— Точно? Той, через якого я зі школи вилетів?

Сенді подивився на нього, відчуваючи, як у душі наростає тривога.

— Ага. А що?

— І в нього талон на тридцять днів, тобто він припаркувався на довгий час?

— Ага. Може, предки не хочуть, щоб він її…

Сенді затнувся. На обличчі Бадді Реппертона розпливалася посмішка. Видовище було не з приємних, і не тільки тому, що зуби, які вона оголила, уже напівзогнили. Виникло враження, що десь зі стогоном увімкнулася страхітлива машинерія й почала набирати обертів, розганяючись усе більше й більше, до повної швидкості.

Бадді обвів поглядом Сенді, Дона, Канючі Велча й Річі Трелоні. Вони теж подивилися на нього, зацікавлено й трохи з переляком.

— Пиздопикий, — тихо й зачудовано промовив Бадді. — Пиздопикий поц легалізував свою тачку, а його смердючі предки змушують паркувати її в аеропорту.

І він зареготав.

Канючі з Доном обмінялися поглядами, у яких до тривоги домішувався якийсь азарт.

Бадді нахилився до них, ліктями спираючись на коліна в джинсах.

— Слухайте, — промовив він.

Радіо було налаштоване на станцію WDIL, де Діон своїм жорстким мудрованим голосом співав про «Сью, яка пішла по руках»[97], але ні він, ні вона не слухали.

Його рука ковзнула під футболку, що була на ній, і знайшла м’яку розкіш її грудей, увінчаних сосками, уже затверділими від збудження. Дихала вона різко й уривчасто. І вперше її рука спустилася туди, де він її хотів, де він її потребував, до його паху, а там натисла, і оберталася, і рухалася, без досвіду, але з достатнім бажанням, щоб компенсувати його брак.

Він поцілував її, і її рот відкрився широко, відпускаючи язик, і поцілунок був як вдих чистого аромату/смаку дощового лісу. Він відчував, як вона вся промениться жагою і збудженням.

Він нахилився до неї, притиснувся, усім тілом, і тієї ж миті відчув, як вона відповідає — чистою, гарячою пристрастю.

А потім вона зникла.

Арні сидів, приголомшений і одурманений, трохи праворуч від керма, коли увімкнувся плафон у салоні Крістіни. Ненадовго; пасажирські дверцята грюкнули, надійно зачиняючись, і світло знову згасло.

Він ще трохи посидів, не розуміючи, що сталося, на мить навіть забувши, де він є. У тілі за відчуттями була повна каша — мішанина з емоцій і сумбурних фізичних реакцій, напівдивовижних, напівжахливих. Лімфатичні вузли боліли; пеніс був твердим залізом; у яєчках угніздився тупий біль. Він відчував, як кров’яним потоком нестямно женеться адреналін, угору-вниз, і кругом-навколо.

Стиснувши руку в кулак, він вдарив себе по нозі, сильно вдарив. Потім посунув уперед на сидінні, відчинив дверцята й вийшов за нею.

Лі стояла на самому краю Насипу і вдивлялася в темряву. На яскравому прямокутнику всередині тієї темряви в костюмі лідера профспілки з 1930-х розгонистим кроком пройшовся Сильвестр Сталлоне. І знову в Арні виникло те відчуття, що він живе в якомусь дивовижному сні, який будь-якої миті може піти під укіс і перетворитися на кошмар… а може, ці зміни вже почалися.

Вона стояла надто близько до краю — він узяв її за руку й обережно відтягнув. Земля тут була суха й крихка. Ані паркану, ані поруччя. Якби земля на краю обвалилася, Лі б полетіла донизу — і приземлилася десь серед передміських забудов, вільно розкиданих довкола кінотеатру просто неба на Ліберті-Гілл.

Насип був затишною місцинкою для коханців ще з незапам’ятних часів. Він розташовувався наприкінці Стенсон-роуд; довгий, звивистий відрізок двосмугової асфальтованої дороги, що спершу вигинисто покидала місто, а потім гаком розверталася і вливалася в нього знову, закінчуючись глухим кутом на Лібертівілль-Гайтс, де колись була ферма.

