Роланд Д. Лебей у своїх зелених штанях і полинялій сорочці з армійської саржі витріщався темними очницями. В одній з них чепурився якийсь жук.

«Ти маєш змусити їх заплатити, — промовив Роланд Д. Лебей. — Ти маєш змусити гівнярів заплатити, Каннінґем. Усіх до останнього йобаного гівняра».

— Так, — прошепотів Арні. Крістіна гула, розрізаючи ніч, розтинаючи сніг впевненими свіжими слідами. — Так, це факт. — І двірники кивнули туди й назад на знак згоди.

У Лібертівілльській старшій школі на зміну тренерові Пафферу прийшов тренер Джоунс, а на зміну американському футболу — баскетбол. Однак загалом нічого не змінилося: баскетболісти ЛСШ в грі були ненабагато успішнішими за воїнів ґрідірону ЛСШ — єдиною світлою плямою був Ленні Беронґґ, триспортова людина, чиїм основним видом був баскетбол. Ленні вперто намірявся на те, що рік буде надзвичайно вдалим, а це саме те, що було йому потрібно, аби здобути спортивну стипендію в університеті Маркетт[120], яким він марив.

Сенді Ґелтон раптово здимів з міста. Одного дня він був, а наступного зник. Його мати, сорокап’ятирічна п’яничка, яка виглядала всього на якихось шістдесят, не більше, не надто й занепокоїлася пропажею. Як і його молодший братик, який продавав більше наркоти, ніж будь-яке інше дитя в 7–9 класах середньої школи Ґорніка. У Лібертівілльській старшій школі циркулювали романтичні чутки, що він драпонув у Мексику. Також по колу ходила інша, менш романтична чутка: про те, що Бадді Реппертон за щось розізлився на Сенді, і той вирішив, що краще буде дати драла.

Наближалися різдвяні канікули, і шкільна атмосфера стала неспокійною, у ній пахло грозою, як і завжди перед довгою перервою між чвертями. Загальний середній бал контингенту учнів зазнав свого звичного передріздвяного падіння. Звіти про прочитані книжки здавали із запізненням, і часто вони підозріло нагадували анотації на суперобкладинках (зрештою, скільки десятикласників здатні назвати «Ловця у житі» «цією вогненною класикою повоєнної юності»?) Класні проекти залишалися напівдоробленими чи недоробленими, відсоток усунутих від занять за лизання та петінг у коридорах злетів до небес, і облави на курців марихуани влаштовували тепер набагато частіше, бо учні Лібертівілльської старшої школи не відмовляли собі в маленьких передріздвяних веселощах. Тож чимало учнів були на підйомі; прогули вчителів теж були на підйомі; а в коридорах і класних кімнатах догори підіймали святкові прикраси.

От тільки Лі Кебот не була на підйомі. Уперше за всю свою кар’єру в старшій школі вона провалила іспит і дістала «незадовільно» з машинопису. Здавалося, вона не може навчатися — бо розум раз у раз відволікався, і думками вона поверталася до Крістіни, до зелених приладів на панелі, що перетворилися на сповнені ненависті зловтішні котячі очі, що споглядали, як вона вмирає, удавившись шматком їжі.

Але для більшості учнів останній тиждень перед різдвяними канікулами був періодом розслабухи, коли ті порушення, за які в інший час вони б відхопили папірець про усунення від уроків, їм пробачали; коли безсердечні вчителі раптом вирішували підняти оцінки за іспит, який усі склали погано; коли мирилися дівчата, які запекло ворогували до того; і коли хлопці, які не раз і не два влаштовували мордобиття через реальні чи вигадані образи, вчиняли так само. Та найпомітнішою ознакою розслабленого періоду, яка переважала всі інші, був той факт, що міс Рейвах, горгону групи продовженого дня з кімнати 23, бачили з усмішкою на губах… і не раз, а цілих кілька разів.

