— Я дивлюся на вас так, бо ви мені подобаєтеся.

— Звісно, я вам подобаюся. І я знав, що й ви мені сподобаєтеся. Люди — брати, ви знаєте, братерство закладено в них на інстинктивному рівні — за винятком правлінь, спілок, корпорацій, усіх скутих одним ланцюгом пройдисвітів. Але я забагато базікаю. Саме тому з мене хороший продавець. Але я не маю що вам продати. Ви знаєте це. Тому я маю лише отримати вашу згоду збудувати «Аквітанію» — це назва майбутнього готелю, — і зупинімося на цьому.

Якби несамовиті баталії, що люди про них ніколи не чули, можна було виміряти в матеріальних одиницях, то битва Кента Лансінґа з радою директорів корпорації «Аквітанія» увійшла б до числа найкривавіших в історії. Але те, з чим він боровся, було не достатньо важливе, щоб залишити по собі трупи на полі битви.

Він, скажімо, боровся з таким:

— Послухай, Палмере, Лансінґ розповідає про якогось хлопця на прізвище Рорк. Ти як збираєшся голосувати, верхівка його схвалює чи ні?

— Я нічого не вирішуватиму, поки не дізнаюся, хто голосує за, а хто проти.

— Лансінґ каже… хоча з іншого боку, Торп…

— Телбот ставить розкішний готель на П'ятій авеню, на перехресті із Шістдесятою авеню — і він запросив Франкона і Кітінґа.

— Гарперус ставить на цього молодика — Ґордона Прескотта.

— Послухай, Бетсі каже, що ми збожеволіли.

— Мені не подобається Роркове обличчя — він не схожий на людину, з якою можна дійти спільної мови.

— Я знаю, я це відчуваю, Рорк — не той, хто нам потрібен. Він — не належить до нормальних людей.

— А якою має бути нормальна людина?

— Іди під три чорти, ти чудово знаєш, що я маю на увазі: нормальність.

— Томпсон каже, місіс Прітчетт стверджує, що вона цілком упевнена, бо місіс Мейсі сказала їй, що…

— Гаразд, хлопці, мені начхати, хто що каже, я маю власну думку, і я тут, щоб сказати вам те, що думаю сам: цей Рорк — нікуди не годиться. Мені не подобається будинок Енрайта.

— Чому?

— Я не знаю чому. Просто не подобається — і край. Чи я не маю права на власну думку?

Битва тривала чимало тижнів. Кожен сказав своє слово, крім Рорка. Лансінґ порадив йому:

— Усе нормально. Не виступай. Не роби нічого. Дозволь усе сказати мені. Ти нічого не можеш зробити. Стикаючись із суспільством, людина, яка найвідданіше працює, людина, яка робить найбільше і найбільше віддає, має казати найменше. Вважають за очевидне, що вона не має голосу, й аргументи, що вона може їх запропонувати, наперед відкидають як суб'єктивні — важливі не слова, а той, хто їх промовляє. Значно легше судити про людину, ніж про ідею. Хоча як із біса можна судити про людину, не розібравшись у тому, що в неї в голові — це не доступно для мого розуміння. Одначе саме так і буває. Знаєш, аргументи вимагають виваження. А вагу не роблять із пуху. Але пух — це саме те, з чого зіткано людську душу — ти знаєш, із матеріалу, що не має власної форми і не чинить опору, що його можна як завгодно скручувати в крендель. Ти міг би значно краще за мене пояснити їм, чому вони повинні найняти саме тебе. Але вони не слухатимуть тебе, зате послухають мене. Тому що я посередник. Найкоротша відстань між двома пунктами — це не пряма лінія, а посередник. І що більше посередників, то коротша відстань. Отака психологія кренделя.

— Чому ти так борешся за мене? — запитав Рорк.

— А чому ти хороший архітектор? Бо ти маєш певні стандарти хорошого, вони твої власні, і ти їх обстоюєш. Я хочу мати хороший готель, і в мене теж є певні стандарти хорошого, вони мої власні, а ти єдиний, хто може дати те, що мені потрібно. І борючись за тебе, я роблю — зі свого боку — саме те, що робиш ти, проектуючи будинок. Ти думаєш, чесніть є монополією митця? А що таке на твою думку чесність? Здатність протистояти спокусі витягнути годинника із сусідової кишені? Ні, все не так просто. Якби було так, я сказав би, що дев’яносто п’ять відсотків людства — чесні та порядні люди. Тільки, як ти це знаєш, вони не такі. Чесність — це вміння боротися за ідею. А це передбачає здатність думати. Мислення — це щось таке, чого не можна позичити чи закласти. І все ж, якби мене попросили обрати символ для людства, яким ми його знаємо, я не обрав би ані хреста, ані орла, ані лева, ані єдинорога. Я обрав би три позолочених кульки.[9]

І оскільки Рорк продовжував очікувально дивитися на нього, Лансінґ додав:

— Не переживай. Вони всі проти мене. Але я маю одну перевагу: вони не знають, чого хочуть, а я знаю.

