— Господи Ісусе, я такої маячні ще в житті не чув! — закричав Арні. Він завернув на кільце перед темними вікнами хімчистки. — Я їздитиму на автобусі за двадцять миль до аеропорту, щоб забирати свою машину, коли вона мені буде потрібна? Це щось ніби з «Пастки двадцять два»! Ні! Нізащо!
Він збирався ще щось сказати, коли його раптом схопили за загривок.
— Ану слухай, — сказав Майкл. — Я твій батько, тому слухай, що я тобі скажу. Арні, твоя мати мала рацію. Останні кілька місяців ти поводишся нерозумно — і навіть гірше, ніж нерозумно. Ти став відверто дивним.
— Відпусти мене, — процідив Арні, борсаючись у батьковій хватці.
Майкл не відпустив, але затиск послабив.
— Я покажу тобі ширшу перспективу, — сказав він. — Так, до аеропорту далеко добиратися, але за той самий четвертак, за який ти доїжджаєш до Дарнелла, ти доїдеш і сюди. Є паркувальні гаражі й ближче, але в місті більше випадків крадіжок і вандалізму. А в аеропорту навпаки — доволі безпечно.
— На відкритих паркінгах безпечно не буває.
— По-друге, там дешевше, ніж у міських гаражах, і набагато дешевше, ніж у Дарнелла.
— Суть не в тому, і ти це знаєш!
— Може, ти й правий, — сказав Майкл. — Але ти, Арні, дечого не помічаєш. Не помічаєш справжньої суті.
— Ну, припустімо, ти скажеш мені, у чому ж справжня суть.
— Добре. Скажу, — на хвильку Майкл примовк, невідривно дивлячись на сина. А коли знову заговорив, голос у нього звучав тихо й рівно, майже так само мелодійно, як його програвач. — Разом із відчуттям розумності ти, схоже, повністю втратив розуміння перспективи. Тобі майже вісімнадцять, випускний клас школи. Я думаю, ти вирішив не йти в Горлікс; я бачив університетські брошури, які ти приніс додому…
— Так, я не піду в Горлікс, — сказав Арні. Судячи з голосу, він уже трохи заспокоївся. — Після всього цього точно ні. Ти навіть не уявляєш, як сильно мені хочеться звідси вирватися. Хоча, може, і уявляєш.
— Так, уявляю. Та може, воно й на краще. Це краще, ніж постійне тертя між тобою і твоєю матір’ю. Я тільки одного прошу — не кажи їй поки що; зачекай, поки не настане час подавати заяву на вступ.
Арні знизав плечима, ні так, ні сяк нічого не обіцяючи.
— Ти забереш свою машину з собою в університет, якщо на той час вона ще їздитиме…
— Вона їздитиме.
— …і якщо в цьому університеті першокурсникам дозволятимуть тримати машини на кампусі.
Арні розвернувся до батька, такий здивований, що аж трохи влігся його тліючий гнів. Здивований і стривожений. Про те, що можливий і такий варіант, він ніколи не думав.
— Я не піду в універ, де мені не дозволятимуть тримати власний транспорт, — показав він терплячим учительським тоном, наче вчитель перед класом розумово відсталих дітей.
— От бачиш? — спитав Майкл. — Вона права. Вибирати собі коледж на підставі того, як у ньому ставляться до першокурсників і машин, — це абсолютно нераціонально. Ти став одержимий цією машиною.
— Я й не сподівався, що ти зрозумієш.
Майкл на секунду міцно стиснув губи.
— Хай там як, що таке з’їздити в аеропорт автобусом, щоб забрати свою машину, якщо ти хочеш кудись повезти Лі? Так, погоджуюсь, це незручність, але не особливо велика. Це значить, що ти не будеш її використовувати, якщо в цьому не буде потреби, це по-перше, а по-друге — заощадиш гроші на бензин. Твоя мати зможе святкувати свою маленьку перемогу, їй не треба буде дивитися на машину. — Майкл зробив паузу, та потім знову всміхнувся своєю сумною усмішкою. — Вона не вбачає в цьому марної трати грошей, ми з тобою обидва це знаємо. Вона вбачає в цьому твій перший рішучий крок на відокремлення від неї… від нас. Мабуть, вона… от чорт, я не знаю.
Він замовк, дивлячись на сина. Арні відповів йому поглядом, сповненим задуми.
— Забирай її з собою в коледж; навіть якщо вибереш собі кампус, де першокурсникам не дозволено мати машини, є способи обійти це…
— Як-от паркувати її в аеропорту?
