— Усе мало вигляд куди гірший, ніж було насправді, — відповів Арні. А сам подумав, що цей усміхнений елегантний коротун, мабуть, надзвичайно розумний. І, неначе то було природним продовженням цієї думки, він недбало сперся рукою на дах Крістіни й одразу ж відчув полегкість. Він упорається з цим чоловіком, хай він там розумний чи ні. Зрештою, про що йому хвилюватися? — Конструкція не була пошкоджена.

— Невже? А як я зрозумів, вони попробивали в корпусі дірки, якимось гострим інструментом, — Джанкіс уважно придивився до Крістіниного боку. — Хай мені грець, якщо я бачу залатані місця. Ви, Арні, напевно, геній авторемонту. У мене дружина так водить, що треба з вами домовитися про послуги. — Він чарівливо всміхнувся, але очі безперестану сканували корпус машини. На мить погляд спинявся на обличчі Арні, а потім знову повертав до машини. Арні це подобалося все менше й менше.

— Я майстер, але не Господь Бог, — сказав Арні. — Якщо придивитися, то відремонтовані місця буде видно. — Він показав на дрібну нерівність на задній частині Крістіни. — І ось. — Він тицьнув пальцем у ще одну нерівність. — Мені пощастило, бо знайшов у Раґґлзі оригінальні запчастини для «плімута» і поміняв з цього боку всі задні двері. Бачите, фарба не зовсім така сама? — Кісточками пальців він постукав по дверцятах.

— Нє-а, — сказав Джанкінс. — Може, під мікроскопом я б і роздивився, Арні, але, по-моєму, фарба абсолютно однакова.

Він також постукав кісточками по дверцятах. Арні нахмурився.

— Достобіса файну роботу ви зробили, — Джанкінс повільно рушив у обхід до переду машини. — Достобіса файну, Арні. Вас можна привітати.

— Дякую, — він дивився, як Джанкінс під маскою щиро захопленого своїми чіпкими карими очима обдивляється машину на предмет підозрілих вм’ятин, здертої фарби й, може, слідів крові чи жмутка потьмянілого волосся. Шукаючи слідів Канючі Велча. Зненацька в Арні зродилася впевненість, що саме це той гівняр і виробляє. — Детективе Джанкінс, чим я можу вам допомогти?

Джанкінс розсміявся.

— Ого, як офіційно! Я цього не витримаю! Звіть мене Руді, добре?

— Так, — усміхнувся Арні. — Чим я можу допомогти, Руді?

— А знаєте, це дивно, — Джанкінс присів навпочіпки, щоб роздивитися фари з боку водія. Задумливо постукав по одній з них кісточками, а потім, з удаваною неуважністю, провів пальцем по напівциркулярному металевому верху фари. Його плащ на мить зібгався на забризканому мастилом бетоні підлоги, та потім він підвівся. — Нам надходять звіти про всі події такого штибу… я маю на увазі те, як рознесли вашу машину.

— Ой, та ну, вони її не рознесли насправді, — Арні вже почувався, немов на канаті, тож знову торкнувся Крістіни. Її масивність, її реальність неначе знову його заспокоїли. — Ну тобто, вони намагалися, але їм не надто добре це вдалося.

— Добре. Я не дуже володію сучасною термінологією. — Джанкінс розсміявся. — Але нехай. Коли мені на стіл ліг звіт, знаєте, що я сказав? «А де фотографії?» Ось що я сказав. Подумав, що недогледіли, розумієте? Тому я зателефонував у лібертівілльський відділок, але мені відповіли, що фотографій нема.

— Ні, — підтвердив Арні. — Дитині мого віку не дають нічого, крім страхування відповідальності, ви ж знаєте. Та й у цій страховці мінімальна сума, якої не відшкодують, — сімсот доларів. Якби в мене було нормальне страхування, я б зробив багато знімків. Але оскільки його в мене нема, то навіщо було? Для пам’ятного альбому вони мені явно були непотрібні.

— Та звісно, я розумію, — сказав Джанкінс і рушив неквапом до багажника, вишуковуючи очима бите скло, подряпини, провину. — Але знаєте, що мені ще здалося дивним? Ви навіть не написали заяву про злочин! — Він здійняв погляд карих допитливих очей на Арні, уважно на нього подивився і всміхнувся, фальшиво-збентеженою усмішечкою. — Навіть не повідомили про нього! «Ха, — подумав я. — Фігня виходить! А хто ж повідомив?» Батько хлопця, сказали мені. — Джанкінс похитав головою. — Скажу я вам, Арні, що я цього не розумію. Хлопець собі зад надриває, щоб відреставрувати стару машину до такого вигляду, аби вона коштувала дві, а може, і всі п’ять тисяч доларів, а тут приходять якісь поци й розфігачують її повністю…

— Я ж вам сказав…

Руді Дженкінс здійняв руку й чарівливо всміхнувся. На якусь дивну секунду Арні подумав, що він зараз скаже «мир», як це іноді робив Денніс, коли в них доходило до сварки.

