Ти збрехав їй. Ось у чому правда, чи не так?

«Ні, — стривожено відповів він сам собі. — Ні, навряд чи можна сказати, що я справді їй збрехав…»

Ні? А як тоді це називається?

Перший і єдиний раз, відколи він возив її на футбольний матч у Гідден-Гіллз, вона почула від нього велику галіму брехню. Бо насправді він більше часу проводив з Крістіною, і йому страшенно неприємно було, що вона припаркована на тридцятиденному майданчику в аеропорту, на вітрі, під дощем, а скоро засніжить…

Він збрехав їй.

Більше часу він проводив з Крістіною.

І це було…

Було…

— Неправильно, — прохарчав він, і слово майже загубилося в слизькому містичному шереху мокрого снігу, що сипав з неба.

Він стояв на доріжці, дивлячись на свою заглухлу машину, дивом воскреслу мандрівницю в часі з епохи Бадді Голлі, Хрущова, космічної собацюри Лайки, і раптом зненавидів її. Вона щось із ним зробила, він тільки не знав, що саме. Щось.

Індикатори на панелі приладів, розмиті вологою на вікні до вигляду червоних очисьок у формі довгастих м’ячів для американського футболу, неначе глузували з нього й водночас дивилися докірливо.

Він відчинив дверцята водія, ковзнув за кермо й потягнув дверцята на себе, зачиняючи їх. Заплющив очі. Відчуття спокою наринуло на нього, і все ніби поставало на свої місця. Він збрехав їй, так, але то була дрібна брехня. Загалом незначна брехня. Ні — узагалі незначна брехня.

Він витягнув руку, не розплющуючи очей, і торкнувся шкіряного прямокутника, до якого були прикріплені ключі, — старого й потертого, з ініціалами Р. Д. Л. Потреби в тому, щоб купити новий брелок чи почепити шматок шкіри з власними ініціалами, він не бачив.

Але в шкіряному язичку, на якому теліпалися ключі, було щось дивне, чи не так? Так. Справді доволі дивне.

Коли він перелічував готівку на кухонному столі в Лебея, і хазяїн машини штурхнув до нього ключі по картатій червоно-білій скатертині, прямокутник шкіри був потертий, посічений і потемнілий від старості; ініціали майже стерлися від часу й постійного тертя об дріб’язок у кишені старого та об саму кишеню.

Та тепер ініціали знову проступали виразно й чітко. Вони оновилися.

Проте, як і брехня, це насправді не мало жодного значення. Сидячи в металевій шкаралупі корпусу Крістіни, він дуже добре розумів, що така є правда.

Він знав це. Усе незначне, усе.

Він повернув ключ. Стартер завив, але двигун ще довгий час не вмикався. Мокрі дроти. Звісно, це все через них.

— Будь ласка, — шепнув він. — Усе ж гаразд, не хвилюйся, усе, як і було раніше.

Двигун розгорівся, заглух. Знову й знову завивав стартер. Мокрий сніг холодно стукав у вікно. Усередині було безпечно; сухо і тепло. От би тільки двигун завівся.

— Ну ж бо, — шепотів Арні. — Ну ж, Крістіно. Дівчинко, заводься.

Двигун розгорівся знову, підхопив іскру. Лампочки панелі спалахнули й згасли. Поки мотор торохкотів, знову слабко запульсував індикатор «ЗАП», та потім згас остаточно, бо ритм двигуна вирівнявся до чистого спокійного гудіння.

Обігрівач лагідно обвівав йому ноги теплим повітрям, заперечуючи зимову холоднечу надворі.

Йому здавалося, що є речі, яких Лі зрозуміти неспроможна, речі, яких вона ніколи не зрозуміє. Бо її в той час поряд не було. Ті прищі. Ті крики «Гей, піцопикий!» Прагнення поговорити, прагнення до інших людей — і незмога. Неспроможність. Йому здавалося, що вона не зможе зрозуміти простого — якби не Крістіна, він би ніколи не зібрався з духом їй зателефонувати, навіть якби вона ходила з написом «Я ХОЧУ ЗУСТРІЧАТИСЯ З АРНІ КАННІНҐЕМОМ», витатуюваним на лобі. Вона не змогла б зрозуміти, що інколи він почувався на тридцять років старшим за свій вік — ні! радше на п’ятдесят! — і зовсім не хлопчиськом, а якимось жахливо пораненим ветераном, що повернувся з неоголошеної війни.

Він ніжно погладив кермо. Зелені котячі очі датчиків панелі приладів утішно йому світили.

— Добре, — сказав він. Майже видихнув зітханням.

Він пересунув важіль коробки передач на позначку «D» і клацнув кнопкою вмикання радіо. Ді-Ді Шарп[99] співала «Пора картопляної м’ячки», містичний нонсенс на радіохвилях, що линув із темряви.