— Так. Як-от. Коли ти приїжджатимеш додому на вихідні, Реджина буде така рада тебе бачити, що ніколи не згадуватиме про машину. Чорт, та вона напевно виходитиме на подвір’я й допомагатиме тобі її мити й натирати воском тільки для того, щоб дізнатися, що ти робиш. Десять місяців. І все закінчиться. У нашій сім’ї знову запанує лад. Так, Арні. Рушай.
Арні виїхав з подвір’я хімчистки назад на трасу.
— Ця штука застрахована? — раптово спитав Майкл.
Арні розсміявся.
— Жартуєш? Якщо в цьому штаті в тебе нема страхування громадянської відповідальності й ти потрапиш в аварію, копи тебе вб’ють. Без страхування ти будеш винен, навіть якщо інше авто звалиться з неба й приземлиться тобі на дах. Це один зі способів, якими користуються ці гівнярі, щоб не пускати дітей на дороги Пенсильванії.
Майкл подумав, чи не розповісти Арні про те, що величезна кількість аварій з летальним кінцем у Пенсильванії — 41 відсоток — відбувалася за участю водіїв-підлітків (Реджина зачитала йому цю статистику в недільному додатку до газети, повільно, апокаліптичним тоном розтягуючи цифру: «Со-рок один відсоток!» — невдовзі по тому, як Арні купив машину), і вирішив, що той навряд чи хоче про таке слухати… принаймні в тому настрої, у якому він перебував тієї миті.
— Лише відповідальність?
Вони саме проїжджали під світловідбивальним знаком «ЛІВА СМУГА ДЛЯ АЕРОПОРТУ». Арні увімкнув поворотник і змінив смугу. Майкл, здавалося, трохи розслабився.
— Страхування на випадок зіткнення продають лише тим, кому виповнилося двадцять один. Я серйозно; ці гівняні страхові компанії всі багаті, як Крез, але вони тебе страхуватимуть лише в тому разі, якщо все складатиметься запаморочливо на їхню користь. — У голосі Арні звучали гіркуваті, занудно-скаржливі нотки, яких Майкл ніколи за ним не помічав; він нічого не сказав, але його вразило й трохи налякало те, які слова вживав його син, — він здогадувався, що Арні такою мовою спілкується з однолітками (принаймні так він сказав пізніше Деннісу Ґілдеру, вочевидь перебуваючи в повному невіданні щодо того, що насправді до випускного року в Арні, крім Ґілдера, жодних однолітків не було), але з Реджиною й ним син таких слів ніколи не вживав.
— Твоя історія водіння і те, чи закінчив ти автошколу, значення не мають, — вів далі Арні. — Страхування від зіткнень тобі не дадуть тому, що їхні блядські страхові таблиці кажуть, що страхування від зіткнень тобі не дадуть. Ти зможеш його отримати у двадцять один рік, якщо схочеш заплатити цілий статок — зазвичай страховки класу преміум влітають у таку суму, що й на всю машину стільки не витратиш до двадцяти трьох років, якщо ти не жонатий. О, ці гівнярі все продумали. Вони знають, як наступити тобі на горло, ще б пак.
Віддалік попереду вже сяяли вогні аеропорту; злітні смуги видовжувалися містичними паралелями синього світла.
— Якщо хтось колись мене запитає, яка найнижча форма людського життя, я цій людині скажу, що це страховий агент.
— А ти ґрунтовно дослідив це питання, — прокоментував Майкл. Більше він нічого додати не наважився; здавалося, що Арні тільки й вичікує моменту, коли можна буде вибухнути свіжим гнівом.
— Я навідався в п’ять різних компаній. Хоч би там що казала мама, я не фанат розкидатися своїми грішми.
— І все, що зміг купити, — страхування прямої відповідальності?
— Ага, точно. Шістсот п’ятдесят доларів на рік.
Майкл присвиснув.
— Отож-бо, — погодився Арні.
Ще одний мерехтливий знак, який сповіщав, що дві ліві смуги — для паркування, праві смуги — для виїзду. На в’їзді до паркінгу дорога знову розгалужувалася. Праворуч були автоматичні ворота, де можна було купити талон на нетривале паркування. Ліворуч стояла скляна будка, де сидів черговий паркувального майданчика, дивився маленький чорно-білий телевізор і курив сигарету.
Арні зітхнув.
— Може, ти й правий. Може, це в усіх розуміннях найкраще рішення.
— Авжеж, це так, — полегшено сказав йому Майкл. Зараз Арні більше був схожий на себе колишнього, і той злісний вогник в його очах нарешті згас. — Десять місяців, і все.