— Усе це не матиме особливого сенсу, якщо ти не зможеш вступити в хороший навчальний заклад, — висунула вона контраргумент, спритно перескакуючи на інше, так, як робила це на багатьох засіданнях кафедри, коли хтось наважувався поставити під сумнів її думку… хоча таке й нечасто бувало. Вона не визнавала поразки й правоти співрозмовника — вона просто змінювала тему. — Ти з’їхав у навчанні.

— Не аж так сильно, щоб це мало значення, — відповів Арні.

— Що ти маєш на увазі, «не аж так сильно»? У тебе погана оцінка з інтегралів! Лише тиждень тому ми отримали червону картку! — Червоні картки, що їх ще іноді називали в учнівському середовищі провальними, видавали на середині кожного періоду оцінювання тим учням, які за перші п’ять тижнів чверті мали середню оцінку 75 або нижче.

— На підставі однієї-єдиної контрольної, — спокійно промовив Арні. — Містер Фендерсон славиться тим, що в першій половині чверті дає дуже мало контрольних, тому можна принести додому червону картку з оцінкою «F» тільки тому, що ти не засвоїв якогось одного поняття, а в кінці чверті отримати «А». Про все це я б тобі розказав, якби ти спитала. Але ти не спитала. До того ж, це лише третя червона картка за весь час, що я вчуся в старших класах. Моя загальна середня оцінка — 93, і ти знаєш, що це дуже добре…

— Вона впаде! — верескливо відрізала Реджина й зробила кілька кроків уперед, до нього. — Це через твою одержимість тією проклятущою машиною! У тебе є дівчина; як на мене, то це чудово, прекрасно, супер! Але з тією машиною це божевілля! Навіть Денніс каже…

Арні так стрімко скочив на ноги й так швидко наблизився до неї впритул, що вона аж відступила, від подиву принаймні на кілька секунд втративши гнівний запал, застигнувши від його гніву.

— От тільки Денніса в це не вплутуй, — загрозливо тихим голосом промовив він. — Це тільки між нами.

— Гаразд, — погодилася вона, знову змінюючи тему. — Простий факт полягає в тому, що твої оцінки неухильно знижуватимуться. Я це знаю, і твій батько теж знає, а червона картка з математики — це індикатор.

Арні впевнено всміхнувся, і Реджина глянула на нього з осторогою.

— Добре, — сказав він. — Ось що я тобі скажу. Дозволь мені залишити машину тут до кінця чверті. Якщо я отримаю оцінку, нижчу за «С», то продам машину Дарнеллу. Він купить; він знає, що в такому стані, як вона зараз, він може виручити за неї штуку. Її ціна з часом тільки ростиме.

На мить Арні замислився.

— Я тобі ще краще скажу. Якщо я цього семестру не потраплю в список відмінників, то теж позбудуся машини. Тобто я б’юся об заклад на свою машину, що дістану оцінку «В» з інтегралів не лише за чверть, а й за цілий семестр. Що скажеш?

— Ні, — одразу ж відповіла Реджина. І кинула застережливий погляд на чоловіка — «Не втручайся». Майкл, який розтулив було рота, вмить його захлопнув.

— Чому ні? — оманливо м’яким тоном поцікавився Арні.

— Тому що це трюк, і ти прекрасно знаєш, що це трюк! — заверещала на нього Реджина, зненацька охоплена тотальною й нестримною люттю. — І я більше не збираюся пережовувати цю ганчірку й слухати твоє хамство! Я… я міняла твої брудні підгузки! Я сказала, прибери її звідси, їздь на ній, якщо вже тобі так пече, але не залишай тут, де я буду змушена на неї дивитися! Я все сказала! Кінець!

— Тату, а як ти вважаєш? — спитав Арні, перевівши погляд на Майкла.

Той знову розтулив рота, щоб заговорити.

— Він вважає так само, як я, — рубонула Реджина.

Арні знову подивився на неї. Їхні очі, того самого відтінку сірого, зустрілися.

— Що я скажу, значення не має, так?

— По-моєму, це вже надто далеко зай…

Вона почала відвертатися, міцно й рішуче стискаючи губи, та з напрочуд спантеличеним виразом в очах. Але Арні вхопив її за руку, стиснув трохи вище ліктя.

