— Так. Але поки що підтримуй інтригу. Знайди собі хорошого агента зі зв'язків із пресою і поясни йому, як діяти. Можу порадити тобі чудового фахівця. Пильнуй, щоб кожного тижня у пресі з'являлося щось про таємничий храм Стоддарда. Примусь їх цікавитися. Примусь їх чекати. І коли настане час, вони будуть готові.

— Правильно.

— Але, найголовніше, не кажи Роркові, що це я порекомендував його. Не випусти нікому ані пари з вуст, що я маю із цим щось спільне. Жодній душі. Присягнися.

— Але чому?

— Тому що я маю силу-силенну друзів-архітекторів, а це дуже важливе замовлення, і я не хочу образити нічиїх почуттів.

— Так. Це правильно.

— Присягнися.

— Еллсворте!

— Присягнися мені. Спасінням своєї душі.

— Я присягаюся… цим.

— Усе гаразд. Тобі ніколи не випадало мати справу з архітекторами. А він дуже незвичайний архітектор, і ти не повинен помилитися. Тому я розповім, що саме ти повинен йому казати.

Наступного дня Тухі завітав до кабінету Домінік. Він зупинився біля її столу, всміхнувся, але промовив голосом, у якому відчувалася насмішка:

— Пригадуєш Гоптона Стоддарда і цей його храм віри, що він про нього торочить понад шість років?

— Невиразно.

— Він збирається його побудувати.

— Справді?

— Він віддає замовлення Говарду Рорку.

— Не може бути!

— Справді.

— Заради всього святого… Тільки не Гоптон!

— Гоптон.

— О, ну добре. Доведеться попрацювати з ним.

— Ні. Не втручайся. Це я намовив його доручити будівництво Роркові.

Вона сиділа непорушно, намагаючись второпати його слова, а потім спохмурніла.

Він додав:

— Я хочу, щоб ти знала, що я це зробив, щоб не було жодних тактичних прорахунків. Ніхто більше про це не знає і не дізнається. Сподіваюся, ти про це пам'ятатимеш.

Вона запитала, підтиснувши губи:

— Що ти замислив?

Він посміхнувся і відповів:

— Я збираюся його прославити.

Рорк сидів у кабінеті Гоптона Стоддарда й отетеріло слухав. Гоптон Стоддард говорив повільно; його слова лунали щиро і проймали до глибини душі, але це було тому, що він майже дослівно вивчив свою промову. Його дитячі очі дивилися на Рорка із вкрадливим визнанням провини. Уперше в житті Рорк майже забув про архітектуру і поставив на чільне місце людину; він хотів підвестися і вийти з кабінету; він не міг стерпіти цієї людини. Але його стримували слова, що вона промовляла; слова, що не могли належати цьому обличчю чи голосу.

— Отже, містере Рорк, хоча це й культова споруда, вона має бути чимсь значно більшим за це. Зауважте, ми називаємо її Храмом людської душі. Ми хочемо втілити в камені, як інші втілюють у музиці, не якесь локальне віросповідання, а саму суть релігії. А що таке суть релігії? Велике прагнення людської душі до найвищого, найшляхетнішого, найкращого. Людська душа як творець і завойовник ідеалу. Велика життєдайна сила всесвіту. Героїчний людський дух. Ось ваше завдання, містере Рорк.

Рорк безпорадно потер очі внутрішнім боком долоні. Це було неможливо. Просто неможливо. Цей чоловік не міг хотіти цього; тільки не цей чоловік. Йому було жахливо чути, як він промовляє ці слова.

— Містере Стоддард, боюся, що ви припускаєтеся помилки, — сказав він спроквола і втомлено. — Не думаю, що я саме той, хто вам потрібен. З мого боку буде неправильно пристати на вашу пропозицію. Я не вірю в Бога.

Він здивувався, побачивши вираз радості та тріумфу на обличчі Гоптона Стоддарда. Він сяяв від задоволення, втішений пророчою мудрістю Еллсворта Тухі, який завжди мав рацію. Він відчув піднесення, впевненість і сказав твердо, вперше заговоривши тоном старшого чоловіка, який звертається до юнака — мудро, лагідно і поблажливо:

— Це не має значення. Ви глибоко релігійна людина, містере Рорк, але по-іншому. Я можу побачити це з ваших будинків.

Він дивувався, чому Рорк так пильно його розглядає.

— Так і є, — вимовив Рорк майже пошепки.

Те, що він дізнався про себе і про свої будинки від цього чоловіка, який побачив і зрозумів усе раніше за нього самого, те, що цей чоловік із такою толерантною впевненістю виявив цілковите розуміння — позбавило Рорка останніх сумнівів. Він сказав собі, що насправді не розуміє людей; що враження можуть бути помилкові; що Гоптон Стоддард буде далеко на іншому континенті; що нічого не має значення, якщо людський голос — навіть якщо це голос Гоптона Стоддарда — промовляє таке:

— Я хотів би називати це Богом. Ви можете назвати інакше. Але те, що я хочу в цьому будинку, — це ваша душа. Ваша душа, містере Рорк. Дайте мені найкраще у ній — і ви виконаєте свою роботу, як я зробив свою. Нехай вас не бентежить, що я думаю про майбутню будівлю. Нехай це буде ваша душа у формі споруди — і я отримаю свою ідею, знатимете ви про це чи ні.

І Рорк погодився збудувати для Стоддарда храм людської душі.

11

У грудні відбулося бучне відкриття будівлі «Космо-Слотника». Там були знаменитості, квіткові гірлянди, кінорепортери, прожектори і три години схожих одна на одну промов.

«Я повинен радіти», — казав собі Пітер Кітінґ, але не радів. Він дивився з вікна на суцільну масу облич, що вщерть заповнили Бродвей. Він намагався вмовити себе радіти, але все одно нічого не відчував. Він мусив визнати, що йому нудно. Але всміхався, тиснув руки і дозволяв себе фотографувати. «Космо-Слотник» важкувато нависав над вулицею, наче величезна біла банальність.

Після урочистості Еллсворт Тухі забрав Кітінґа до окремої зали, оздобленої в кольори білої орхідеї, у тихому дорогому ресторані. На честь відкриття влаштували чимало блискучих вечірок, але Кітінґ вхопився за пропозицію Тухі й відхилив решту запрошень. Тухі дивився, як він схопив свій келих і гепнувся на крісло.

— Хіба не чудово? — запитав Тухі. — Це, