— Мамо, я справді в порядку, — сказав він.

— Вигляд у тебе не надто добрий. І ти ледве торкнувся вечері.

— Я куплю щось перекусити пізніше.

— Як твоя спина? Ти ж там не підіймаєш важкого, правда?

— Ні, мам. — То була брехня. І спина в нього боліла жахливо весь день. Найгірше відтоді, як він її підвередив на Філлі-Плейнз («О, а чи там усе почалося? — прошепотів йому розум. — Та невже? Ти певен?») Він ненадовго зняв корсет, і спина розболілася так, що він ледь не вмер. Довелося надіти через п’ятнадцять хвилин усього, і стиснути сильніше, ніж завжди. Тепер спину трохи відпустило. І він знав, чому. Він ішов до неї. Ось чому.

Реджина подивилася на нього, занепокоєна й розгублена. Уперше в житті вона просто не знала, як бути далі. Арні вирвався з-під її контролю. Знаючи, що це змусить її пережити страшний відчай, який часом заповзав у її душу й сповнював мозок жахливою порожньою гнилою холоднечею. У такі моменти її накривала депресія, така всеохопна, що вона сама віри не йняла, змушуючи її замислюватись, навіщо вона взагалі прожила своє життя — щоб її син міг закохатися в дівчину і в машину, і все це за одну жахливу осінь. Уся річ була в цьому? Щоб вона могла чітко й виразно побачити, дивлячись у його сірих очах, як сильно він її зненавидів? У цьому річ? І з дівчиною це насправді не мало зовсім нічого спільного, чи не так? Ні. У її розумінні все зводилося до машини. Її сон став уривчастим і неспокійним, і вперше за весь час, відколи двадцять років тому в неї стався викидень, вона зловила себе на думці, що хоче записатися до лікаря, доктора Маскії, і спитати, чи не призначить він їй якихось пігулок від стресу, депресії та супутнього безсоння. Довгими безсонними ночами вона думала про Арні, а ще — про помилки, яких уже не виправити ніколи; вона думала про те, що час має здатність зміщувати рівновагу сил на своїй осі й що старість має здатність часом виглядати у дзеркало на туалетному столику, немов рука трупа, що вилізла з розмитої землі.

— Ти повернешся рано? — спитала вона, знаючи, що це останній бруствер істинно безсилої матері, та відчуваючи огиду, що неспроможна — тепер уже — щось змінити.

— Звісно, — сказав він, але вона не повірила — через те, як він це сказав.

— Арні, я б воліла, щоб ти залишився вдома. У тебе дуже нездоровий вигляд.

— Усе зі мною буде нормально, — відказав він. — Повинно бути. Завтра треба перевезти деякі автозапчастини в Джеймсбург, Вілл попросив.

— Якщо ти будеш хворий, то не треба, — сказала вона. — Це ж майже сто п’ятдесят миль.

— Не хвилюйся, — він поцілував її — холодним торканням кінчиків губ до щоки, неначе стрів знайому на вечірці з коктейлями.

Арні саме відчиняв кухонні двері, наміряючись вийти, коли Реджина спитала:

— Ти знав хлопця, якого вчора вночі на Кеннеді-драйв переїхала машина?

Він обернувся, подивився на неї. Його обличчя нічого не виражало.

— Що?

— У газеті писали, що він ходив у Лібертівілльську школу.

— А, той випадок зі збитим, ось про кого ти говориш.

— Так.

— Ми з ним слухали разом один курс у дев’ятому класі, — сказав Арні. — Здається. Ні, мам, насправді я його не знав.

— А. — Вона кивнула, задоволена. — Це добре. У газеті писали, що в його організмі знайшли сліди наркотиків. Арні, ти ж не вживаєш наркотиків, правда?

Арні лагідно всміхнувся в її знекровлене, сторожке обличчя.

— Ні, мамо, — відповів він.

— А якщо спина почне боліти… тобто якщо дуже болітиме… ти звернешся до доктора Маскії по рецепт, правда ж? Не будеш купувати нічого у… продавця наркотиків, правда ж?

— Ні, мамо, — повторив він і вийшов.

Знову падав сніг. Наступна відлига розтопила майже весь, але цього разу він повністю не зник, лише відступив у тінь, де утворив білу облямівку попід парканами, біля стовбурів дерев, на піддашку гаража. Та всупереч снігу довкола країв — чи, може, через нього — їхній газон здавався чудернацько зеленим, коли Арні вийшов у сутінки, а його батько, який згрібав рештки осіннього листя, мав вигляд дивного втікача з літа.

