Тухі регулярно відвідував кілька щомісячних зборів Ради американських будівельників, Ради американських письменників, Ради американських митців. Він усе це організував.
Лойс Кук очолювала Раду американських письменників. Рада збиралася у вітальні її будинку в Бавері. Вона там була єдина відома особа. Крім неї, була жінка, яка ніколи не вживала великих літер у своїх творах; чоловік, який ніколи не ставив ком; молодик, який написав роман на тисячу сторінок, жодного разу не використавши літеру «о», і ще один, який писав поеми без рими та розміру; чоловік із бородою, дуже метикуватий, який довів свій інтелект, вживаючи всі відомі нецензурні слова на кожній із десятьох сторінок свого рукопису; жінка, яка наслідувала Лойс Кук, ось тільки її стиль був іще незбагненніший; коли її просили пояснити його, вона заявляла, що так звучить для неї життя, переломлюючись крізь призму її підсвідомості: «Ви знаєте, що призма робить із променем світла, правда?» — запитувала вона. Також там був зухвалого вигляду юнак, якого називали просто Айк Геній, хоча ніхто не знав, що він такого зробив, окрім розмов про любов до життя. Рада підписала декларацію про те, що письменники є слугами пролетаріату, але декларація не звучала аж так просто, а мудровано і довше. Текст розіслали до кожної газети країни, проте його ніде не надрукували, за винятком «Нових кордонів» — на тридцять другій сторінці.
Рада американських митців обрала за голову блідого, наче мертвяк, юнака, який малював картини з нічних жахіть. Був іще хлопець, який не користувався полотном, а щось там робив із пташиними клітками і метрономами; та ще один, який винайшов нову техніку живопису: він замащував чорною фарбою аркуш паперу, а потім творив на ньому ластиком. Була там і огрядна леді середнього віку, яка малювала підсвідомістю, стверджуючи, що ніколи не дивиться на свою руку і гадки не має, що ця рука робить; її рука, казала вона, керована духом померлого коханого, якого вона ніколи не зустрічала на землі. Тут майже не говорили про пролетаріат, лише бунтували проти тиранії реальності й об’єктивності.
Кілька друзів обвинуватили Тухі у гріху непослідовності; вони вважали його глибоким противником індивідуалізму, а всіх його письменників і художників — божевільними індивідуалістами. «Ви справді такої думки?» — запитував Тухі, лагідно всміхаючись.
Ніхто не сприймав ці ради серйозно. Люди говорили про них, бо вважали це хорошою темою для розмови; це грандіозний дотеп, казали вони, і напевно, жодної шкоди від них немає. «Ви справді так гадаєте?» — запитував Тухі.
Еллсворту Тухі виповнився сорок один рік. Він жив у вишуканому помешканні, доволі скромному, враховуючи які прибутки він міг би отримати. Йому подобалося вдаватися до прикметника «консервативний» лише тоді, коли йшлося про його консервативно-відмінний смак в одязі. Ніхто ніколи не бачив, щоб йому вривався терпець. Його поведінка була незмінна; він був однаковий у світських вітальнях, на робітничих мітингах, за кафедрою лектора, у ванній або під час статевого акту: спокійний, стриманий, зацікавлений, ледь зверхній.
Люди обожнювали його почуття гумору. Він був, казали вони, людиною, яка могла сміятися з себе. «Я — небезпечна людина. Хтось повинен вас застерегти щодо мене», — казав він людям таким тоном, наче стверджував найбільшу нісенітницю на землі.
Із багатьох наданих йому звань, він віддавав перевагу одному: Еллсворт Тухі, гуманіст.
10
Будинок Енрайта було закінчено в червні 1929 року.
Офіційної церемонії не влаштовували. Але Роджер Енрайт хотів відзначити цей момент для свого задоволення. Він запросив кількох осіб, які йому подобалися, і відчинив величезні скляні вхідні двері назустріч просякнутому сонцем повітрю. Приїхало кілька газетних фотографів, тому що подія стосувалася Роджера Енрайта і тому що Роджер Енрайт не хотів їх тут бачити. Він не звертав на них уваги. Він постояв посеред вулиці, дивлячись на будинок, потім увійшов до вестибюля, то зупиняючись без причини, то блукаючи далі. Він нічого не сказав, лише люто насупився, начебто ось-ось закричить від гніву. Але його друзі знали, що Роджер Енрайт щасливий.
