Тухі знав Гоптона Стоддарда багато років і мав на нього сильний уплив. Гоптон Стоддард ніколи не одружувався, не мав ані родичів, ані друзів; він не довіряв людям, вважаючи, що їм завжди потрібні лише його гроші. Та він страшенно поважав Еллсворта Тухі, бо Еллсворт був повною протилежністю до нього: Тухі аж ніяк не переймався житейськими благами. Завдяки цьому контрасту він вважав Тухі втіленням усіх чеснот; проте Гоптон не замислювався, ким був тоді він як антипод Тухі. Йому було нелегко думати про своє життя, і щороку ця стурбованість зростала разом із впевненістю у наближенні кінця. Він знайшов утіху в релігії — це був своєрідний хабар. Він експериментував із кількома різними віросповіданнями, відвідував служби, жертвував великі суми і переходив до іншої віри. Роки минали, і темпи його пошуку пришвидшувалися — вони набували ознак паніки.

Байдужість Тухі до релігії була єдиною вадою, що тривожила Стоддарда у другові та наставникові. Та все, що проповідував Тухі, добре вкладалося в Божий Закон: благодійність, жертовність, допомога вбогим. Гоптон Стоддард відчував себе у безпеці, коли прислухався до порад Тухі. Він щедро і без вагань жертвував організаціям, що їх рекомендував Тухі. Стосовно душі — він уважав Тухі земним аналогом Бога.

Але цього літа Тухі вперше зазнав удару від Гоптона Стоддарда.

Гоптон Стоддард нарешті вирішив утілити мрію, що її здійснення планував хитро й обережно, як і всі свої інвестиції, протягом кількох років: він вирішив збудувати храм. Цей храм не мав належати якійсь конкретній релігії, він мав бути міжконфесійним, таким собі собором віри, відкритим для всіх. Гоптон Стоддард хотів догодити кожному.

Він почувався розчавленим, коли Еллсворт Тухі взявся відраджувати його від цього проекту. Тухі хотів звести новий будинок для дітей із відхиленнями у розвитку; він створив організаційний комітет, знайшов високопоставлених спонсорів і зібрав пожертви на операційні витрати, але не мав ані приміщення, ані коштів, щоб збудувати сам притулок. Якщо Гоптон Стоддард хоче зробити щось задля увічнення свого імені, задля промовистого свідчення своєї щедрості, того, в яку благородну справу він вкладає свої кошти, то кращого варіанта, ніж будинок для дітей з відхиленнями у розвитку, не існує, — наполегливо переконував Тухі, — зробити щось неоціненно корисне для бідолашних, знівечених життям малят, до яких нікому немає діла. Але Гоптон Стоддард не відчував жодного ентузіазму до притулку чи до будь-якої іншої світської інституції. Він мріяв про «Храм людського духу Гоптона Стоддарда».

Він не міг навести жодних аргументів проти блискучої переконаності Тухі; він узагалі не міг нічого сказати, крім: «Ні, Еллсворте, це неправильно, ні, це неправильно, неправильно». Питання було відкрите. Гоптон Стоддард не зрушив із місця, але несхвалення Тухі його непокоїло, і він з дня на день відкладав рішення. Він знав лише, що мусить визначитися до кінця літа, бо восени планував відбути у тривалу подорож, світовий тур святими місцями всіх релігій — від Лурда і Єрусалима до Мекки і Бенареса.

За кілька днів після оголошення про будівництво «Аквітанії» Тухі вирішив побачитися з Гоптоном Стоддардом, тому прийшов увечері до його величезного захаращеного помешкання на Ріверсайд-драйв.

— Гоптоне, — весело мовив він, — я помилявся. Ти мав рацію про храм.

— Невже? — здивувався ошелешений Гоптон Стоддард.

— Так, — підтвердив Тухі, — твоя правда. Ти повинен збудувати храм. Храм людської душі. Це найкращий з усіх варіантів.

Гоптон Стоддард глитнув, його блакитні очі зволожилися. Він відчув, що суттєво просунувся стежкою праведності, якщо спромігся прищепити якусь чесноту своєму вчителеві. Після цього вже ніщо не мало значення; він сидів, як покірне зморшкувате дитинча, слухаючи Еллсворта Тухі, киваючи і погоджуючись геть на все.

— Це амбітна справа, Гоптоне, і якщо ти за це берешся, то маєш зробити все правильно. Це трохи самовпевнено, знаєш, — пропонувати дар Богові, — і якщо ти не зробиш усе якнайкраще, це стане виявом зневаги, а не вшанування.

