— Коли вони зі шкури пнуться, — сказав Арні, — щоб розрекламувати свій не-психічний стан, отоді й треба стерегтися. Але гаразд. — Він пригальмував. Того вечора він би й Місяць спробував упіймати в кошик, якби Лі попросила його спробувати.

Крістіна рівно підкотила до узбіччя, навіть не ковзнувши шинами. Та коли вони спинилися, у радіоприймачі, де саме грав якийсь важкий рок, загорланив статичний шум, а коли стих, там був Біґ Боппер, співав «Мереживо Шантильї»[115].

— А куди подівся «Вікенд вуличних вечірок»? — спитала Лі, дивлячись, як до них біжить автостопник.

— Не знаю, — відповів Арні, хоча він знав. Таке вже бувало раніше. Часом Крістінине радіо ловило одну-єдину хвилю — і то була WDIL. Не мало значення, скільки кнопок ти натискав чи скільки марудився з FM-конвертером під панеллю приладів; грала тільки WDIL або нічого.

Раптом йому здалося, що гальмувати, щоб підібрати попутника, було помилкою.

Але було вже запізно змінювати думку; хлопець відчинив задні дверцята Крістіни, закинув на підлогу свій речовий мішок і слідом за ним прослизнув у салон. А водночас досередини увірвався потік холодного повітря й хурделиці.

— Ох, друже, дякую, — він зітхнув. — У мене пальці на руках і ногах відчалили в Маямі-Біч ще двадцять хвилин тому. І, мабуть, доїхали, бо я їх точно більш не відчуваю, ага.

— Моїй дівчині дякуйте, — коротко кинув Арні.

— Дякую, мем, — попутник галантно здійняв невидимого капелюха.

— Нема за що, — всміхнулася йому Лі. — Щасливого Різдва.

— І вам також, — відказав автостопник, — хоча якби ви ото там постояли, ловлячи сьогодні попутку, то ви б і не сказали, що таке щось, як Різдво, існує в природі. Люди женуть собі повз тебе, гульк — і нема їх. Вууум. — Він вдячно роззирнувся. — Прикольна тачка, чувак. Офігенно прикольна тачка.

— Дякую, — сказав Арні.

— Сам реставрував?

— Ага.

Лі сторопіло подивилася на Арні. Де й подівся його відкритий товариський настрій, змінившись холодною стриманістю, що була геть йому не притаманна. По радіо Біґ Боппер закінчив, і почав співати «Ла Бамбу» Річі Валенса.

Попутник похитав головою і засміявся.

— Спочатку Біґ Боппер, тепер Річі Валенс. Мабуть, на радіо — ніч смерті. Старе добре Дабл’ю-Ді-Ай-еЛ.

— Що ви маєте на увазі? — спитала Лі.

Арні клацнув вимикачем радіо.

— Вони загинули в авіакатастрофі. Разом з Бадді Голлі.

— А, — тихо мовила Лі.

Імовірно, автостопник теж відчув зміну в настрої Арні, бо задумливо притих на задньому сидінні. Надворі сильніше й швидше повалив сніг. Наближалася перша велика заметіль сезону.

Віддалік крізь снігопад зблиснули золотаві арки.

— Арні, а мені треба виходити? — спитала Лі. Арні став мовчазним, ніби камінь, і простим гмиканням перекреслював усі її спроби завести радісну розмову.

— Я сам, — сказав він і заїхав на стоянку. — Що ти будеш?

— Лише гамбургер і картоплю-фрі, будь ласка. — Вона замірялася на повне свинство — «Біг Мак», шейк і навіть печиво. Але апетит раптом зіщулився й пропав повністю.

Арні припаркувався. У жовтому світлі, що линуло знизу від приземкуватої цегляної будівлі, його обличчя видавалося жовтушним і чомусь ураженим хворобою. Він обернувся, провівши рукою по сидінню.

— Вам щось узяти?

— Ні, дякую, — відповів автостопник. — Мене там дома ждуть предки з вечерею. Маму засмучувати не хочу. Вона вгодоване теля вбиває кожного разу, як я додому п…

Його тираду увірвав брязкіт дверцят. Арні вийшов і швидким кроком прямував до входу, його взуття здіймало хмарки щойно насипаного снігу.

— Він завжди такий щебетун? — поцікавився автостопник. — Чи, бува, і мовчазним стає?

— Він дуже милий, — твердо відказала Лі. Раптом вона занервувалася. Арні вимкнув двигун і забрав ключі, і вона лишилася наодинці з цим незнайомцем на задньому сидінні. Вона бачила його в дзеркалі заднього виду, і раптом його довге чорне волосся, сплутане вітром, борідка і темні очі робили його схожим на Менсона[116] та диким.

