Вона всміхнулася — уперше по-справжньому за весь візит.

— Може, і мені б це допомогло. Хай там як, коли я прийшла до них, вона була вдома, але містер Каннінґем ще був у школі… тобто в університеті.

— Угу.

— Вона взяла відгул до кінця тижня… скільки там лишилося. Сказала, що не може йти на роботу, навіть на ті три дні, що лишилися до Дня подяки.

— І як вона виглядає?

— Розчавленою, — відповіла Лі й потяглася до нової серветки «Клінекс». Та одразу ж стала дрібнити її по краях. — Здається, що постаріла років на десять відтоді, як я її вперше побачила місяць тому.

— А він? Майкл?

— Постарів, але й наче зміцнів, — вагаючись, відповіла Лі. — Немовби це все його… якимось чином змусило стати діяльним.

Денніс мовчав. За всі тринадцять років знайомства з Майклом Каннінґемом він ще жодного разу не бачив, щоб той був діяльним, тож і знати цього не міг. Діяльною в них завжди була Реджина; Майкл плентався в її кільватері й робив коктейлі для вечірок (здебільшого кафедральних), які влаштовували Каннінґеми. Він вмикав свій програвач, ходив з меланхолійним виглядом… але Деннісова уява не сягала аж так далеко, щоб сказати, що він бачив цього чоловіка «діяльним».

«Остаточний тріумф, — якось сказав батько Денніса, стоячи біля вікна й спостерігаючи за тим, як Реджина веде Арні за руку доріжкою Ґілдерів до машини, де за кермом чекав Майкл. Арні й Деннісу тоді було років сім. — Матріархат переміг. Цікаво, чи змусить вона цю нещасну ганчірку чекати в машині, коли Арні одружуватиметься. Або вона може…»

Деннісова мати насупилася на чоловіка й цитьнула, скосивши на сина очі — мовляв, «у маленьких глечиків великі вушка». Цей погляд Денніс запам’ятав назавжди, і батькові слова теж — у сім років він ще не все зрозумів, але навіть у сім уже чудово знав, що таке «нещасна ганчірка». І навіть у сім він уже, хоч і нечітко, проте розумів, чому його батько вважає таким Майкла Каннінґема. Йому було шкода Майкла Каннінґема… і це почуття протрималося з перемінним успіхом аж донині.

— Він прийшов уже десь приблизно тоді, коли вона закінчувала свою історію, — розповідала Лі. — Вони запросили мене на вечерю — Арні збирався поїсти в Дарнелла — але я їм сказала, що мені дуже треба додому. Тож містер Каннінґем запропонував мене відвезти, і дорогою в машині я почула його бачення історії.

— А в них бачення різні?

— Не зовсім, але… наприклад, у поліцію їздив тоді містер Каннінґем. Арні не захотів, а місіс Каннінґем… Реджина… не змогла на це наважитися.

Денніс обережно спитав:

— А він серйозно намагається зібрати цю потвору знову докупи?

— Так, — шепнула вона, а потім вибухнула пронизливим криком: — Але це не все! Він по вуха влип у справи того типа, Дарнелла, я точно знаю, що влип! Учора, на третьому уроці, він мені сказав, що збирається сьогодні за день і вечір поміняти їй увесь передок, а я спитала: «Арні, а це не буде занадто дорого?», а він сказав: «Не хвилюйся, у мене великий кредит…»

— Говори повільніше.

Вона знову розплакалася.

— У нього великий кредит, бо він і якийсь Джиммі Сайкс збираються виконати для Вілла якесь доручення, у п’ятницю і в неділю. Отак він сказав. А… я сумніваюся, що доручення, які він виконує для того сучого сина, легальні!

— Що він сказав поліцейським, коли ті приходили розпитувати про Крістіну?

— Розказав, як знайшов її… у такому стані. Вони спитали, чи є в нього ідеї, хто міг таке скоїти, і Арні відповів, що немає. Спитали, чи правда, що в нього вийшла бійка з Бадді Реппертоном, що той витяг ніж і його за це відрахували зі школи. Арні відповів, що Реппертон вибив йому з рук пакунок з обідом і потоптався по ньому, потім з майстерні прибіг містер Кейсі й розборонив їх. Вони в нього спитали, чи Реппертон не погрожував з ним за це поквитатися, і Арні відповів, що, може, він щось таке й згадував, але ж це пусте базікання.

Денніс мовчав. Він дивився у вікно своєї палати на тьмяне листопадове небо й обмірковував почуте. І нічого доброго воно не віщувало. Якщо Лі правильно переказала розмову з поліцією, то Арні жодного разу не збрехав… але він підкоригував дещо, змальовуючи все, що сталося в курилці, як звичайнісіньку шарпанину між підлітками.