— Пошкоджують її. Даруйте.

— Нічого, — кивнув Арні.

— Хай там як, за словами вашої дівчини виходить, що один зі зловмисників… ну, випорожнився на панель приладів. Я б собі подумав, що ви дико розлючені. Я б собі подумав, що ви написали заяву.

З цими словами усмішка з його обличчя зійшла повністю, і Джанкінс глянув на Арні серйозно, навіть суворо.

Холодні сірі очі Арні зустрілися з карими очима Джанкінса.

— Лайно стирається, — зрештою мовив Арні. — А хочете дещо знати, містере… Руді? Хочете, я вам щось розкажу?

— Так, синку.

— Коли мені було півтора року, я добрався до виделки й подряпав антикварне бюро, на яке моя мати відкладала гроші років так, мабуть, із п’ять. Назбирала з грошей на шпильки, так вона сказала. А я за дуже короткий проміжок часу подер його ледь не на клапті. Звісно, я не пам’ятаю, але вона каже, що просто сіла на підлогу й розридалася. — Арні злегка всміхнувся. — Аж до цього року я не міг уявити, щоб моя мати таке робила. А тепер можу. Дорослішаю, мабуть, вам так не здається?

Джанкінс прикурив сигарету.

— Арні, я чогось не розумію? Бо поки що я не бачу суті.

— Вона сказала, що краще б я в підгузках ходив до трьох років, ніж такого накоїв. Тому що лайно стирається, сказала вона. — Арні всміхнувся. — Його змиваєш в унітаз, і все, нема.

— Так, як не стало Канючі Велча? — поцікавився Джанкінс.

— Я про це нічого не знаю.

— Ні?

— Ні.

— Слово скаута? — спитав Джанкінс. Запитання було гумористичним, але очі залишалися серйозними; вони промацували Арні, шукаюючи найменшої тріщини, критично важливого вагання.

Чоловік, що далі в проході надягав на свою машину зимову гуму, впустив інструмент на бетон. Він мелодійно дзенькнув, і той проспівав ледь не хоровим співом: «А гівна тобі, хвойдо».

Джанкінс і Арні обидва ненадовго повернули голови в той бік, і момент було втрачено.

— Звичайно, слово скаута, — відповів Арні. — Слухайте, я розумію, ви повинні мене розпитувати, така у вас робота…

— Звісно, це моя робота, — лагідно погодився Джанкінс. — Хлопця переїхали по тричі в кожен бік. Він став м’ясом. Його відшкрібали від асфальту лопатою.

— Та ну, — збриджено мовив Арні. У шлунку ліниво прокрутився якийсь вал.

— Не вірите? Хіба не це зазвичай роблять з лайном? Зішкрібають лопатою?

— Я тут ні при чому! — прокричав Арні, і чоловік навпроти, що вовтузився з глушником, вражено підвів погляд.

Арні заговорив тихіше.

— Пробачте. Мені просто хочеться, щоб ви дали мені спокій. Ви, блін, чудово знаєте, що я до цього взагалі ніяк не причетний. Ви щойно оглянули всю машину. Якби Крістіна збила того Велча, багато разів і так сильно, вона б уся була покоцана. Це я точно знаю, бо телевізор дивлюся. А коли я два роки тому ходив на заняття «Автомайстерня-два», то містер Смолнак казав, що два найкращі з відомих йому способів знищити передній край машини — збити оленя чи людину. Він трохи жартував, але не знущався з нас… якщо ви розумієте, про що я. — Арні глитнув слину й почув, як у пересохлому горлі виразно клацнуло.

— Авжеж, — кивнув Джанкінс. — Ваша машина, схоже, у порядку. Але не ви, юначе. Ви схожі на сновиду. Вигляд у вас абсолютно зайобаний. Даруйте за мою погану французьку. — Ударом нігтя він викинув недопалок цигарки. — Знаєте що, Арні?

— Що?

— Я думаю, ви брешете швидше, ніж кінь учвал бігає. — Він плеснув долонею по капоту Крістіни. — Чи, може, варто сказати — швидше, ніж «плімут» їздить.

Арні дивився на нього, тримаючи руку на зовнішньому дзеркалі з боку пасажира. І мовчав.