— Нічого, як я вікно трохи опущу?

— Якщо хочете, — відповіла Лі, розуміючи, що їй коштує неабияких зусиль втримати голос, щоб він звучав рівно й невимушено. Зненацька перед внутрішнім зором постала фотографія, що була у вчорашній ранковій газеті — знімок Канючі Велча, той, імовірно, який забракували для шкільного альбому. Підпис унизу був таким: «Пітер Велч, жертва фатального наїзду, який, за підозрами поліції, був навмисним убивством».

Автостопник відкотив вікно на три дюйми донизу, і в салон увірвалося свіже холодне повітря, проганяючи той сморід. Арні в «Макдональдзі» вже дійшов до каси й передавав своє замовлення. Дивлячись на нього, Лі пережила такий дивний вихор любові й страху, що від цієї суміші на неї накотила нудота — удруге чи втретє за останній час вона зловила себе на думці, що краще б вона звернула увагу на Денніса. На Денніса, котрий здавався таким надійним і розважливим…

Вона змусила себе повернутися думками в інший бік.

— Ви скажіть, коли вам холодно стане, — вибачливо промовив автостопник. — Я дивний, я це знаю. — Він зітхнув. — Іноді, бува, думаю собі, що не треба було мені зіскакувати з наркоти.

Лі всміхнулася.

Арні вийшов з білим пакетом, трохи поковзався на снігу, а потім сів за кермо.

— Тут холодно, як у льодівні, — пробурчав він.

— Вибач, друже, — озвався автостопник із заднього сидіння й підняв вікно. Лі чекала, чи не повернеться запах, але тепер не чула нюхом нічого, крім шкіри, оббивки та ще слабкого аромату лосьйону після гоління, яким користувався Арні.

— Лі, це тобі, — він простягнув їй бургер, картоплю й маленьку «колу». А собі взяв «Біг Мак».

— Друже, спасибі тобі ще раз, що підвозиш, — сказав попутник. — Можеш мене висадити на розі Дж-Ф-К і Сентер, коли не важко.

— Гаразд, — коротко кинув Арні й рушив зі стоянки. Сніг тепер валив куди сильніше, і до нього долучилося ухкання вітру. Лі вперше відчула, що Крістіна трохи буксує, шукаючи зчеплення коліс із широкою вулицею, тепер майже порожньою. Від дому їх відділяло якихось п’ятнадцять хвилин їзди.

Тепер, коли той запах вивітрився, Лі зрозуміла, що до неї повернувся апетит. Вона жадібно заковтнула половину свого гамбургера, запила «колою» й тильним боком долоні заглушила відрижку. Ліворуч показався ріг Сентер і Дж-Ф-К, позначений пам’ятником жертвам війни, і Арні зупинився, обережно тиснучи на гальма, аби Крістіну не занесло.

— Гарних вам вихідних, — побажав Арні. Тепер він був більше схожий на самого себе. «Можливо, йому просто треба було перекусити», — весело подумала Лі.

— І вам обом того самого, — сказав автостопник. — І веселого Різдва теж.

— Вам також, — Лі знову відкусила шматочок від гамбургера, прожувала, ковтнула… і відчула, як раптом він стає поперек горла, десь посередині. Вона більше не могла дихати.

Автостопник виходив з машини. Звук, з яким відчинялися дверцята, був дуже гучним. Клацання замка здалося громом склянок, які падають у банківський сейф. Завивання вітру було схоже на фабричний гудок.

(це маячня я знаю але я не можу Арні я не можу дихати)

«Я задихаюся», — спробувала сказати вона, але вийшов тільки слабкий невиразний звучок, який майже напевно перекрило виття вітру. Вона вчепилася пальцями в горло, і воно набрякло та пульсувало під її долонею. Вона намагалася закричати. Але повітря для крику бракувало, повітря

(Арні я не можу)

не було взагалі, і вона відчувала його там, теплий кавалок бургера й булки. Вона спробувала викашляти його, але він не виходив. Лампочки панелі приладів, яскраво-зелені, круглі

(котячі як очі кицьки о Господи я не можу ДИХАТИ) стежили за нею…

(Боже я не можу ДИХАТИ не можу ДИХАТИ не можу)

У грудях уже гупало від браку повітря. І знову вона спробувала викашляти кавалок напівпережованого бургера й булки з горла, але він уперто не виходив. Стогони вітру заповнили собою увесь світ, перевершували його, вони перевершували всі звуки, що їх вона чула в житті, і Арні нарешті відвертався від попутника, щоб глянути на неї; він розвертався в режимі сповільненого відтворення, очі в нього розширювалися майже комічно, і навіть його голос видався занадто гучним, громоподібним, голосом Зевса, що говорить до якогось нещасного простого смертного з-поза масивного небесного валу грозових хмар:

— ЛІ… ТИ ЩО… ЩО ЗА ЧОРТ?.. ВОНА ЗАДИХАЄТЬСЯ! О БОЖЕ, ВОНА…

Він потягнувся до неї в уповільненому відтворенні, але відсмикнув руки, знерухомлений панікою.