Деннісу це видавалося надзвичайно поганим знаком.

— А ти не знаєш, що Арні може робити для того Дарнелла? — спитала Лі.

— Ні, — відповів Денніс, хоч певне уявлення й мав. У нього всередині наче ввімкнувся внутрішній магнітофончик, і голос його батька сказав: «Дещо чув… крадені машини… цигарки й алкоголь… контрабанда, наприклад, феєрверки… Йому довгий час щастило, Деннісе».

Він подивився на обличчя Лі, страшенно бліде, з макіяжем, розрізаним слізьми. Вона трималася, трималася за Арні, як тільки могла. Можливо, їй довелося дещо дізнатись про міцність і витривалість, те, чого з її зовнішністю вона б ще десять років не пізнала. Але це справи не полегшувало, і не обов’язково це було правильно. Зненацька, майже ні сіло ні впало, він подумав, що вперше помітив покращення шкіри обличчя в Арні більш ніж за місяць до того, як Арні та Лі зійшлися… але вже після того, як зійшлися Арні й Крістіна.

— Я з ним побалакаю, — пообіцяв він.

— Добре, — сказала вона. І підвелася. — Я… я не хочу, щоб усе було так, як раніше, Деннісе. Я знаю, що це неможливо. Та все одно я люблю його і… просто хочу, щоб ти йому це сказав.

— Ага, добре.

Обоє засоромилися, і кілька довгих-довгих секунд ніхто не міг і слова вимовити. Денніс думав про те, що це такий момент, як у піснях кантрі, коли втручається Найкращий Друг. І підступна, зла (і хтива) частка його єства не відчувала до цього відрази. Зовсім ні. Його досі страшенно вабило до неї, тягнуло більше, ніж до будь-якої дівчини за довгий час. А може, і за весь час. Нехай Арні везе ракети в пляшці й вишнебомби в Берлінґтон і трахається зі своєю тачкою. А вони з Лі тимчасом ближче познайомляться. Трохи підтримки й утіхи. Ви ж знаєте, як воно буває.

І саме тієї мулької миті, після того, як вона висловила свою любов до Арні, він мав відчуття, що все в нього могло вийти; вона була вразливою. Може, вона саме вчилася бути сильною, але це не така школа, до якої людина ходить з власної волі. Він міг щось сказати — щось відповідне до моменту, може, просто «Іди до мене» — і вона б пішла, сіла на краєчку ліжка, вони б ще трохи поговорили, можливо, про щось приємніше, і можливо, він би її поцілував. У неї були гарні й повні губи, чуттєві, створені для того, щоб цілуватися і щоб їх цілували. Один раз заради втішання. Другий — геть із дружби. А третій усе спише. Так, завдяки інстинкту, який дотепер його не підводив, він відчував, що це можна здійснити.

Але він не сказав жодного слова з тих, що могли запустити всі ці події, і Лі також. Між ними був Арні, і, майже напевно, завжди буде. Арні та його дама. Якби це не виглядало так по-дурному відразливо, він би засміявся.

— Коли тобі вже дозволять виходити? — запитала вона.

— До довірливих людей, які нічого не підозрюють? — спитав він і захихотів. А за мить і Лі долучилася до нього зі сміхом.

— Ага, щось таке, — і Лі знову форкнула. — Вибач.

— Не вибачайся, — сказав Денніс. — Люди все життя з мене сміються. Я вже звик. Кажуть, я застряг тут до січня, але я всіх обдурю. Піду додому на Різдво. Я в кімнаті тортур задницю собі надриваю, так працюю.

— У кімнаті тортур?

— Фізіотерапія. Спина виглядає нормально. Інші кістки зростаються швидкими темпами — нестерпно сверблять іноді. Шипшину поїдаю кошиками по двадцять кіло. Лікар Ерровей каже, що це просто бабусині байки, але тренер Паффер клянеться, що це правда, і перевіряє пляшку щоразу, коли приходить мене навідати.

— А він часто приходить? Тренер?

— Ага, часто. Уже наполовину переконав мене, що шипшина прискорює процес зростання кісток. — Денніс зробив паузу. — Звісно, в американський футбол я більше не гратиму, ніколи в житті. Трохи шкандибатиму на милицях, а потім, як пощастить, випуск буде з костуром. Веселий старенький лікар Ерровей каже, що пару років я ще, мабуть, кульгатиму. А може, і завжди кульгатиму.