— Так, авжеж. Слід усе зробити добре. Потрібно зробити все правильно. Якнайкраще. Ти допоможеш мені, Еллсворте, правда? Ти ж усе знаєш про будівництво, мистецтво і решту — все має бути правильно.

— Я залюбки допоможу тобі, якщо ти справді цього хочеш.

— Якщо я хочу?! Як це — якщо я хочу?! Боже праведний, та що б я без тебе робив? Я нічого не знаю про… про все таке. А треба зробити все правильно.

— Якщо ти хочеш зробити все як слід, чи робитимеш саме так, як я скажу?

— Так-так. Безперечно.

— По-перше, вибір архітектора. Це дуже важливо.

— Так.

— Тобі не потрібен один із тих солодкавих торговців із доларовим німбом над головою. Тобі потрібна людина, яка вірить у своє призначення так, як ти віриш у Бога.

— Усе правильно. Це абсолютно правильно.

— Ти повинен запросити того, кого я назву.

— Авжеж. І хто це?

— Говард Рорк.

— Хто-хто? — Гоптон Стоддард був спантеличений. — Хто він такий?

— Він людина, яка збудує храм людської душі.

— А він хороший архітектор?

Еллсворт Тухі повернувся і вп'явся в нього поглядом.

— Гоптоне, клянуся своєю безсмертною душею, — промовив повільно, — він найкращий з усіх.

— О!..

— Але з ним важко домовитися. Він працює лише на певних умовах. І ти маєш скрупульозно їх дотримуватися. Ти повинен дати йому повну свободу дій. Скажи йому, чого хочеш і скільки збираєшся витратити, а решту залиш йому. Дозволь йому спроектувати і збудувати так, як він бажає. Інакше він не працюватиме. Чесно скажи йому, що нічого не тямиш в архітектурі і обрав його, бо відчуваєш, що він єдиний, кому можна довірити зробити все правильно, без порад або втручання.

— Гаразд, якщо ти поручаєшся за нього…

— Я поручаюся за нього.

— Тоді чудово. І мене не бентежить, скільки це коштуватиме.

— Але ти повинен бути обережним, зустрічаючись із ним. Думаю, спочатку він може відмовитися. Він скаже тобі, що не вірить у Бога.

— Що?!

— Не вір йому. Він глибоко релігійна людина — по-своєму. Це можна зрозуміти, дивлячись на його будинки.

— О…

— Але офіційно він не належить до жодної конфесії. Отже, ти не видаватимешся упередженим і нікого не образиш.

— Це добре.

— У питаннях віри ти насамперед повинен мати віру. Адже так?

— Це так.

— Не чекай на ескізи. На них потрібен певний час, а тобі не варто відкладати подорож. Просто найми його — не підписуй угоди, це не обов'язково — віддай банкові розпорядження подбати про фінансове забезпечення його вимог і дозволь йому зробити решту. Ти не мусиш платити йому гонорар до повернення. За рік чи близько того ти побачиш усі чудові храми світу, але тут на тебе очікуватиме ще кращий, твій власний храм.

— Саме так я й хотів.

— Але варто подумати про належний розголос, належне відкриття, правильну рекламу.

— Звісно… І про рекламу?

— Авжеж. Чи ти чув бодай про одну видатну подію, що її не супроводжувала б пристойна рекламна кампанія? Без реклами далеко не заїдеш. Якщо ти поскупишся на неї, це стане виявом неповаги.

— Твоя правда.

— Якщо тобі потрібна належна реклама, ти повинен ретельно її спланувати, заздалегідь. Потрібно, щоб відкриття було наче одна велетенська фанфара, наче увертюра до опери, наче сурма Гавриїла.

— Як ти все чудово описуєш…

— Але щоб цього досягти, не дозволяй газетним шмаркачам зіпсувати ефект передчасним виливом інформації. Не оприлюднюй ескізів храму. Тримай їх у таємниці. Скажи Роркові, що ти хочеш тримати їх у таємниці. Він не заперечуватиме. Накажи підряднику спорудити високий паркан навколо будівельного майданчика. Ніхто не повинен знати, на що це буде схоже, поки ти не повернешся та особисто не очолиш відкриття. А потім — світлину в кожну бісову газету країни.

— Еллсворте!

— Перепрошую.

— Але думка правильна. Саме так ми вчинили з фільмом «Легенда про святу діву» десять років тому, а знімалося там аж дев'яносто сім осіб.