавлення машинами видавалося ледь не нав’язливою ідеєю, — та навіть тимчасовий неспокій відігравав важливу роль у її почуттях, таких насичених, сильніших, ніж вона будь-коли переживала. Але потайки вона визнавала, що частково тут теж мало значення себелюбство — за лічені тижні він завдяки їй почав на очах змінюватися… вона створювала йому закінчений образ.

Вони зрізали кут між машинами, прямуючи до тридцятиденної секції парковки. У небі понад їхніми головами на посадку заходив реактивний літак компанії «USAir»; грім його двигунів розкочувався величезними пласкими хвилями звуку. Арні щось сказав, але літак заглушив його голос після перших кількох слів — щось про вечерю Дня подяки, — і вона обернулася, щоб подивитися йому в обличчя, про себе підсміюючись із того, що його рот мовчки ворушиться.

І тут, зовсім раптово, його рот ворушитися перестав. Сам Арні зупинився. Його очі розширилися… і немовби полізли з орбіт. Його губи стали викривлятися, а рука, у якій лежала долоня Лі, зненацька безжально стисла її в лещатах, до болю зминаючи пальці.

— Арні…

Гуркіт реактивного літака вже потроху вщухав, але Арні наче й не почув її. Його рука стислася ще міцніше. Рот він уже стулив, і тепер він кривився в страшній гримасі подиву й жаху. «У нього серцевий напад… інсульт… щось таке», — подумала Лі.

— Арні, що таке? — закричала вона. — Арні… аааййй, боляче!

На одну нестерпну мить тиск на руку, яку він лише секунду тому тримав так бережно й з любов’ю, посилився настільки, що здавалося, от-от потріскаються й зламаються кісточки пальців. Рум’янець зійшов з його щік, шкіра стала свинцево-сірою, мов плита надгробку.

Він промовив одне слово: «Крістіна!» — і раптом її відпустив. А сам побіг: ударився ногою об бампер «кадилака», рвучко розвернувся, зашпортавшись і ледь не впавши, утримав рівновагу й знову рвонув уперед бігом.

І тут нарешті до неї дійшло, що це якось пов’язано з машиною — машина, машина, вічно ця бісова машина, — і в душі піднявся гіркий гнів, усеохопний і безнадійний водночас. Уперше за весь час вона засумнівалася в тому, чи буде в неї змога його любити; чи дозволить їй Арні.

Але гнів ущух одразу ж, як вона подивилась уважніше… і побачила.

Арні добіг до того, що лишилося від його машини, з розпачливо витягнутими руками, і спинився так різко, що цей жест був схожий на перелякане стримування; класична кіношна поза жертви, яку збиває машина, за секунду до смертельного зіткнення.

Так він постояв ще якусь секунду, неначе хотів зупинити машину — чи цілий світ. А потім опустив руки. Його кадик двічі смикнувся догори-вниз, неначе він силкувався проковтнути щось — стогін, крик — а потім його горло зімкнулося щільно, кожен м’яз випнувся, навіть кров’яні судини виступали досконалим рельєфом. То було горло людини, яка намагається підняти піаніно.

Лі повільно підійшла до нього. Рука в неї досі пульсувала болем, і завтра вона набрякне та стане ні до чого не придатною, але на ту мить вона геть про неї забула. Її серце потягнулося до нього й наче знайшло; вона відчула його біль і розділила його, чи принаймні їй так здалося. І лише згодом вона усвідомила, як сильно відмежувався від неї того дня Арні — як багато страждань свідомо вирішив переживати на самоті й скільки ненависті приховував.

— Арні, хто це зробив? — спитала вона. Її голос тремтів від скорботи і співчуття до нього. Так, вона не любила тієї машини, але коли побачила її в такому знищеному стані, це змусило її до кінця збагнути, якою глибокою була прив’язаність Арні, і вона вже більше не могла її ненавидіти… принаймні так їй думалося.

Арні не відповів. Він стояв і дивився на Крістіну спаленілими очима, з трохи похиленою головою.

Лобове скло було розтрощене наскрізь у двох місцях, жмені уламків безпечного скла розсипалися порізаними чохлами сидінь, як фальшиві діаманти. Половина переднього бампера була віддерта й лежала на асфальті, біля клубка чорних дротів, що розкинулися, мов мацаки восьминога. Три з чотирьох бічних вікон також були розбиті. У бортах корпуса на рівні пояса кривими зазубленими лініями тяглися пробиті дірки. Вигляд це мало такий, неначе скористалися гострим важким інструментом — можливо, ломиком монтажної лопатки для шин. Пасажирські дверцята звисали набік, і Лі побачила, що все скло панелі керування побите. Скрізь валялися жмути й шматки ватяної набивки. Стрілка спідометра лежала на килимку під сидінням водія.

Арні поволі обійшов свою машину, усе це фіксуючи. Лі заговорювала до нього двічі. Жодного разу він не відповів. Тепер свинцевий колір його обличчя розбавляли дві сухотні, лихоманкові плями високо на вилицях. Він підняв «восьминога», що валявся на асфальті, й вона побачила, що то кришка трамблера розподільника запалювання — батько їй колись показував і розказував, коли порався біля машини.

Кілька секунд він на неї дивився, неначе вивчаючи поглядом екзотичний зоологічний зразок, а потім жбурнув на землю. Під їхніми підошвами хрускотіло бите скло. Лі знову до нього заговорила. Він не відповів, і після цього, разом із величезною жалістю до нього, вона почала відчувати страх. Згодом вона скаже Деннісові Ґілдеру, що їй здалося цілком імовірним, принаймні на ту мить, що він міг збожеволіти.

Він копнув ногою шматок хромового оздоблення. Той ударився об сітку загорожі паркувального майданчика, тихо дзенькнувши. Задні фари були потрощені, теж розсипавшись на штучні коштовні камені, цього разу — рубіни, цього разу — асфальт замість сидіння.

— Арні… — спробувала вона знову.

Він спинився. Дивився на щось крізь дірку у вікні з боку водія. Лячний низький звук почав рватися з його грудей, рик джунглів. Вона поглянула через його плече, побачила й раптом відчула божевільну потребу розсміятися, закричати й знепритомніти, і все це одночасно. На панелі приладів… вона спершу не помітила; серед загальної руїни вона не зауважила, що було на панелі приладів. І відчуваючи, як до горла підступає блювота, подумала, хто міг так низько опуститися, бути таким абсолютно ницим, щоб таке зробити, щоб…

— Гівнярі! — закричав Арні, голосом, який наче йому й не належав. Високим, пронизливим і надтріснутим від люті.

Лі розвернулася і виблювала, наосліп тримаючись за машину поряд з Крістіною, бо перед очима в неї пливли дрібні білі цятки, що розпухали, наче повітряний рис. Їй невиразно згадався сільський ярмарок — щороку на дерев’яну платформу витягували стару машину зі звалища і притуляли до неї кувалду, і за четвертак можна було гупнути тричі. Задум полягав у тому, щоб розплющити авто. Але не… не…

— Ви прокляті гівнярі! — верещав Арні. — Я вас дістану! Я вас дістану, хай це буде останнє, що я зроблю в житті! Хай це, блядь, буде останнє, що я зроблю!

Лі знову виблювала й на одну страшну мить зловила себе на тому, що гірко шкодує про те, що взагалі познайомилася з Арні Каннінґемом.