Денніс простягнув йому ручку з шухляди нічного столика. Шкірячись, Арні схилився над гіпсом, що був підвішений під кутом до ліжка з противагами у вигляді гирьок і натяжних барабанів, знайшов біле місце серед гравюрного орнаменту з імен та гасел і нашкрябав:

Дописавши, він погладив гіпс і повернув ручку Деннісові.

— Порядок?

— Ага, — відповів Ґілдер. — Дякую. Не переймайсь, Арні.

— А то. З Днем подяки.

— І тебе з тим самим.

Арні пішов. Трохи згодом повернулися батьки Денніса; Еллі, очевидно, стомлена бурхливими веселощами того дня, поїхала додому спати. Дорогою додому Ґілдери обмінялися спостереженнями щодо того, яким заглибленим у власні думки їм здався Денніс.

— Так, він був у похмурих роздумах, — сказав батько. — Свята в лікарні — це зовсім невесело.

Що ж до самого Денніса, він того вечора довго й вдумливо роздивлявся два підписи. Арні справді вже розписувався на його гіпсі, але ще тоді, коли обидві ноги Денніса були скуті гіпсом до паху. Того першого разу він поставив підпис на правій нозі, яка висіла в повітрі тоді, коли приходив Арні. Цього вечора він розписався на лівій.

Денніс викликав медсестру й увесь свій шарм пустив на те, щоб переконати її опустити його ліву ногу, щоб він міг порівняти два підписи поряд. Гіпс на правій нозі обрізали й мали зняти до кінця за тиждень чи десять днів. Підпис Арні ще не стерся — про це Денніс теж збрехав — але був близько до місця відрізу.

На правій нозі Арні жодних слів не писав, там був тільки підпис. З певними зусиллями (і трохи болем) Денніс із медсестрою зуміли прилаштувати ноги поряд достатньо близько, щоб можна було роздивлятися обидва підписи на одному рівні. Голосом таким сухим і надтріснутим, що Денніс ледве впізнав у ньому свій власний, він спитав у медсестри:

— Як на ваш погляд, вони однакові?

— Ні, — відповіла жінка. — Про те, що чеки підробляють, я чула. Але щоб підробляли підписи на гіпсах… Це жарт?

— Звісно, — сказав Денніс, відчуваючи, як у груди з живота підіймається крижаний холод. — Це жарт.

Він подивився на підписи; порівняв їх і зрозумів, що та холоднеча поволі заполонює його всього, знижує температуру тіла, і волосся на потилиці стає сторч:

Вони були геть неподібні.

Пізніше тієї ночі після Дня подяки здійнявся холодний вітер. Спершу поривчастий, згодом він переріс у рівний потік. Ясне око місяця незмигно вдивлялося в землю з чорного неба. Останнє коричневе зсохле листя осені, зірване з дерев, мчало риштаками з таким звуком, наче котилися кістки.

У Лібертівілль прийшла зима.

Четвер після Дня подяки був останнім днем листопада, і того вечора Джексон Браун[109] дав концерт у Муніципальному центрі Піттсбурга перед залою, у якій був повний аншлаг. Канючі Велч пішов туди з Річі Трелоні й Нікі Білтінґемом, але ще перед початком шоу відокремився від них. Він циганив дріб’язок, і хтозна — чи то перед концертом Брауна в народу був якийсь особливо поблажливий настрій, чи просто Канючі вже став кимось на кшталт милої серцю місцевої роззяви, до якої всі звикли (Канючі, романтик за натурою, схилявся на користь останнього), — але вечір у нього вдався на славу. Він нациганив близько тридцяти доларів «дріб’язку». Монети розповзлися по кишенях; Канючі деренчав, як свиня-скарбничка. Зловити попутку додому теж виявилося порівняно легко, з усіма тими автівками, які від’їжджали від Муніципального центру. Концерт закінчувався об одинадцятій сорок, і в Лібертівілль він повернувся трохи пізніше, ніж о чверть на другу.

Останнім його підвозив молодий хлопець, який повертався в Престонвіль трасою 63. Водій висадив його на з’їзді 376 до Дж-Ф-К-драйв. Канючі вирішив пройтися до «Щасливого газу» Ванденберга, глянути, як там Бадді. У Бадді була тачка, а це значило, що Канючі, який жив далеко на виселках, у Кінґсфілд-Пайк, не доведеться перти додому пішки. Важка була роботка, ловити попутки в чорта на рогах — а Кінґсфілд-Пайк був столицею сраки світу. Це значило, що додому він не добереться до світанку, а то й пізніше, але в холодну погоду на те, щоб зловити тачку, можна було й не облизуватися. А в Бадді міг бути пузир.

