— Мені дуже шкода, — тихим голосом сказала вона. — Мені шкода, що таке мало статися з таким хорошим хлопцем, як ти, Деннісе, але частково це мій егоїзм говорить. Я просто думаю, чи трапилося б усе решта, усе це жахіття з Арні, якби ти був здоровий і з нами.

— Ага, — Денніс театрально підкотив очі, — вали все на мене.

Але вона не всміхнулася.

— Я навіть почала хвилюватися за його психіку, ти розумієш? Це те єдине, про що я не казала ні своїм батькам, ні його. Але я думаю, що його мати… що вона може… не знаю, що він сказав їй у ту ніч, після того, як ми знайшли машину всю потрощену, але… мені здається, вони тоді дуже сильно зчепилися.

Денніс кивнув.

— Але це все таке… таке божевілля! Батьки пропонували йому замість Крістіни купити хороше вживане авто, а він відмовився. Потім містер Каннінґем сказав мені, коли підвозив додому, що він пропонував Арні нову машину… перевів би в готівку кілька облігацій, які тримав з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. Арні відмовився, бо він просто не міг прийняти такий подарунок. А містер Каннінґем сказав, що він усе розуміє і що не обов’язково це має бути дарунок, що Арні може повернути йому гроші, що він навіть візьме з відсотками, якщо Арні так схоче… Деннісе, ти розумієш, що я хочу сказати?

— Так, — кивнув Денніс. — Йому не потрібна будь-яка машина. Йому потрібна та машина. Крістіна.

— Але, як на мене, це якась нав’язлива ідея. Він знайшов один об’єкт і зациклився на ньому. Хіба це не манія? Мені страшно, а іноді така ненависть бере… але я не його боюся. Не його ненавиджу. Це та біс… ні, та блядська машина. Та сука Крістіна.

На її щоках спалахнули яскраві плями рум’янцю. Очі звузилися. Кутики рота опустилися. Її обличчя раптом перестало бути вродливим, навіть гарненьким уже не було; на нього падало безжальне світло, перетворюючи на якусь разючу потвору, від якої водночас несила було відвести очі. І Денніс уперше зрозумів, чому ревнощі називають монстром, зеленооким монстром.

— Я тобі розкажу, чого б мені хотілося, — мовила Лі. — Я б хотіла, щоб хтось помилково вивіз його дорогоцінну блядську Крістіну на задній двір, туди, куди скидають непотріб після перегонів на Філлі-Плейнз, — її очі злостиво спалахнули. — І щоб наступного дня прихав той кран з великим круглим магнітом, і підняв її, і поклав під прес, і щоб хтось натиснув кнопку, і щоб від неї лишився тільки кубик металу розміром три на три на три. І тоді б усе це закінчилося, правда?

Денніс не відповідав, і через секунду ледь не побачив, як монстр розвернувся, огорнув себе лускатим хвостом і щез з її обличчя. Її плечі поникли.

— Так страшно звучить, правда? Те саме, що я б сказала, хай би та шпана довершила почате.

— Я розумію, що ти відчуваєш.

— Справді? — з викликом спитала вона.

Денніс згадав погляд Арні, коли той гатив кулаками по панелі приладів. Те маніакальне світло, яке загорялося в його очах, коли він був поряд з нею. Згадав, як сидів за кермом у Лебеєвому гаражі, і те видіння, яке його навідало.

А насамкінець він подумав про свій сон: фари мчать на нього під високий пронизливий жіночий вереск смаленої гуми.

— Так, — відповів він. — Я думаю, що розумію.

Вони знову подивилися одне на одного в лікарняній палаті.

У лікарні подавали обід Дня подяки позмінно: з одинадцятої ранку до першої дня. Денніс отримав свою порцію о чверть на першу: три охайно покраяні шматки білої індичої грудки, один охайно вилитий черпак коричневої підливки, ложку швидкорозчинного картопляного пюре, форма якого точно повторювала розмір і обриси бейсбольного м’яча («Тільки червоних стібків бракує», — з кислим усміхом подумав він), подібна ложка розмороженого гарбуза виклично флуоресцентно-помаранчевого кольору й журавлинове желе в маленькому пластиковому судочку. На десерт подали морозиво. У куточку таці лежала маленька синя картка.