Наприкінці липня Рорк підписав угоду на будівництво «Аквітанії».

Еллсворт Тухі сидів у своєму кабінеті, дивлячи на газету, розкладену на столі, на замітку, де йшлося про контракт на «Аквітанію». Він курив, тримаючи сигарету в кутику рота та підтримуючи її двома випрямленими пальцями; один палець постукував по цигарці, повільно, ритмічно, повагом.

Він почув рипіння дверей і, підвівши погляд, побачив Домінік, яка стояла, прихилившись до одвірка і склавши на грудях руки. Її обличчя було зацікавлене, не більше, проте цей вираз його занепокоїв.

— Моя люба, — сказав він, підводячись, — ти вперше завдала собі клопоту увійти до мого кабінету — вперше за чотири роки, що ми їх пропрацювали в одній будівлі. Це справжня подія.

Вона нічого не відповіла, лише лагідно всміхнулася, що ще дужче занепокоїло його. Тухі додав приємним голосом:

— Мій маленький монолог, звісно, означав запитання. Чи ми вже не розуміємо одне одного?

— Гадаю, що ні — якщо ти вважаєш за необхідне запитувати, що привело мене сюди. Але ти це знаєш, Еллсворте, ти це знаєш; причина на твоєму столі. — Вона підійшла до столу і ляснула по краю газети. Вона сміялася. — Ти шкодуєш, що десь це не сховав? Звісно, ти не очікував, що я прийду. Не кажу, що це щось змінює. Але мені просто подобається хоч один раз бачити, що тебе викрито. І свідчення цього у тебе на столі, отак. Газета, розгорнута на сторінці про нерухомість.

— Ти кажеш так, ніби ця маленька новина тебе втішила.

— Це так, Еллсворте. Справді.

— Я думав, що ти затято намагалася перешкодити цій угоді.

— Намагалася.

— Якщо ти думаєш, що граєш зараз якусь роль, Домінік, то ти себе дуриш. Це не роль.

— Ні, Еллсворте, не роль.

— Ти радієш, що Рорк отримав замовлення?

— Я просто щаслива. Я переспала би із цим Кентом Лансінґом, якби зустріла його, і він попросив би мене про це.

— Отже, пакт скасовано?

— Аж ніяк. Я намагатимусь перешкодити отримати будь-яку роботу, що йому пропонуватимуть. Хоча це не буде так легко, як раніше. Будинок Енрайта, хмарочос Корда — і ось це. Не так легко для мене — і для тебе. Він перемагає тебе, Еллсворте. Послухай, а що як ми помиляємося щодо світу, ти і я?

— Ти, моя люба, завжди помилялася. Пробач мені. Я мав би краще це розуміти і не дивуватися. Звісно, це мало би тебе ощасливити — те, що він отримав цей контракт. Не заперечую, мене особисто цей факт аж ніяк не робить щасливим. От бачиш? Тепер твій візит до мого кабінету став повним успіхом. Отож «Аквітанію» ми класифікуватимемо як велику поразку, забудемо про неї і продовжимо як завжди.

— Авжеж, Еллсворте. Як завжди. На сьогоднішній вечері я здобуду для Пітера Кітінґа замовлення на чудову нову лікарню.

Еллсворт Тухі вирушив додому, де весь вечір думав про Гоптона Стоддарда.

Гоптон Стоддард був маленьким на зріст чоловічком і коштував двадцять мільйонів доларів. Цю суму становили три спадки і сімдесят два роки напруженої праці, присвяченої зароблянню грошей. Гоптон Стоддард був генієм інвестицій, він інвестував у все — у будинки з поганою славою, монументальні вистави на Бродвеї, особливо на релігійну тематику, фабрики, фермерську іпотеку та контрацептиви. Він був невеличким і згорбленим. Його обличчя не було потворним, але людям здавалося саме так, бо воно завжди мало один вираз: він усміхався. Постійно добра усмішка витягувала його маленький ротик у формі літери «V»; кожна його брова над круглими блакитними очицями нагадувала цю ж таки літеру, але крихітну; волосся, густе, білосніжне та хвилясте, нагадувало перуку, хоча було справжнє.