— Для мене значить, — м’яко заперечила вона. — Ті зусилля, які знадобилися.

— Ага, — понуро сказав він. Уся пристрасть, уся жага випарувалася. Він відчував тільки холод, та ще трохи млоїло в шлунку. — Слухай, треба вже їхати. У мене зимової гуми нема. Твої батьки подумають, що це дуже мило — ми пішли в боулінг, а потім лизалися на Стенсон-роуд.

Вона хихикнула.

— Вони не знають, де закінчується Стенсон-роуд.

До Арні частково повернувся добрий гумор, і він грайливо вигнув брову.

— Це ти так думаєш, — сказав він.

Він повільно кермував дорогою вниз, до міста, і Крістіна легко й упевнено впоралася з вигинистим крутим спуском. Розсип зірочок на землі, що була Лібертівіллем і Монровіллем, дедалі більшала й наближалася, аж поки не перестала скидатися на візерунок. Лі дивилася на це з легким сумом, бо відчувала, що найкращу частину потенційно прекрасного вечора чомусь змарновано. Вона відчувала роздратування, розшарпаність, незлагоду з самою собою — від незавершеності, як вона гадала. У грудях розливався тупий біль. Вона не знала, чи було в неї в думках дозволити йому те, що пом’якшено називали «все», чи ні, але після того, як події сягнули певного моменту, усе пішло не так, як вона сподівалася… тому, що вона відкрила свого великого дурного рота.

У тілі був повний сумбур, у думках — те саме. Знову і знову під час тієї поїздки назад, яка здебільшого відбувалася в мовчанці, Лі розтуляла рота, щоб спробувати пояснити, що вона відчуває… та потім знову його закривала, боячись, що він її не зрозуміє, бо сама до пуття не розуміла, що відчуває.

Вона не ревнувала до Крістіни… і водночас ревнувала. Щодо цього Арні сказав неправду. Вона чудово уявляла, скільки часу він витрачає, копирсаючись у тій машині, але що в цьому було поганого? Він добре вмів працювати руками, любив ремонтувати, і в машині все працювало, як годинник… крім того дивного невеличкого глюка з цифрами одометра, що крутилися назад.

«Машини — це дівчата», — сказала вона. Не думаючи про те, що каже; ті слова просто зірвалися з її губ. І авжеж, то була неправда, бо вона не вважала, що в їхнього родинного седана є стать; то був просто «форд».

Проте…

Забудь, годі вже цих вивертів, фокусів-покусів і лицемірства. Правда була значно брутальнішою і навіть божевільнішою, чи не так? Вона не могла з ним кохатися, не могла його торкатися в той інтимний спосіб, не кажучи вже про те, щоб навіть думати довести його в той спосіб до кульмінації (чи в інший, справжній спосіб — це вона прокручувала в голові знову і знову, лежачи в своєму вузькому ліжку й відчуваючи, як її поволі опановує дотепер невідоме й неймовірно разюче збудження) у тій машині.

Тільки не в тій машині.

Бо по-справжньому божевільним в усьому цьому було те, що їй здавалося, ніби Крістіна за ними спостерігає. Ніби вона ревнує, осуджує, а може, навіть ненавидить. Тому що були такі моменти (як того дня, коли Арні так рівно й делікатно вів «плімут» по дедалі товщій лусці ожеледиці), коли вона відчувала, що ці двоє — Арні й Крістіна — прикипіли одне до одного в тривожній пародії на акт кохання. Бо Лі не відчувала, що вона їде в Крістіні; коли вона сідала в салон, щоб вирушити кудись разом з Арні, то відчуття було таке, ніби Крістіна її проковтнула. І цілувати його, кохатися з ним здавалося збоченням, гіршим за вуаєризм чи ексгібіціонізм, — неначе кохатися всередині тіла суперниці.

По-справжньому божевільним у всьому цьому було те, що вона ненавиділа Крістіну.

Ненавиділа й боялася. У неї розвинулася слабка фобія — не проходити перед новою решіткою радіатора чи близько до багажника; виникали невиразні думки про те, що відмовить ручне гальмо чи важіль перемикання передач невідь з якої причини сам посунеться з положення «паркування» на «нейтраль». Таких думок щодо родинного седана в неї не з’являлося ніколи.