Він рушив, плануючи поїхати в аеропорт, де поставить машину й побіжить на автобус, який на початку кожної години від’їздив до міста. І він це зробив, але на автобус об 11-й вечора не встиг, хоч і збирався. Натомість він сів на опівнічний автобус, і лише вночі в ліжку, коли він пригадував теплі поцілунки Лі, а не те, як не хотіла заводитися Крістіна, йому спало на думку, що десь на просторах того вечора, після того, як він полишив будинок Кеботів, і перед тим, як приїхав до аеропорту, в нього випала з пам’яті ціла година. Це було настільки очевидно, що він відчув себе чоловіком, який перевернув будинок догори дриґом, шукаючи важливого листа з кореспонденції, і аж раптом побачив, що весь цей час він тримав його в руці. Очевидно… і трохи лячно.

Де ж він був?

Невиразно пригадувалося, що він від’їхав від бровки тротуару перед будинком Лі, а потім просто…

…просто катався.

Ага. Катався. От і все. Нічого такого.

Катався під мокрим снігом, що мжичив дедалі густіше, катався порожніми вулицями, вкритими крижаною кіркою, катався без зимової гуми (і попри це, Крістіна неймовірно впевнено трималася на дорозі і її жодного разу не занесло; Крістіна, неначе завдяки якимсь чарам, завжди знаходила безпечний і надійний шлях; поїздка була такою плавною, ніби машина рухалася по рейках), катався з увімкненим радіо, з якого виливався безперервний потік старих хітів, що неначе всуціль були зіткані з дівочих імен: Пеґґі Сью, Керол, Барбара-Енн, Сюзі-мила.

Йому ввижалося, що в якийсь момент він трохи злякався й натиснув на одну з хромованих кнопок на конвертері, який був встановив, але замість «FM-104» і «Вікенду вуличних вечірок» знову залунало радіо WDIL, тільки тепер голос диск-жокея, хоч як це було божевільно, нагадував Алана Фріда[100], а одразу після нього заспівав хрипкий голос Крикливого Джея Гокінза: «Я зачарував тебеее…. бо ти моооооя…»

А потім нарешті був аеропорт з його послідовним пульсуванням штормових вогнів, дуже схожим на видиме серцебиття. Звучання радіо зблякло до беззмістовного статичного шуму, і він вимкнув приймач. А вибираючись із машини, відчув на шкірі піт від незрозумілого полегшення.

А тепер він лежав у ліжку, відчуваючи потребу спати, але не здатний заснути. Сльота за вікном згустилася й звурдилася до пухких білих зірочок снігу.

Це було неправильно.

Щось розпочалося, щось коїлося. Він навіть не міг сам собі збрехати й сказати, що він про це не знає. Машина, Крістіна… декілька людей прокоментували, що він її дуже гарно відреставрував. Він їздив на ній до школи, і учні з автомайстерні оточили її з усіх боків; вони залазили під неї на підкатках, подивитися на нову вихлопну систему, нові амортизатори, корпус. Вони до поясу занурювалися у відсік двигуна, перевіряли ремені й радіатор, дивовижним чином звільнений від корозії та зеленої гидоти, осаду років без антифризу, зацінювали генератор і тугі блискучі поршні в заглибленнях клапанів. Навіть повітряний фільтр — і той був новий, з цифрами 318, нанесеними фарбою вгорі, для індикації швидкості.

Так, для своїх однокашників в автомайстерні він став кимось на зразок героя, і всі коментарі й компліменти вислуховував з такою, як треба, милостивою усмішкою. Але чи навіть у ті миті десь глибоко всередині не ховалася розгубленість? Авжеж.

Бо він не міг пригадати, що він робив з Крістіною, а чого не робив.

Час, який він провів, працюючи над нею в Дарнелла, став у пам’яті розмитою плямою, як та його поїздка до аеропорту цього вечора. Він пригадував, як почав роботу над вм’ятиною на задньому кінці корпусу, але не пам’ятав, щоб закінчував її. Пригадував, як фарбував капот — вкривав лобове скло й бризкові щитки малярним скотчем і надівав білу маску в фарбувальній майстерні на задньому дворі — проте коли саме замінив ресори, геть забув. Так само не міг він пригадати, де їх узяв. Усе, що він міг згадати напевно, — як подовгу сидів за кермом, бараніючи від щастя… почуваючись так само, як тоді, коли Лі прошепотіла «Я кохаю тебе» перед тим, як прослизнути у вхідні двері свого будинку. Сидів після того, як більшість чоловіків, що ремонтували свої машини в Дарнелла, уже йшли додому вечеряти. Сидів і час від часу вмикав радіо, щоб послухати старі хіти на хвилі WDIL.