Він не всміхався до них. Не запрошував випити разом, ніколи не розпитував про родини, любовне життя чи віросповідання. Він реагував лише на одну складову сутності людини — на її творчий хист. У його конторі кожен мав бути компетентним. Без альтернатив, без виправдань. Але якщо людина працювала добре, їй більше нічого не було потрібно, щоб завоювати прихильність працедавця, що було не подарунком, а поверненням боргу, не прив'язаністю, а визнанням. Таке ставлення плекало незмірне почуття самоповаги у кожного працівника контори.

— Але це нелюдяно, — сказав хтось, коли котрийсь із Роркових креслярів спробував пояснити поведінку шефа, — це холодний, розсудливий підхід!

Один хлопчина, тип юного Пітера Кітінґа, намагався зробити пріоритетним людський підхід у конторі; він не протримався і двох тижнів. Іноді Рорк помилявся, обираючи підлеглих, але рідко; ті, хто затримувалися більше місяця, ставали його друзями на все життя. Вони не називали себе друзями; вони не вихваляли його перед сторонніми; вони взагалі про це не говорили. Вони лише невиразно знали, що річ не в їхній прихильності до нього, а в тому кращому, що в них є.

Домінік усе літо не виїжджала з міста. Вона з гірким задоволенням згадувала свою звичку подорожувати; її злила думка, що вона могла поїхати, але не хотіла. Вона насолоджувалася своєю злістю — і це приводило її до Роркової кімнати. Ночами, коли була не з ним, вона блукала вулицями міста. Ішла до будинку Енрайта чи до крамниці Фарґо і завмирала, довго дивлячись на споруду. Вона виїжджала з міста — подивитися на будинок Геллера, будинок Санборнів або автозаправну станцію Ґовена. Вона ніколи не розповідала про це йому.

Якось о другій ночі вона сіла на паром до Стейтен-Айленду; вирушила на острів, самотньо стоячи біля поруччя порожньої палуби. Дивилась, як місто віддаляється від неї. У розлогій порожнечі неба й океану місто здавалося лише маленьким зубчастим виступом, однорідною щільною масою, не місцем із вулицями й окремими будинками, а суцільною скульптурною формою з нерівних сходинок, що здіймалися і безладно падали вниз, довгих підйомів і раптових узвозів, нагадуючи діаграму впертого поєдинку. Але воно тягнулося до нечисленних піків, до тріумфальних щогл хмарочосів, що звелися вгору в боротьбі.

Паром пропливав біля статуї Свободи — зеленавої фігури з рукою, піднятою, наче хмарочоси позаду неї.

Домінік стояла біля борту, аж поки місто розчинилося вдалечині, відчуваючи наростання відстані як наростання напруги у ній самій, як натягування життєвої струни, що могла розтягнутися лише на певну відстань. Вона стояла у мовчазному хвилюванні, поки паром не почав наближатися до берега, і вона побачила, як місто знову росте їй назустріч. Вона широко розвела руки — місто збільшувалося до рівня її ліктів, зап’ястків, кінчиків пальців. Потім хмарочоси здійнялися над її головою, і вона обернулася.

Зійшла на берег. Вона знала, куди йти, і хотіла якнайшвидше там опинитися, та відчувала, що мусить дійти туди сама, пішки. Тому пройшла половину Мангеттену довгими, порожніми, лункими вулицями. Було о пів на п’яту, коли вона постукала в його двері. Він був сонним. Вона похитала головою:

— Ні, — сказала вона. — Повертайся до ліжка. Я просто хочу побути тут.

Вона не доторкнулася до нього. Зняла капелюха і туфлі, скрутилася в кріслі та задрімала, звісивши руку з билець і схиливши набік голову. Зранку він ні про що в неї не запитував. Вони разом приготували сніданок, потім він почав збиратися на роботу. Перед виходом обійняв її та поцілував. Вона побула ще трохи, а потім теж пішла. Вони не обмінялися і двадцятьма словами.

Іноді вони разом виїжджали на вихідні з міста її автівкою до якоїсь непримітної місцини на узбережжі. Ніжилися на сонці, на піщаному безлюдному пляжі та плавали в океані. Вона любила спостерігати за його тілом у воді: залишалася позаду нього — хвилі били її по колінах, а вона дивилася, як він розтинає прямою лінією важкі хвилі. Любила лежати поруч із ним край води, лягала на живіт за кілька кроків від нього, дивлячись на берег, ногами в океані; вона не дотикалася до нього, але відчувала, як хвилі накочуються на них ззаду, розбиваючись об їхні тіла, і бачила, як вони повертаються, омиваючи пінистими потічками їхні тіла.