Але здебільшого це виражалося в тому, що вона не хотіла нічого робити в тій машині… чи навіть їздити в ній кудись, якщо це було можливо. У машині Арні ставав якимось інакшим, людиною, яку вона насправді не знала. Вона обожнювала відчувати його руки на своєму тілі — на грудях, на стегнах (поки що вона йому не дозволяла торкатися себе в центрі, але дуже хотіла відчути там його руки; їй думалося, що коли він торкнеться її там, вона, мабуть, просто розтане). Його доторк завжди породжував мідний присмак збудження в роті, враження, що всі органи чуття ожили й дарують незабутній смак гармонії. Але в машині те відчуття притуплялося… може, тому, що в машині Арні завжди здавався менш щирим і пристрасним, а натомість чомусь хтивішим, розпуснішим.

Вона знову розтулила рота, коли вони повернули на її вулицю, бажаючи дещо з цього всього пояснити, та знову не вдалося вимовити ні звуку. Але й навіщо? Пояснювати насправді не було чого — то все були химери, породження її фантазії. Розмиті примхи, от і все. Хоча… було ще дещо. Але про це вона йому сказати не могла; це б завдало йому надто сильного болю. А вона не хотіла його ранити, бо, як їй здавалося, уже потроху закохувалася в нього.

Але це було.

Запах — гнилий густий сморід, що пробивався крізь аромат нового накриття сидінь і рідини для чищення, якою Арні мив килимки для підлоги. Він був присутній, слабкий, але жахливо неприємний. Ледь не нудотливий.

Такий, неначе свого часу щось залізло в машину й здохло.

Він поцілував Лі на добраніч на порозі її будинку; сльота сріблясто виблискувала в конусі жовтого світла, яке відкидав каретний ліхтар на нижню сходинку ґанку. Її розсип діамантами сяяла в темно-білявому волоссі Лі. Йому хотілося поцілувати її по-справжньому, але те, що її батьки могли дивитися на них з вікна вітальні (а скоріше за все, і дивилися), змусило його поцілувати її сухо, майже формально, як ви могли б поцілувати любу кузину.

— Пробач, — сказала вона. — Я поводилась, як дурненька.

— Ні, — заперечив Арні, вочевидь маючи на увазі «так».

— Просто мені… — і тут мозок запропонував їй цікавий гібрид правди й брехні, — …здалося, що в машині цього робити не слід. У будь-якій машині. Я хочу бути з тобою, але не в салоні машини, припаркованої в темряві глухого кута, яким закінчується дорога. Розумієш?

— Так, — сказав він. Там, на Насипу, у машині, він був трохи сердитий на неї… а якщо чесно, то вона його просто-таки збісила. Але тепер, стоячи тут, на її ґанку, він подумав, що може її зрозуміти, — і зачудувався тим, як він узагалі міг у чомусь їй відмовити чи піти проти її волі. — Я чудово розумію, що ти маєш на увазі.

Вона обійняла його, зімкнувши руки в нього на шиї. Її пальто все ще було розщебнуте, і м’яка важкість її грудей доводила його до шалу.

— Я тебе кохаю, — уперше промовила ці слова вона й пірнула в дім, залишивши його стояти на ґанку, приголомшеного, приємно враженого й розпашілого, попри лоскіт холодного бісеру пізньоосінньої мжички.

Думка про те, що Кеботи можуть сприйняти за дивацтво, якщо він ще довше простоїть на їхньому парадному ґанку, нарешті просочилася в його заморочений мозок. Арні пішов доріжкою крізь лоскітливу мрячку, клацаючи пальцями й шкірячись на всі тридцять два. Він почувався ніби на американських гірках, на тих, що найкращий атракціон, на якому тобі дозволяють покататися лише один раз.

Біля того місця, де бетонна стежка вливалася в тротуар, він зупинився, і усмішка зійшла з його лиця. Крістіна стояла біля бордюру, краплі талої сльоти перлисто виблискували на її склі, розтушовуючи червоні вогники панелі приладів, що горіли в салоні. Він залишив Крістіну з увімкненим двигуном, і вона заглухла. Це сталося вже вдруге.

— Мокрі дроти, — пробурмотів Арні собі під носа. — От і все. — Свічки підвести не могли; лише позавчора він поставив цілий новий комплект, у Вілла. Вісім нових «Чемпіонів», і…

З ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

Усмішка повернулася, та тільки тепер вона була збентеженою. Що ж, загалом він більше проводив часу серед машин — авжеж. Це було пов’язано з роботою у Вілла. Але це ж смішно, думати, що…