Рорк відповів:

— Авжеж, містере Вайненд.

Вайненд узяв чотири аркуші машинопису і простягнув їх через стіл:

— Будь ласка, прочитайте це і, якщо ви згодні, підпишіть.

— Що це?

— Ваш контракт на будівництво хмарочоса Вайненда.

Рорк поклав папери на стіл. Він не міг тримати їх, не міг на них дивитися.

— Будь ласка, містере Рорк, вислухайте мене уважно. Це потрібно пояснити і зрозуміти. Я хотів би негайно розпочати будівництво цього хмарочоса. Я хочу, щоб він став найвищою будівлею в місті. Будь ласка, не сперечайтеся зі мною про те, чи це своєчасно і чи економічно обґрунтовано. Я хочу його збудувати. Він буде вжитковим — і це все, що вам потрібно знати. Там розміститься редакція «Кларіону» і всі підрозділи мого концерну, що зараз розкидані містом. Вільні приміщення здаватимуться в оренду. Я ще маю достатньо впливу, щоб це гарантувати. Не бійтеся, що збудуєте непотрібну споруду. Я надішлю вам інструкцію з усіма деталями та вимогами. Решта на ваш розсуд. Ви спроектуєте будівлю так, як вам заманеться. Ваше рішення буде остаточним. Моє схвалення не потрібне. Ви матимете всі повноваження та свободу дій. Це зазначено в договорі. Але я хочу, щоб ви зрозуміли: ми не бачитимемося. Усіма питаннями, технічними й фінансовими, опікуватиметься мій представник. Ви працюватимете з ним. Із ним триватимуть усі подальші перемовини. Повідомте йому, з яким підрядником хотіли б мати справу. Якщо вам необхідно буде зв'язатися зі мною, зробіть це через мого агента. Не домагайтеся зустрічі. Якщо ви спробуєте, вам, однак, відмовлять. Я не хочу розмовляти з вами. Не хочу ніколи бачити вас знову. Якщо ви згодні на ці умови, будь ласка, прочитайте і підпишіть.

Рорк узяв ручку і підписав папери, не читаючи.

— Ви не прочитали, — сказав Вайненд.

Рорк жбурнув папери через стіл.

— Будь ласка, підпишіть обидві копії.

Рорк скорився.

— Дякую вам, — мовив Вайненд, теж підписав аркуші й передав один примірник Роркові. — Це ваш.

Рорк запхав папір до кишені.

— Я не згадав про фінансовий бік. Усі вважають, що так звана імперія Вайненда померла. Одначе вона при доброму здоров'ї та працює так само справно, як завжди, по всій країні, за винятком Нью-Йорка. Вона житиме, поки живу я. Але помре разом зі мною. Я маю намір ліквідувати більшу частину підприємств. Але ви не мусите обмежувати себе будь-якими економічними міркуваннями. Можете визначити вартість будівництва, яку вважатимете за необхідну. Будівля стоятиме ще довго після того, як зникнуть кінохроніки й газети.

— Так, містере Вайненд.

— Якщо ви візьмете до уваги сучасний стан світу і катастрофи, що на нього чигають, ідея будівництва може здатися вам безглуздою. Епоха хмарочосів закінчилася. І це прелюдія до повернення в печери. Але ви не боїтеся протистояти світу. Цей будинок стане останнім хмарочосом, збудованим у Нью-Йорку. Так і має бути. Останнє людське досягнення на землі, перш ніж людство саме себе знищить.

— Людство ніколи не знищить себе, містере Вайненд. Ані вважатиме себе знищеним. Поки буде здатне на такі вчинки.

— На які?

— Такі, як будівництво хмарочоса Вайненда.

— Це ваше завдання. Мертвяки — такі як «Знамено» — це лише фінансове добриво, що уможливлює цей проект. Ось їхнє питоме призначення.

Вайненд узяв свою копію контракту, склав її й акуратним, точним рухом поклав до внутрішньої кишені піджака. Не змінивши тону, мовив:

— Якось я сказав вам, що ця будівля має стати пам'ятником моєму життю. Тепер увічнювати нічого. Хмарочос Вайненда не матиме нічого, крім того, що віддасте йому ви.

Він підвівся, показуючи, що зустріч закінчено. Рорк теж устав і вклонився. Він схилив голову і тримав її на мить довше, ніж потребував етикет.

Біля дверей він зупинився й обернувся. Вайненд досі стояв за столом. Вони подивилися один на одного.