Вони ночували в маленьких кімнатках сільських готельчиків і ніколи не розмовляли про те, що залишилося в місті. Але це несказане надавало сенсу розманіженій безтурботності цих годин; іноді вони поглядали одне на одного, і їхні очі мовчки сміялися з безглуздого контрасту.

Вона намагалася показати свою владу над ним. Не приходила до нього, чекаючи, коли він сам до неї прийде. Він усе псував, з'являючись занадто швидко, здаючись негайно, відмовляючи їй у задоволенні знати, що він чекає на неї і бореться зі своїм бажанням. Вона казала: «Рорк, поцілуй мені руку». Він ставав навколішки і цілував її ноги. Він перемагав, визнаючи її владу; вона не могла отримати задоволення від того, щоб присилувати його її визнати. Він лягав біля її ніг і казав:

— Звісно, ти потрібна мені. Я шаленію, бачачи тебе. Ти можеш робити зі мною майже все що заманеться. Це те, що ти хочеш почути? Майже все, Домінік. Але дещо не змусиш мене зробити… та якби ти вимагала цього, а я був би змушений відмовити, це завдало б мені пекельних мук. Пекельних мук, Домінік. Тобі це приємно? Навіщо тобі знати, чи ти володієш мною? Все так просто. Звісно, володієш. Усім у мені, чим можна володіти. А більшого ти й не вимагатимеш. Але ти хочеш знати, чи можеш змусити мене страждати. Можеш. І що з цього?

Ці слова звучали не як слова переможеного, тому що були не видерті з нього, він промовляв їх охоче та просто. Вона не відчувала трепету перемоги; вона відчувала, що й нею володіють більше, ніж будь-коли — володіє чоловік, який міг казати такі слова, який знав, що вони правдиві, й усе одно залишався в її владі, та водночас мав її — як вона зрештою і хотіла.

Наприкінці червня з Рорком зустрівся чоловік на ім'я Кент Лансінґ. Сорокарічний, вбраний мов із обкладинки модного журналу, він скидався на боксера-переможця, хоч і не був кремезним, м'язистим чи вгодованим; навпаки, він був худим, навіть кощавим. Але його зовнішність все одно чомусь навівала думки про бокс та про інші речі, не пов'язані з його виглядом: таран, танк, підводну торпеду. Він був членом корпорації, створеної задля спорудження розкішного готелю на півдні Центрального парку. До проекту залучили багатьох заможних людей, корпорацією керувала численна рада директорів; вони придбали ділянку, але ще не визначилися з архітектором. Одначе Кент Лансінґ уже вирішив, що ним має бути Рорк.

— Я навіть не намагатимусь пояснити вам, як сильно хочу отримати цей проект, — сказав Рорк наприкінці їхньої першої розмови. — Але шансів, що я його отримаю, немає. Я можу доходити спільної мови з окремими людьми. Але не вмію домовлятися із групою. Жодне правління ще не найняло мене — і гадаю, цього й не станеться.

Кент Лансінґ усміхнувся.

— А ви колись бачили правління, яке щось вирішує?

— Що ви маєте на увазі?

— Лише це: ви колись бачили правління, яке щось узагалі вирішує?

— Але ж вони існують і діють.

— Та невже? Знаєте, були часи, коли всі вірили, що земля пласка. Було б цікаво поміркувати про природу та причини людських ілюзій. Колись я напишу про це книжку. Вона не стане популярною. У ній буде розділ про правління. Розумієте, їх не існує.

— Я хотів би вам вірити, але в чому суть жарту?

— Ні, ви не захочете мені повірити. Знання про причини ілюзій розчаровує. Вони або хибні, або трагічні. У нашому разі йдеться про обидва варіанти. Але переважно вони хибні. І це не жарт. Але не заглиблюватимемося в це зараз. Я говорю лише про те, що правління — це одна чи дві людини з амбіціями, інші — баласт. Група людей — це вакуум. Велике порожнє ніщо. Кажуть, ми не можемо уявити повне ніщо. Хай йому грець, посидьте на будь-яких зборах правлінь! Все залежить лише від того, хто саме вирішить наповнити це ніщо. Це затята боротьба. Найзатятіша. Доволі просто боротися з ворогом, якщо той ворог існує. Але коли його нема… Не дивіться на мене, як на божевільного. Ви повинні це знати. Ви боролися з вакуумом усе своє життя.