(О допоможи мені допоможи заради Бога зроби щось я вмираю Господи Боже мій я вдавилася на смерть гамбургером з «Макдональдза» Арні чому ти МЕНІ НЕ ДОПОМАГАЄШ?)

та, звісно, вона знала причину — він сахнувся, бо Крістіна не хотіла, щоб їй надали допомогу, то був Крістінин спосіб здихатися її, Крістінин спосіб здихатися іншої жінки, суперниці, і тепер лампочки панелі приладів справді були очима, великими круглими беземоційними очима, що дивились, як вона задихається й умирає, очима, які вона могла бачити крізь тремтіння чорних цяток, яких усе більшало, цяток, що розривалися й розповзалися, коли

(мамочко ой ні це я помираю а ВОНА МЕНЕ БАЧИТЬ ВОНА ЖИВА ЖИВА ЖИВА ОЙ МАМОЧКО ГОСПОДИ КРІСТІНА ЖИВА)

Арні потягнувся до неї знову. Вона забилася на сидінні, груди здригалися від спазмів, поки вона роздирала собі горло. Її очі полізли з орбіт. Губи почали синіти. Арні безрезультатно стукав її кулаком по спині й щось кричав. Він схопив її за плече, вочевидь наміряючись витягнути її з машини, та зненацька здригнувся й випростався, а руки мимоволі потяглися до попереку.

Лі сіпалася, билася в конвульсіях. Завада в горлі здавалася велетенською, гарячою, вона пульсувала. І ще раз Лі спробувала викашляти її, але цього разу зусилля вже було слабшим. Грудка не поворухнулася. Свист вітру вже потроху тьмянішав, усе навколо робилося тьмянішим, але потреба в повітрі здавалася не такою вже й жахливою. Може, вона й помирала, та раптом це перестало видаватися чимось поганим. Усе було не надто погано, крім тих зеленющих очей, що вирячалися на неї з приладової панелі. Вони більше не були беземоційними. Тепер вони горіли ненавистю і тріумфом.

(о Боже я від усієї душі шкодую що образила Тебе я що образила це моя молитва моя молитва це)

Арні перед тим тягнувся до неї з боку водія. Та раптом дверцята біля Лі смикнулися, і вона вивалилася боком у безжальну кусючу холоднечу. Повітря частково оживило її, змусило знову відновити боротьбу за дихання, але перешкода не рухалася… просто не зсувалася з місця.

Десь здалека прогримів суворо голос Арні, голос Зевса:

— ЩО ТИ РОБИШ? ПРИБЕРИ ВІД НЕЇ СВОЇ РУКИ!

Її огорнули руки. Дужі руки. Вітер в обличчя. Сніговий вихор в очі.

(о Господи почуй мене грішницю це моя молитва про прощення я від усієї душі шкодую що образила О! ООЙЙЙ! Що ти РОБИШ мої ребра боляче що що ти)

несподівано її обхопили чиїсь руки, стискаючи в лещатах, і пара твердих долонь щільно зімкнулися під її грудьми, у видолинку сонячного сплетіння. І враз один великий палець злетів догори, палець автостопника, що сигналом просить підвезти, та тільки цей палець боляче врізався в її грудину. Одночасно тиск рук брутально посилився. Їй здалося, що її вхопив у свої лаписька

(оййййййй ти мені РЕБРА поламаєш)

гігантський ведмідь. Уся її діафрагма неначе піднялася, і щось вистрелило з її рота зі швидкістю реактивного снаряда. Та приземлилося на сніг: мокрий шмат м’яса й булки.

— Пусти її! — кричав Арні, ковзаючись і буксуючи в снігу, поки оббігав багажник Крістіни, прямуючи туди, де автостопник тримав безсиле тіло Лі, що враз стало схожим на маріонетку завбільшки з людину. — Пусти, ти її вб’єш!

Лі почала дихати — великими, рвучкими ковтками. Чудесне холодне повітря вливалося в легені крізь горло річками вогню. Краєм свідомості вона розуміла, що схлипує.

Брутальна ведмежа хватка ослабла, і руки її відпустили.

— Дівчинко, ти як? З тобою…

Його слова увірвав Арні — він простягнув повз неї руки, жадаючи вхопити автостопника. Той розвернувся до Арні, його довге чорне волосся розвіював вітер, і Арні вдарив його кулаком у губи. Автостопник поточився назад, ковзаючись чоботами в снігу, і гепнувся на спину. Довкола нього хмарою злетів догори свіжий сніг, дрібний і сухий, мов цукор у цукерників.