Джанкінс заїхав до Дарнелла приблизно о восьмій сорок п’ять того вечора. Арні щойно закінчив вовтузитися з Крістіною. Він поміняв радіоантену, яку відламала банда Реппертона, і останні чверть години сидів за кермом, слухаючи «П’ятничну кавалькаду золота» по радіо WDIL.

Він намірявся лише увімкнути радіо й один раз прокрутити ручку, щоб перевірити, чи правильно він під’єднав антену та чи немає шуму. Але натрапив на сильний сигнал WDIL і просто сидів, утупивши погляд у вітрове скло, з замріяним і далеким поглядом, а Боббі Фуллер співав «Я воював з законом», Френкі Лаймон та «Зе Тінейджерз» співали «Чому дурні закохуються?», Едді Кокран співав «Ходімо, народ», а Бадді Голлі співав «Захоплюйся». У п’ятничні вечори на WDIL не було реклами й не було діджеїв. Лише музика. Те, що покинуло чарти, але не наші серця. Час від часу звучання переривав м’який жіночий голос, який говорив йому те, що він і без того знав, — що він слухає хвилю «Дабл’ю-Ді-Ай-еЛ-Піттсбург», радіо «Синя замша».

Арні сидів, мріючи, за кермом, світилися червоні вогники панелі керування, і він легко постукував пальцями. Антена була в порядку. Так. Він добре впорався з роботою. Як і казав Вілл — у нього все в руках горить. Погляньте тільки на Крістіну; Крістіна це доводить. Вона була купою брухту на газоні в Лебея, а він повернув її до життя; потім вона була купою брухту на тривалій автостоянці в аеропорту, і він знову повернув її до життя. Він…

Захоплюйся… захоплюйся й кажи мені…

Захоплюйся й кажи мені… не чутися самотнім…

Він що?

Поміняв антену, так. І декілька вм’ятин вирівняв, це він пам’ятав. Але скла не замовляв (хоча воно все було новим), не замовляв жодних накриттів для сидінь (хоча вони теж були замінені), і лише раз пильним оком подивився під капот, та одразу ж і затріснув його від жаху через те, що вони наробили з Крістіниним двигуном.

Однак тепер радіатор був цілим, блок двигуна — чистим і блискучим, поршні рухалися вільно й чітко. І двигун мурчав, як кицька.

Але були сновидіння.

Йому снився Лебей, що сидів за кермом Крістіни, Лебей, зодягнутий в армійську форму, що була вся заляпана й поцяткована сіро-синіми плямами цвинтарної гнилі. Лебеєва плоть попливла і потекла, місцями крізь неї прозирали блискучі білі кістки. Очниці, у яких колись були очі Лебея, тепер темніли порожнечею (і однак там щось копошилося, о, так, щось незрозуміле). А тоді Крістінині фари вмикалися й пришпилювали когось до землі, пришпилювали, як жука до білого квадратика картону. Когось знайомого.

Канючі Велча?

Можливо. Та коли Крістіна раптом зривалася з місця, і верещали шини, Арні здалося, що нажахане обличчя там, на вулиці, текуче, мов лій, і змінюється, поки на нього летить «плімут»: щойно воно було обличчям Реппертона, потім враз стало Сенді Ґелтоном, а потім — важким і круглим, як Місяць, лицем Вілла Дарнелла.

Хто б там не був, він відскочив убік, проте Лебей дав задній хід, перевівши важіль коробки передач чорними зогнилими пальцями — на одному з них теліпалася обручка, вільна, як кільце, накинуте на гілку сухого дерева, — а потім він знову врубав передній хід, поки фігура на проїжджій частині побігла на протилежний бік вулиці. Крістіна знову напала, і голова обернулася, кидаючи переляканий погляд через плече, і Арні побачив обличчя своєї матері… обличчя Денніса Ґілдера… Лі, з величезними очима під хмарою розтріпаного темно-білявого волосся… і нарешті — своє власне обличчя, зі спотвореним ротом, що оформлювався в слова «Ні! Ні! Ні!»

А понад усім цим, навіть важким громом вихлопів (там, унизу, напевно щось вийшло з ладу), линув гнилий переможний голос Лебея, що йшов з розкладеної горлянки, крізь губи, що вже пожухли на зубах і були татуйовані делікатним павутинням темно-зеленої плісняви, тріумфальний верескливий голос Лебея:

«А на тобі, гівнярище! І як тобі таке?»

З важким смертоносним гупанням бампер Крістіни вдарив об тіло, у нічному повітрі зблиснула пара окулярів, перевертаючись і перевертаючись, а потім Арні прокинувся у своїй кімнаті, зіщулений у тремтячий клубок, намертво вчепившись пальцями в подушку. Була чверть на другу ночі, і першим його почуттям було величезне й страшне полегшення, полегшення від того, що він досі живий. Він був живий, Лебей — мертвий, а Крістіна — у безпеці. Єдині три речі на світі, що мали якесь значення.