— Не має, правда ж? Тому що коли ти сама ухвалюєш якесь рішення, то більше не бачиш, не чуєш, не думаєш.

— Арні, перестань! — нагримав на нього Майкл.

Арні дивився на Реджину, вона відповіла йому таким самим поглядом. Їхні очі зійшлися в холодному бою.

— Я тобі скажу, чому ти не хочеш на неї дивитися, — тим самим тихим голосом провадив він. — Не через гроші, бо машина допомогла мені знайти роботу, на якій я можу добре проявити себе й зрештою заробити грошей. Ти це знаєш. І не через оцінки теж. Вони не гірші, ніж завжди були. І це ти знаєш. Це через те, що ти не можеш змиритися, бо я вирвався з-під твого контролю й ти не тримаєш мене більше в кулаці так, як свою кафедру, так, як його, — великим пальцем руки Арні сіпнув у бік свого батька, який примудрився мати сердитий, винуватий і жалюгідно-мізерний вигляд водночас. — Так, як завжди тримала мене.

Тепер уже обличчя Арні почервоніло, а руки він стискав у кулаки по боках.

— Усі ці ліберальні побрехеньки про те, як у сім’ях усе вирішують разом, усе обговорюють разом, шукають рішення разом. Але насправді це ти завжди вирішувала, який мені одяг носити до школи, яке взуття, з ким я повинен гратися, а з ким не повинен, ти вирішувала, куди ми поїдемо на канікули, ти вказувала йому, коли міняти машини й на що їх міняти. Що ж, це єдиний випадок, коли твоє не зверху, і ти, блядь, сильно невдоволена, так?

І тут вона дала йому ляпаса. Той виляск у вітальні прогримів, мов постріл з пістолета. Надворі вже посутеніло, і повз будинок проїжджали машини, їхні силуети були розмиті, а фари світилися, мов жовті очі. Крістіна стояла на асфальтованій під’їзній доріжці Каннінґемів так, як колись вона стояла на газоні в Роланда Д. Лебея, однак тепер вигляд у неї суттєво покращав порівняно з тодішнім — вона виглядала круто, ніби була вище всієї цієї бридкої принизливої родинної гризні. Крістіна помітно піднялася й покращила своє становище у світі.

Це сталося раптово й разюче, але Реджина Каннінґем розплакалася. Цей феномен, споріднений з дощем у пустелі, Арні споглядав у своєму житті хіба що чотири-п’ять разів, і в кожному з тих випадків причиною сліз був не він.

Її сльози його лякали, розповідав він потім Деннісу, самим лише фактом своєї наявності. Цього самого по собі було досить, але було ще дещо — плачучи, вона враз постаріла, одним-єдиним страхітливим помахом, ніби за лічені секунди здійснила квантовий стрибок від сорока п’яти до шістдесяти років. Твердий сірий метал, що сяяв у її погляді, змінився розмитістю й слабкістю, і зненацька градом по щоках полилися сльози, промиваючи борозни в її макіяжі.

Навпомацки вона пошукала на камінній полиці свій коктейль, але штовхнула келих кінчиками пальців. Той упав на камін і розлетівся на друзки. Між ними трьома запала тиша — недовірлива, вражена мовчанка через те, як далеко все зайшло.

Проте якимось дивним чином, навіть крізь слабкість і сльози, Реджина спромоглася сказати:

— Арнольде, я не дозволю тримати її в нашому гаражі чи на цій доріжці.

— Мамо, я не збираюся її тут тримати, — холодно відповів він. Пройшов до дверей, обернувся й подивився на обох батьків. — Дякую. За все ваше розуміння. Уклінно вам дякую, обом.

І пішов.

Майкл перехопив Арні на під’їзній доріжці, коли той прямував до Крістіни. Він поклав руку синові на плече. Арні скинув її й далі копирсався в кишенях, шукаючи ключі від машини.

— Арні. Будь ласка.

Арні вихором розвернувся. На якусь мить здалося, що він упритул наблизився до межі, за якою чорнота вечора стане тотальною, і от-от вдарить батька.

Та потім напруга в його тілі дещо вляглася, і він прихилився спиною до машини, торкаючись її лівою рукою, погладжуючи, неначе набирався від неї сили.