Денніс Ґілдер у лікарні був на помірному підйомі — гіпси прикутого до ліжка йому поміняли на гіпси для ходіння. Фізіотерапія вже не була такими тортурами, як раніше. Він походжав коридорами, завішаними «дощиком» і прикрашеними першо-, друго- і третьосортними різдвяними картинками, його милиці стук-стукали по підлозі, часом потрапляючи в такт із колядками, що лилися радісно з гучномовців під стелею.

То була цезура, затишшя, інтерлюдія, період спокою. Під час своїх, здавалося, нескінченних прогулянок туди й назад лікарняними коридорами Денніс розмірковував про те, що все могло бути й гірше… значно, значно гірше.

І недовзі таки стало.

У вівторок 12 грудня «Тер’єри» програли «Флібустьєрам» з рахунком 54:48 у спортзалі Лібертівілльської старшої школи. Більшість фанів вийшли в чорноту безвітряного вечора не надто розчарованими: усі спортивні коментатори в районі Піттсбурга віщували «Тер’єрам» черговий провал. Результат навряд чи можна було назвати розчаруванням. А фани «Тер’єрів» могли пишатися Ленні Беронґґом: він сам-один заробив карколомні 34 очки, поставивши новий шкільний рекорд.

Однак Бадді Реппертон був розчарований.

А раз Бадді був розчарований, то Річі Трелоні теж зі шкури пнувся, аби бути розчарованим. Так само, як і Боббі Стентон на задньому сидінні.

За ті кілька місяців, що минули відтоді, як його попросили покинути школу, Бадді неначе постарів. Частково це пояснювалося бородою. Він тепер менше скидався на Клінта Іствуда, а більше — на капітана Ахава у виконанні якогось сильно питущого молодого актора. Ці останні кілька тижнів Бадді страшенно багато пиячив. Йому снилися сни, такі жахливі, що він навіть згадувати їх не міг. Він прокидався весь укритий потом, тремтячи, відчуваючи, що якимось дивом ледве уник страшної загибелі, що тихо підкрадалася до нього під покровом ночі.

Проте випивка відрубувала ці сни. Відрубувала нижче йобаних колін. Чудово, чорт забирай. Працювати вночі, а цілий день спати — якраз те, що треба.

Він опустив вікно свого пошарпаного й побитого «камаро», убираючи в себе морозне повітря, і викинув порожню пляшку. А потім потягнувся через плече й промовив: «Ще один коктейль Молотова, мус-сью».

— Зара, Бадді, — з пошаною промовив Боббі Стентон і тицьнув у руку Бадді ще одну пляшку «Техаської викрутки». Після гри Бадді пригостив їх цілим ящиком цієї отрути — тут стільки, що цілий військово-морський флот Єгипту можна вирубати, сказав він.

Він відкрутив кришечку, притримуючи кермо ліктями, і вижлуктив половину пляшки одним духом. Передав її Річі та відригнув — довго, по-жаб’ячому. Передні фари «камаро» розрізали трасу 46, що бігла на північний схід, пряма, немов струна, через сільські ландшафти Пенсильванії. Обабіч дороги спали вкриті снігом поля, виблискуючи мільярдом цяток, що неначе віддзеркалювали зорі з чорного зимового неба. Бадді вів машину — недбало, напівп’яно — до «Сквонтик-Гіллз». Під час поїздки його фантазію могло захопити й інше місце призначення, а якщо ні, то «Гіллз» був чудовою тихою місциною, де можна було спокійно вмазати.

Річі передав пляшку назад Боббі, і той випив багато, хоча щиро ненавидів смак «Техаської викрутки». Він припускав, що трохи більше набравшись, він уже не заперечуватиме проти смаку. Завтра він може ригати з похмілля, але до завтра була ще тисяча років. Боббі досі радів самій лише можливості з ними тусуватися; він був тільки в дев’ятому класі, а Бадді Реппертон, з його ледь не міфічною репутацією поганця першої величини, — фігура, на яку він дивився із захватом, до якого домішувався страх.