Вайненд сказав:

— Збудуйте хмарочос як пам'ятник силі духу, яка є у вас… і яка могла бути у мене.

20

Весняного дня, через півтора року, Домінік ішла на будівельний майданчик хмарочоса Вайненда.

Вона дивилася на міські висотки. Вони здіймалися в небо, зненацька розрізаючи низькі лінії дахів. Вони ошелешували своєю несподіваністю, неначе вигулькуючи з-під землі за секунду до того, як вона їх побачить, і вона ловила поглядом лише останню мить їхнього росту; здавалось, якщо вона відвернеться і швидко гляне знову, то впіймає поглядом їхній рух.

Повернула за ріг Пекельної кухні й підійшла до розчищеного пустища.

Бульдозери повзали вивернутою землею, розгладжуючи поверхню для майбутнього парку. В центрі ділянки вже виріс кістяк хмарочоса, прямуючи в небо. Верхній поверх конструкції досі був голою ґратчастою сталевою кліткою. Скло і цегляна кладка підбиралися вгору, поволі вкриваючи штирі арматури, що рвалися в небо.

Вона думала: «Кажуть, що серце землі утворив вогонь. Він ув'язнений і мовчазний. Але іноді проривається крізь глину, руду, граніт і виривається на свободу. А потім застигає, вподібнюючись до цього будинку».

Вона підійшла ближче. Будівельний майданчик оточував дерев'яний паркан. Він яскравів великими рекламними плакатами з назвами компаній, що постачали матеріали для найвищого будинку планети. «Сталь підприємства „Національна сталь“», «Скло Ладлов», «Електрообладнання Веллс-Клермонт», «Ліфти Кесслера», «Неші Даннінґ, будівельні роботи».

Вона зупинилася, побачивши дещо, чого ніколи не помічала. Табличка була наче дотик руки до чола, руки казкового чарівника, наділеного силою зцілення. Вона не була знайома з Генрі Камероном і не чула, як він це сказав, але те, що вона відчула зараз, змусило її повірити, що вона це чула: «І я знаю: якщо ти пронесеш ці слова до кінця, це буде перемога, Говарде, — не лише твоя перемога, а й усього того, що мусить перемогти, того, що рухає цей світ і ніколи не здобуває визнання. Це захистить тих багатьох, які зазнали поразки до тебе, які відстраждали так, як страждатимеш ти».

Вона побачила на паркані, що оточував найвищу будівлю в Нью-Йорку, невеличку бляшану табличку з написом:

Домінік підійшла до вагончика виконроба. Вона часто приходила сюди, щоб покликати Рорка і подивитись, як триває будівництво. Але у вагончику був чоловік, який її не знав. Вона запитала, де Рорк.

— Містер Рорк нагорі, біля баку для води. А хто його запитує, мадам?

— Місіс Рорк, — відповіла вона.

Чоловік знайшов виконроба, і той дозволив їй піднятися нагору, як вона завжди робила, — у будівельній люльці, збитій із кількох дощок, прикріплених до мотузок, що ковзали вздовж зовнішньої стіни.

Вона стояла, схопившись за мотузки і твердо втиснувши високі підбори у дошки підлоги. Дошки тремтіли, вітер притиснув спідницю до її ніг, і вона побачила, як повільно віддаляється земля.

Піднялася над широкими вітринами крамниць. Каньйони вулиць поглибшали й потонули внизу. Вона піднялася над рекламними щитами кінотеатрів, чорними поверхнями з кольоровими спіралями. Пропливла повз довгу низку офісних вікон. Щезли з виду квадратні коробки складів, разом зі скарбами в них. Башти готелів хилилися, розгортаючись і згортаючись наче віяло. Фабричні труби здавалися запаленими сірниками, а машини — рухомими сірими прямокутниками. Сонце перетворювало шпилі на маяки, що крутилися, спалахуючи над містом білими видовженими променями. Місто розтягалося, трикутником врізаючись у долину між річками. Воно зупинилося між двома чорними рукавами води, перестрибнуло через них і покотилося далі, зникаючи за серпанком долин і неба.

Плескаті дахи падали до її ніг, наче натиснуті педалі, зіштовхуючи вниз будинки, геть з її дороги. Вона проминула скляні куби віталень, спалень і дитячих кімнат. Побачила сади на даху, що пливли донизу, наче хустинки, підхоплені вітром. Хмарочоси, що бігли наввипередки з нею, теж залишилися внизу. Нарешті й антена радіостанцій зникла під дошками будівельної люльки.