Так, усе це звучало надзвичайно правдоподібно. Та так воно й було. Якщо не брати до уваги те, що в очах в Арні щось відбувалося. Там бушувало щось несамовите, не зовсім брехня, проте… пошук логічного обґрунтування? Умисне відвертання від правди?

— Арні, — мовила вона, — я втомилася, у мене болять груди, голова болить, і сил вистачить лише на те, щоб сказати це один раз. Ти вислухаєш?

— Якщо це про Крістіну, то не марнуй слів, — на його обличчі знову відбився той упертий ослячий вираз. — Звинувачувати її — маячня, і ти прекрасно це знаєш.

— Так, я знаю, що це маячня, і знаю, що марную слова, — сказала Лі. — Але я прошу тебе вислухати.

— Я вислухаю.

Лі глибоко вдихнула повітря, не звертаючи уваги на те, що в грудях тягнуло. Вона поглянула на Крістіну, видихнувши струмочок білої пари в товсте запинало снігопаду, але швидко відвела погляд. Тепер уже габаритні вогні були схожі на очі: жовті очі рисі.

— Коли я вдавилася… коли я задихалася… панель приладів… лампочки на ній змінилися. Вони змінилися. Вони були… ні, так далеко я заходити не буду, але вони були схожі на очі.

Він розсміявся — коротко реготнув у холодне повітря. У будинку відтулили штору, хтось визирнув надвір, а потім штора знову опустилася.

— Якби той автостопник… той хлопець, Ґоттфрід… якби не він, Арні, я б померла. Я би померла. — Вона зустрілася з ним очима й повела далі. «Один раз, — сказала вона собі. — Я маю сказати це тільки один раз». — Ти розказував мені, що перші три роки в ЛСШ працював у кафетерії. Я бачила на дверях кухні плакат з прийомом Гаймліха. Ти, напевно, теж його бачив. От тільки до мене, Арні, ти його не застосував. Ти готувався поплескати мене по спині. А це не допомагає. Я в Массачусеттсі працювала в ресторані, і перше, чого там навчають, ще до того, як показують прийом Гаймліха, — що плескати по спині людину, яка вдавилася їжею, не допомагає.

— Що ти хочеш сказати? — спитав він тонким голосом, наче йому раптом забракло повітря.

Вона не відповіла, просто подивилася на нього. Він подивився їй у вічі лише на секунду, а потім його погляд — сердитий, спантеличений, замалим не зацькований — метнувся вбік.

— Лі, люди забувають. Ти права, я повинен був його застосувати. Але якщо ти проходила той курс, то знаєш, що його можна й до себе застосувати. — Арні сплів обидві руки в кулак з великим пальцем догори й натиснув на свою діафрагму, щоб продемонструвати метод у дії. — Просто зопалу люди забувають…

— Так, забувають. А ти в тій машині, схоже, багато всього забуваєш. Наприклад, про те, як це — бути Арні Каннінґемом.

Арні похитав головою.

— Лі, тобі потрібен час, щоб подумати. Тобі потрібен…

— Це саме те, що мені не потрібно! — вигукнула вона з таким лютим запалом, якого сама від себе в тому стані не сподівалася. — Я в житті не стикалася ні з чим надприродним… я ніколи навіть не вірила в таке… але тепер я не знаю, що відбувається, зокрема і з тобою. Арні, вони були як очі. А пізніше… по всьому… був запах. Жахливий, гнилий сморід.

Він сахнувся від неї.

— Ти розумієш, про що я говорю.

— Ні. Ані найменшої гадки не маю.

— Ти так підскочив, наче тобі диявол вухо крутнув.

— Тобі ввижається, — гарячково відказав Арні. — Багато ввижається.

— Той сморід був там. І є ще багато всякого. Іноді твоє радіо не ловить нічого, крім тої станції зі старими піснями…

Знову спалах у його очах, і лівий кутик рота ледь помітно сіпнувся.

— А іноді, коли ми обнімаємося й цілуємося, вона глухне, так, неначе їй це не подобається. Неначе машині це не до вподоби, Арні.

— Ти засмучена, — зі зловісною категоричністю констатував він.