Ой, Арні, але як ти пошкодив собі спину?

Якийсь голос усередині, хитрий і вкрадливий — із запитанням, на яке він боявся відповідати.

«Я потягнув її на Філлі-Плейнз, — розповідав він усім. — Одне старе дрантя покотилося вниз із Віллової вантажівки, а я заштовхував його назад — не подумав головою, просто штовхнув. Дуже сильно собі там щось розтягнув». Так він казав. Одне старе дрантя справді покотилося, і він заштовхав його назад, але спину він пошкодив собі не так, правда? Ні.

Того вечора, по тому, як вони з Лі знайшли Крістіну вщент побитою на автостоянці, з чотирма порізаними шинами… того вечора в Дарнелла, коли всі розійшлися… він налаштував радіоприймач у кабінеті Вілла на хвилю старих хітів WDIL. Вілл тепер йому довіряв, та чому б і ні? Він перевозив цигарки через кордон штату в Нью-Йорк, доправляв феєрверки аж у Берлінгтон, а двічі відвозив щось у пласких пакунках, обгорнутих коричневим папером, у Вілінг, де молодий хлопець у старому «доджі-челенджері» в обмін на них віддав йому інший, трохи більший пакунок у коричневому папері. Арні подумав, що він, може, кокаїн обміняв на гроші, але знати про це напевно не хотів.

У цих поїздках він сидів за кермом корабля — Віллового власного автомобіля, «імперіалу» 1966 року, чорного, як північ у Персії. Рухалася машина з безшумністю шепоту, а в багажнику було подвійне дно. Якщо не перевищувати швидкість, жодних проблем не виникало. Та й чому б вони мали виникати? Важило те, що тепер він мав ключі від гаража. Він міг приходити по тому, як усі решта підуть. Як він зробив того вечора. І увімкнув WDIL, і… і…

Якось пошкодив собі спину.

А що він робив, чого він її собі пошкодив?

Дивна фраза спала йому на думку у відповідь, зринувши з підсвідомості: «Це просто дивний маленький глюк».

А чи справді він хотів знати? Не хотів. Власне, бували такі моменти, коли йому зовсім не хотілося мати ту машину. Бували моменти, коли він відчував, що йому буде значно ліпше, якщо він… ну, відправить її на звалище. Навряд чи б він це зробив — чи міг зробити. Просто річ була в тім, що зрідка (у тому спітнілому тремтячому стані, у якому він прокинувся минулої ночі, наприклад) йому здавалося, що позбувшись її, він став би… щасливішим.

Зненацька радіо ледве не по-котячому зашипіло-заплювалося шумом.

— Не хвилюйся, — прошепотів Арні. І неквапом провів рукою по панелі приладів, насолоджуючись дотиком. Так, іноді ця машина його лякала. І, напевно, мав рацію його батько: вона до певної міри змінила його життя. Але відправити її на звалище він не міг так само, як накласти на себе руки.

Шум розвіявся. «Зе Марвелеттс» співали «Прошу, містере листоношо».

А потім чийсь голос сказав йому на вухо:

— Арнольд Каннінґем?

Він аж підскочив і рвучко вимкнув радіо. Обернувся. У вікно Крістіни схилився елегантно вдягнений коротун. Очі в нього були темно-карі, а щоки — розчервонілі (від холоднечі, яка панувала надворі, здогадався Арні).

— Так?

— Рудольф Джанкінс, поліція штату, відділ детективів. — Джанкінс просунув руку у відчинене вікно.

Якусь секунду Арні просто на неї дивився. Отже, батько був правий.

Він усміхнувся найчарівливішою зі своїх усмішок, узяв руку, міцно її потиснув і сказав:

— Поліцаю, не стріляйте, я викидаю свої стволи.

Джанкінс теж відповів усмішкою, однак Арні помітив, що вона заледве торкнулася його очей, які чіпким і ретельним поглядом оглядали машину, і Арні це не сподобалось. Зовсім.

— Ууу! Я в місцевому відділку чув, що ті хлопці, які віддубасили вашу залізяку на колесах, розфарбували її так, як треба. Але щось не схоже на те.

Знизавши плечима, Арні вийшов з машини. П’ятничні вечори в гаражі були небагатолюдними; сам Вілл приходив нечасто, і того вечора його не було. Навпроти, у десятому боксі, хлопець на прізвище Ґеббс ставив на свій старий «веліент» новий глушник, а на дальньому боці гаража періодично буркав пневмогайковерт, яким хтось ставив собі зимові шини. А поза тим, Арні та Джанкінс мали гараж у повному своєму розпорядженні.