Будинок стояв на березі Іст-Ріверу і нагадував піднесені вгору руки. Кристально чіткі конструкції громадилися одна на одну так зграбно, що здавалося, споруда перебуває у постійному русі — поки не ставало зрозуміло, що це враження створює лише напрямок погляду, змушеного рухатися в певному ритмі. Стіни із блідо-сірого вапняку на тлі неба сріблилися і мали чистий, мінливий полиск металу, але металу, що став теплою живою субстанцією, вирізаною найгострішим з усіх інструментів — цілеспрямованою людською волею. Завдяки їй будинок жив дивовижним власним життям, і в думках споглядальників невідь чому, безпричинно і без очевидного зв'язку з думками про споруду спливало сім слів: «…за подобою своєю та за образом своїм…».
Юний фотограф зі «Знамена» зауважив Говарда Рорка, який стояв на самоті навпроти будинку, біля парапету набережної. Він, простоволосий, відхилився назад, тримаючись руками за парапет, і дивився на будинок. Це була невимушена, неусвідомлена поза. Юний фотограф глянув на Роркове обличчя і до нього повернулися давні бентежні думки: він завжди дивувався, чому почуття, що ми їх переживаємо вві сні, набагато яскравіші, ніж будь-що відчуте в реальності, чому нічні жахи бували такі всеохопні, а екстази — такі яскраві, і що це за надзвичайний стан, що його неможливо зазнати в житті; йшлося про стан, який відчуваєш, коли вві сні прямуєш униз стежкою, пробиваючись крізь зелене листя, а повітря сповнене очікування, безпричинного, всеохопного захвату — а коли прокидаєшся, то не можеш цього пояснити, тобі просто снилася стежка в якомусь лісі. Він подумав про це, бо вперше побачив цю надзвичайну емоцію в реальності, побачив її на Рорковому обличчі, зверненому до будинку. Фотограф був молодим, новачок у газетярській справі; він іще не знав про неї багато, але любив свою роботу і захоплювався фотографією змалечку. І він сфотографував Рорка саме тієї миті.
Згодом фотографію побачив художній редактор «Знамена» і гаркнув:
— Що це таке, чорт забирай?
— Говард Рорк, — сказав фотограф.
— Хто такий Говард Рорк?
— Архітектор.
— Кому, на дідька, потрібне фото архітектора?
— Ну, я просто подумав…
— Окрім того, фото якесь божевільне. Що з цим чоловіком?
І фотографію відправили в архів.
Квартири в будинку Енрайта швидко винайняли. Наймачі, які оселилися тут, хотіли жити з розумним комфортом і ні про що більше не дбали. Вони не обговорювали цілісності будинку — їм просто подобалося тут мешкати. Вони належали до людей, які ведуть корисне, активне і непублічне особисте життя.
Але інші тижні три чимало теревенили про будинок Енрайта. Казали, що він безглуздий, зроблений напоказ і штучний. Казали: «Моя люба, уявіть, що ви запрошуєте до себе місіс Морленд, живучи у такому місці, коли її будинок вирізняється таким смаком!». З’явилося і кілька людей, які заявляли: «Ви знаєте, мені радше подобається модерна архітектура, у наші дні з’явилося кілька цікавих взірців. У Німеччині є ціла школа, радше надзвичайна — але це геть ні на що не схоже. Це потворно».
Еллсворт Тухі жодного разу не згадав у своїй колонці будинку Енрайта. Читач «Знамена» написав йому: «Любий містере Тухі, що Ви думаєте про споруду, яку називають будинок Енрайта? У мене є приятель, який працює декоратором, він багато розповідав про цю будівлю, казав, що вона нікудишня. Архітектура та інші види мистецтва — це моє захоплення, я не знаю, що думати. Що Ви скажете про це у своїй колонці?». Еллсворт Тухі відповів особистим листом: «Любий друже, нині у світі будують стільки важливих споруд і відбувається стільки видатних подій, що я не можу присвятити свою колонку тривіальному явищу».
Але люди почали звертатися до Рорка — саме ті, на яких він сподівався. Цієї зими він отримав замовлення від Норісса на скромну заміську резиденцію. У травні підписав іншу угоду — на будівництво першого свого офісного центру, п'ятдесятиповерхового хмарочоса в центрі Мангеттену. Ентоні Корд, власник ділянки, виник нізвідки і протягом кількох блискучих нещадних років доробився до значних статків на Волл-стріт. Він хотів мати власну будівлю, тому звернувся до Рорка. Роркова контора розрослася до чотирьох кімнат. Працівники любили його. Вони самі не могли цього второпати і були б страшенно вражені можливістю вжити слово «любов» до холодного, неприступного, відлюдькуватого шефа. Цими словами вони зазвичай описували Рорка, бо звикли вживати їх за всіма стандартами й уявленнями свого минулого; працюючи з Рорком, вони розуміли, що ці слова не мали нічого спільного з ним, але не могли пояснити, ані який він був, ані що вони відчували до нього.