— Так, я засмучена, — і вона розплакалася. — А ти ні? — Сльози повільно потекли цівками по її щоках. «Арні, я думаю, це кінець наших стосунків… я любила тебе, але здається, усе скінчено. Я справді так думаю, і мені від цього дуже сумно й дуже шкода». — Твої стосунки з батьками перетворилися на… на табір збройного протистояння, ти возиш бозна-що в Нью-Йорк і Вермонт за дорученням тієї товстої свині Вілла Дарнелла, а та машина… та машина…

Вона більше не могла говорити. Її голос кудись випарувався. Вона впустила пакунки й наосліп нагнулася, щоб їх попідбирати. Проте, виснажена й розплакана, заледве спромоглася їх переворушити. Він нахилився допомогти, але вона його грубо відштовхнула.

— Не чіпай! Я сама зберу!

Він випростався, блідий і рішучий. На обличчі задерев’янів вираз люті, але очі… о, ті очі здалися Лі розгубленими.

— Гаразд, — сказав він, згрубілим тепер уже від власних сліз голосом. — Добре. Об’єднуйся з ними всіма, якщо хочеш. Сідай у сідло й скачи з усіма тими іншими гівнярами. Кому яке, у сраці, діло? — Він судомно вдихнув повітря, і з його грудей вирвався один-єдиний ображений схлип, поки він не встиг грубо ляснути себе по губах рукою в рукавичці.

Спиною вперед він рушив до машини; наосліп витягнув руки позад себе, намацуючи «плімут», і Крістіна була на місці.

— Ти головне пам’ятай, що ти божевільна! Геть з котушок злетіла! Іди, грай у свої ігри! Ти мені не потрібна! Мені ніхто з вас не потрібен!

Його голос зірвався на тонкий крик, що лунав у диявольській злагоді з вітром:

— Ти мені не потрібна, іди нахуй!

Він побіг до дверцят водія, але послизнувся і схопився за Крістіну. Вона була поряд, і він не впав. Він заліз у машину, заревів двигун, спалахнули сліпучим білим сяйвом фари, і «фурія» рушила вперед, розкочуючи задніми шинами сніговий туман.

Сльози градом полилися з очей, поки вона стояла й дивилася на задні фари, що зменшилися до круглих червоних крапок і, блимнувши, щезли з очей, коли машина завернула за ріг. Розкидані пакунки лежали біля її ніг.

І раптом біля неї опинилася мати, у безглуздому вбранні: відкритий плащ, зелені гумові чоботи й синя фланелева сорочка.

— Сонечко, що сталося?

— Нічого, — схлипнула Лі.

Я ледь не померла, удавившись, я чула запах, який наче йшов зі свіжорозритої могили, і я думаю… так, я думаю, що та машина чомусь жива… і щодень стає живіша. Я думаю, вона ніби якийсь кошмарний вампір, тільки висмоктує він розум Арні. Його розум і дух.

— Нічого, нічого не сталось, посварилася з Арні, от і все. Допоможи мені позбирати речі, будь ласка.

Вони попіднімали пакунки Лі й зайшли в дім. Двері за ними зачинилися, і ніч залишилася наодинці з вітром і снігом, що стрімко падав з неба. До ранку намело більше, ніж вісім дюймів.

Арні катався чи не до світанку, але згодом не міг згадати нічого. Сніг заповнив собою вулиці; вони були порожні й примарні. Та ніч була не для великого американського легкового автомобіля. Менше з тим — Крістіна кружляла у все більшому сніговії, з упевненою легкістю, навіть без зимових шин. Подеколи крізь сніг проступали доісторичні обриси снігоочисника — з’являлися і зникали.

Грало радіо. Уздовж усієї шкали була суцільна хвиля WDIL. Почалися новини. Ейзенхауер на з’їзді АФП-КВП[117] провістив майбутнє, у якому трудові ресурси й керівництво злагоджено йтимуть у майбутнє разом. Дейв Бек заперечив, що профспілка «Тімстерз» — це лише прикриття для махлярства. Рок-н-рольщик Едді Кокран загинув у автокатастрофі, у яку потрапив дорогою в лондонський аеропорт Гітроу: три години в невідкладній хірургії не змогли врятувати йому життя[118]. Росіяни брязкали міжконтинентальними балістичними ракетами. WDIL грало старі хіти весь тиждень, але у вікенди їх там наче проривало взагалі. Новинні зведення п’ятдесятих, ого. То була

(ніколи нічого подібного не чув)

реально кльова ідея. То було

(повна шиза)

досить-таки кльово.

Погода обіцяла більше снігу.

Потім знову пішла музика: Боббі Дарін співав «Плюсь-плюсь», Ерні Кей-Доу співав «Тещу», близнята Келін співали «Коли». Двірники відбивали ритм.

Арні зиркнув праворуч, і на місці пасажира поряд із ним сидів Роланд Д. Лебей.