Обізнаний тепер з лікарняними звичаями — щойно тобі полікують перший комплект пролежнів, які розквітли в тебе на дупі, як виявив Денніс, ти стаєш обізнаніший з лікарняними звичаями краще, ніж тобі б того хотілося, — він спитав у медсестри-карамельки в смугастому халатику, яка прийшла забрати його тацю, що дістали на обід жовті й червоні картки. Виявилося, що «жовтим» дали по два шматочки індички, без підливки, картоплю, ніякого гарбуза і на десерт — желе. Червоні картки отримали по шматочку м’яса, перемеленого в пюре, і картоплю. З ложечки, у більшості випадків.

Денніса це все вганяло в депресію. Занадто легко було уявити, як його мати ближче до четвертої дня заносить у їдальню велетенського каплуна із засмаженою шкірочкою, батько гострить ніж, а його сестра, розчервонівшись від радості й відчуття важливості, з червоним оксамитовим бантом у волоссі, наливає їм усім по келиху доброго червоного вина. Також легко уявлялися смачні запахи, сміх, коли вони сідали за стіл.

Легко уявити… та, мабуть, помилка.

Насправді то був найдепресивніший День подяки в його житті. Він поринув у незвичний післяполуденний сон (фізіотерапії не було, бо свято), і йому наснилося щось тривожне: декілька «карамельок» ішли через палату інтенсивної терапії й клеїли перевідні картинки з індичками на апарати життєзабезпечення та крапельниці.

Уранці до нього приходили мати, батько й сестра, і вперше за весь час він відчув, що Еллі не терпиться піти. Їх запросили на легкий пізній сніданок Дня подяки до Келлісонів, а Лу Келлісону, одному з трьох хлопців Келлісонів, було чотирнадцять і він був «красунчиком».

А її зібраний докупи брат став нудним. У нього не виявили рідкісної трагічної форми раку, який ріс би в його кістках. Його не паралізує до кінця життя. Фільму тижня з нього не вийшло.

Десь о пів на першу вони подзвонили йому від Келлісонів, і батько вже говорив трохи як п’яненький — Денніс здогадався, що він уже другу «Криваву Мері» прикінчує, а мама, напевно, кидає на нього несхвальні погляди. Сам Денніс якраз доїдав свій схвалений дієтологом синьокартковий обід Дня подяки — уперше такий обід, який він зміг прикінчити за п’ятнадцять хвилин, — і йому добре вдалося зобразити голосом веселощі, щоб не зіпсувати їм день. Еллі ненадовго взяла трубку, підхихикуючи, з верескливими нотками в голосі. Можливо, саме розмова Еллі втомила його настільки, що захотілося подрімати.

Він заснув (і бачив той бентежливий сон) близько другої години. У лікарні того дня було незвично тихо, з персоналу залишилися тільки чергові. Звичайне белькотіння телевізорів і транзисторних радіоприймачів в інших палатах прикрутили. «Карамелька», яка забирала в нього тацю, обдарувала його широкою усмішкою й спитала, чи сподобався йому «особливий обід». Денніс запевнив її, що він у захваті. Зрештою, у неї теж мав бути День подяки.

Отож, він заснув, і сновидіння увірвалося, перерісши в темний сон забуття, а коли він прокинувся, була вже майже п’ята вечора, і Арні Каннінґем сидів у твердому пластиковому кріслі, де лише напередодні сиділа його дівчина.

Уздрівши його, Денніс аніскілечки не здивувався; просто вирішив, що це знову сон.

— Здоров, Арні, — сказав він. — Як твоє нічого?

— Та нічого, — відповів Арні, — а от у тебе, Деннісе, такий видон, наче ти досі спиш. Хочеш, голову тобі намну? Це точно тебе розбудить.

На колінах у нього лежав коричневий пакет, і крізь сон він подумав: «Обід свій усе-таки забрав. Може, Реппертон і не так сильно потоптав його, як ми думали».