Було четверте листопада, і дощ, що почався раніше того суботнього вечора, переріс у легенький мокрий сніг. Насип і безплатний (якщо мовчазний) перегляд кіна був у повному їхньому розпорядженні. Він повів її назад до машини (і пішла вона доволі охоче), думаючи, що на щоках у неї сльота. І лише всередині, у примарному зеленому світінні лампочок панелі приладів, роздивився, що насправді вона плакала.

— Що сталося? — спитав він. — Що не так?

Але вона тільки головою похитала і розплакалася сильніше.

— Я що… то було щось таке, чого ти не хотіла робити? — він проковтнув слину і змусив себе це сказати. — Торкатися мене отак?

І знову вона похитала головою, але Арні не зовсім розумів, що це означає. Незграбно й стурбовано він пригорнув її до себе. А десь у глибині свідомості вже думав про сльоту, поїздку назад і те, що він досі не поставив Крістіні зимові шини.

— Я ще ніколи не робила такого для жодного хлопця, — сказала вона йому в плече. — Це вперше я взагалі торкнулася… ну, ти розумієш. Я зробила це, бо хотіла. Бо я хотіла, от і все.

— Тоді в чому річ?

— Я не можу… тут, — слова виходили повільно й болісно, по одному, з жахливою нехіттю.

— На Насипу? — Арні здивовано роззирнувся, з дурною думкою про те, що вона могла подумати, ніби він реально привіз їх сюди для того, щоб на шару подивитися «К.У.Л.А.К»[98].

— У цій машині! — зненацька закричала на нього вона. — Я не можу кохатися з тобою в цій машині!

— Га? — він, мов громом уражений, дивився на неї. — Про що ти говориш? Чому ні?

— Тому що… тому що… я не знаю! — вона силкувалася сказати ще щось, та потім знову розридалася. Арні обіймав її, поки сльози не вщухли.

— Просто я не знаю, кого ти любиш більше, — сказала Лі, коли до неї повернулася здатність говорити.

— Це… — Арні замовк, похитав головою, всміхнувся. — Лі, це дурниці.

— Невже? — спитала вона, допитливо вдивляючись у його обличчя. — А з ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

— Ти маєш на увазі Крістіну? — він розглянувся довкола, з тією своєю збентеженою усмішкою, яку вона вважала то милою і привабливою, то відразливо гидкою — а подеколи і те, і те водночас.

— Так, — без виразу відповіла вона. — Її. — Вона опустила погляд на свої руки, що безживно лежали на синіх вовняних слаксах. — Мабуть, це тупо.

— Я набагато більше часу проводжу з тобою, — сказав Арні. І похитав головою. — Це якесь божевілля. Чи може, це й нормально — просто мені здається божевіллям, бо я ще ніколи не зустрічався з дівчиною. — Він простягнув руку й торкнувся водоспаду її волосся, там, де він розливався на плечі її розстебнутого пальта. Футболка під ним була з написом «ДАЙ МЕНІ ЛібертівіллЬ ЧИ ДАЙ МЕНІ СМЕРТЬ», і її соски випиналися під тонкою бавовняною тканиною так сексуально, що Арні аж залихоманило.

— Я думав, дівчата мають ревнувати до інших дівчат. Не до машин.

Лі коротко розсміялася.

— Ти правий. Напевно, це тому, що в тебе ще ніколи не було дівчини. Машини — це дівчата. Ти цього не знав?

— Ой, та перестань…

— Тоді чому ти не назвав цю істоту Крістофером? — і раптом вона ляснула розкритою долонею по сидінню, сильно. Арні здригнувся.

— Лі, припини. Не треба.

— Не подобається, що я даю ляпаси твоїй дівчині? — з раптовим і несподіваним єхидством поцікавилася вона. Та побачила біль в його очах. — Арні, пробач, мені шкода.

— Справді? — спитав він, дивлячись на неї без жодного виразу. — Таке враження, що нікому не подобається моя машина — ні тобі, ні тату з мамою, навіть Деннісу. Я так тяжко над нею працював, ледь задницю собі не надірвав, а для всіх навколо це нуль, нічого не значить.