— Де ви навчаєтеся? — спитала вона. Її пальці посмикували слакси, і вона змусила себе припинити це.

— Пітт, — відповів автостопник і більше нічого не сказав. Їхні очі зустрілися в дзеркалі, і Лі поспіхом опустила погляд на коліна. Журавлиново-червоні слакси. Вона вдягла їх тому, що одного разу Арні сказав, як вони йому подобаються, — може, тому, що вони в неї були найтіснішими з усіх, тіснішими навіть за «лівайси». Раптом вона пошкодувала, що не вдягла щось інше, щось таке, чого жодна уява не змогла б назвати провокаційним: мішок для зерна, можливо. Вона спробувала вичавити з себе усмішку — думка була кумедною, ага, мішок для зерна, ясно вам, ха-ха-хо-хо, кумедія — але усмішки не вийшло. Утриматися від того, щоб визнати це перед самою собою, вона не могла: Арні залишив її саму з цим незнайомцем (як покарання? підібрати його було її ідеєю), — і тепер їй стало страшно.

— Погані флюїди, — зненацька мовив автостопник, змусивши її по-справжньому затамувати подих. Його слова були пласкими й остаточними. Крізь пресоване скло вона бачила Арні, він стояв п’ятим чи шостим у черзі. До каси він ще якийсь час не дістанеться. Вона уявила, як автостопник раптом хапає її рукою в рукавичці за горло. Звісно, вона зможе дотягтися до клаксона… але чи прозвучить клаксон? Вона зловила себе на тому, що сумнівається — без жодних розумних на те причин. Лі зловила себе на думці, що вона може дев’яносто дев’ять разів натискати на клаксон, і він гудітиме як треба. Але якщо на сотий раз її душитиме цей автостопник, за якого вона клопоталася, клаксон не спрацює. Тому що… тому що Крістіна її не любила. Власне, вона вірила в те, що Крістіна її до сказу ненавидить. Отак просто. Божевільно, але просто.

— Щ-що, вибачте? — вона знову зиркнула в дзеркало заднього виду та з безмежною полегкістю побачила, що попутник зовсім на неї не дивиться; він розглядався довкола машини. Торкнувся оббивки сидіння долонею, потім злегка провів кінчиками пальців по обшивці даху.

— Погані флюїди, — повторив він і похитав головою. — Ця машина… я не знаю, чому, але я відчуваю погані флюїди.

— Справді? — спитала вона, сподіваючись, що її голос звучить нейтрально.

— Ага. Ще коли був малим, я якось застряг у ліфті. Відтоді в мене бувають напади клаустрофобії. У машині ще ні разу не було, але, блін, зараз я відчуваю наближення. У найпаскуднішому вигляді. Об мій язик можна сірника запалити, так сухо в роті зробилося.

Він розсміявся — коротко, збентежено.

— Якби я вже так не спізнювався, то виліз би й пройшовся. Не хочу образити ні вас, ні машину вашого хлопця, — поспіхом додав він, і коли Лі знову поглянула в дзеркало, його очі вже нітрохи не видавалися дикими, лише знервованими. Очевидно, він не жартував щодо клаустрофобії, і тепер уже ніскілечки не був для неї схожий на Чарльза Менсона. Лі не розуміла, як вона могла бути такою дурною… хоча насправді ні, розуміла — як і чому. Вона прекрасно все розуміла.

Це все машина. Цілий день вона почувалася цілком нормально, катаючись у Крістіні, але зараз її колишня знервованість і антипатія повернулися. Вона просто перенесла свої почуття на автостопника, бо… ну, бо можна боятися й нервуватися через якогось типа, якого ви тільки-но підібрали на дорозі, але бути наляканою через машину, неживу конструкцію зі сталі та скла, пластику й хрому — це божевілля. Це було не просто трохи ексцентричною поведінкою, тут уже починалося божевілля.

— А ви нюхом нічого не чуєте, правда ж? — раптово спитав він.

— Нюхом?

— Поганий запах.

— Ні, зовсім ні. — Її пальці обсмикували низ светра, витягаючи жмутики ангори. Серце неприємно стукало в грудях. — Це, мабуть, через ваше клаустрофобічне як-його-там.

— Та мабуть.

Але вона чула той запах. З-під добрих свіжих пахощів шкіри й оббивки пробивався слабкий сморід: щось таке, ніби тухлі яйця. Наче ними війнуло… але затрималося.