Він пройшов чверть милі від 376-го виїзду в холоднечі, що пробирала до кісток, клацаючи підборами по порожньому тротуару. Його тінь у моторошному помаранчевому світлі вуличних ліхтарів то зменшувалася, то росла, і йти залишалося, напевно, ще з милю, коли попереду він угледів машину, припарковану біля бордюру. Зі здвоєної труби виповзала пара вихлопів, які повисали в цілковито непорушному повітрі, захмарюючи його, а тоді ліниво розлазилися шарами в стосі. Решітка, — сяйливий хром, підсвітлюваний цятками помаранчевих променів, — витріщалася на нього, як оскалений рот ідіота. Канючі впізнав ту машину. Двоколірний «плімут». У світлі повної ілюмінації від ліхтарів два кольори мінилися барвами слонової кістки та висохлої крові. То була Крістіна.

Канючі спинився, і тілом стала ширитися хвиля якогось тупого здивування — але то був не страх, принаймні на ту мить. То не могла бути Крістіна, аж ніяк неможливо — вони пробили в радіаторі тачки Пиздопикого дюжину дірок, залили в карбюратор ледь не повну пляшку «Техаської викрутки», а Бадді привіз п’ятифунтовий пакет цукру «Доміно», який засипав у бензобак крізь наставлені воронкою руки Канючі. І все це були тільки квіточки. Коли дійшло до знищення автівки Пиздопикого, Бадді продемонстрував абсолютно люту винахідливість; у Канючі це збурювало водночас захват і неспокій. Якщо разом усе взяти, та машина не повинна була їздити на власних силах ще півроку, а то й узагалі ніколи. Тому то не могла бути Крістіна. То була якась інша «фурія» п’ятдесят восьмого року.

Та тільки то була Крістіна. Він знав.

Канючі стояв удосвіта на порожньому хіднику, задубілі вуха стирчали з-під довгого волосся, з рота в крижане повітря виривалися хмаринки пари.

Машина стояла біля тротуару, повернута до нього передом, і її двигун тихо гарчав. Годі було розгледіти, хто сидить за кермом, якщо там узагалі хтось сидів; припаркована вона була одразу під ліхтарем, і оранжева куля горіла на лобовому склі без жодної подряпини, як водонепроникний геловінівський гарбуз крізь товщу темної води.

Канючі відчув переляк.

Він облизав зашерхлі губи й роззирнувся. Ліворуч лежала Дж-Ф-К-драйв, шість смуг завширшки, о цій порожній ранковій порі схожа на сухе річище. Праворуч була крамничка фотографа, через усю вітрину світилися помаранчеві літери, обведені червоним — «Kodak».

Канючі знову поглянув на машину. Вона просто стояла, з двигуном на холостому ходу.

Він розтулив рота, щоб заговорити, але не зміг видушити ні звуку. Спробував ще раз і прохрипів:

— Гей, Каннінґем.

Машина стояла, наче над чимось роздумувала. У повітря курілися вихлопи. Гурчав двигун, тримаючи холостий хід на високоякісному бензині.

— Каннінґем, це ти там?

Канючі зробив ще один крок. Набивка шкрябнула по бетону. Серце гупало в шиї. Він знову озирнувся на вулицю; авжеж, з’явиться ще одна машина, Дж-Ф-К-драйв не може бути порожньою навіть о першій двадцять п’ять ночі, правда? Але жодних машин не було, тільки тьмяне помаранчеве сяйво ліхтарів.

Канючі прочистив горло.

— Ти ж не сердишся, правда?

Раптом спалахнули подвійні Крістінині фари, прохромлюючи його списами різкого білого світла. «Фурія» кинулася на нього, рвонула з місця. Заверещали шини, лишаючи на асфальті чорні сліди. Вона поїхала з такою раптовою силою, що задній кінець, здавалося, просів, наче задні лапи собаки, який готується до стрибка — собаки чи вовчиці. Внутрішні колеса застрибнули на тротуар, і отак вона помчала на Канючі, зовнішніми колесами по дорозі, внутрішніми — по тротуару, їдучи під кутом. Днище шкрябало, скреготіло й стріляло верткими спалахами іскор.