Арні підняв руку в короткому привітальному жесті й хотів пройти, не починаючи розмови. Але Майкл його гукнув. Арні неохоче підійшов. Йому не хотілося спізнитися на автобус.

Його батько також постарів у бурях, що віяли через Крістіну, хоча інші події теж, поза сумнівом, на ньому позначилися. Наприкінці літа він подався на посаду керівника кафедри історії в Горліксі, але дістав доволі обґрунтовану відмову. А ще на щорічному медогляді лікар виявив початкову стадію флебіту — того флебіту, який ледь не звів у могилу Ніксона; флебіту, болячки старих. І тепер, коли кінець осені помалу наближався до ще однієї сірої пенсильванської зими, Майкл Каннінґем виглядав понуріше, ніж зазвичай.

— Привіт, тату. Слухай, мені вже треба бігти, бо хочу встигнути на…

Майкл підвів погляд від купки мерзлого коричневого листя, яке зміг згребти із землі; світло заходу сонця затрималося на рельєфі його обличчя й неначе залило його кров’ю. Арні, шокований, мимохіть відступив назад. Батькове обличчя було виснаженим.

— Арнольде, — мовив він, — де ти був уночі?

— Що?.. — розкрив рота Арні, та потім повільно стулив. — Як це де — тут. Тут, тату. Ти знаєш.

— Усю ніч?

— Звісно. Я ліг спати о десятій. Убитий був. А що?

— Бо мені сьогодні телефонували з поліції, — сказав Майкл. — Щодо того хлопця, якого переїхали машиною вночі на Дж-Ф-К-драйв.

— Канючі Велч, — Арні подивився на батька очима, що, попри свій спокій, були глибоко запалими й обведеними чорними колами. І якщо сина шокувала зовнішність батька, то батька також приголомшив вигляд сина — очні западини на обличчі Арні в непевному світлі вечора нагадали Майклові порожні провалля черепа.

— Так, його прізвище Велч.

— Підозрюю, що вони ще звертатимуться. Мама не знає… що він міг бути серед тих, хто трощив Крістіну?

— Від мене — ні.

— Я їй теж не казав. І я був би радий, якби вона й не дізналася про це, — сказав Арні.

— Рано чи пізно вона може дізнатися. І майже напевно дізнається. Вона надзвичайно розумна жінка, якщо ти цього не помітив. Але довідається вона не від мене.

Арні кивнув і невесело всміхнувся.

— «Де ти був уночі?» Тату, мене зворушує твоя довіра.

Майкл почервонів, але очей не опустив.

— Може, якби останні кілька місяців ти постійно дивився на себе збоку, — сказав він, — ти б зрозумів, чому я питаю.

— І як це, чорт забирай, розуміти?

— Ти прекрасно знаєш. Це вже навіть можна не обговорювати. Ми просто топчемося по колу, знову і знову. Усе твоє життя дрижить і розсипається на клапті, а ти стоїш і питаєш мене, про що я говорю.

Арні засміявся. Жорстко, презирливо. Майкл наче аж трохи скулився під цим сміхом.

— Мама спитала, чи я не на наркоті. Може, ти теж хочеш цим поцікавитися. — Арні зробив жест, наче збирався підкотити рукава куртки спортивного костюма. — Хочеш перевірити, чи нема слідів від голки?

— Мені нема потреби питати, чи ти на наркотиках, — сказав Майкл. — Досить і того, що я знаю про один твій наркотик. Це та чортова машина.

Арні розвернувся, наміряючись іти, але Майкл потягнув його за руку до себе.

— Прибери свою руку з мого ліктя.

Майкл опустив руку.

— Я хотів тебе попередити, — сказав він. — Ти не міг убити людину так само, як не міг пройтися поверхнею ставка Саймондсів. Але поліція допитуватиме тебе, Арні, а люди можуть виглядати здивовано, коли до них раптом нагряне поліція. А для поліції подив може виглядати як провина.

— І все це через те, що якийсь алкаш переїхав гівняра Велча?

— Усе було не так, — сказав Майкл. — Це мені вдалося з’ясувати в Джанкінса, який дзвонив мені по телефону. Той, хто вбив малого Велча, переїхав його, потім здав назад, проїхався по ньому, знову здав назад, і…

— Годі, — мовив Арні. Він раптом хворобливо зблід і перелякався, і Майкла навідало те саме відчуття, що й Денніса в День подяки: що в цьому змученому нещасті ближче до поверхні показався справжній Арні. Можливо, до нього навіть можна було достукатися.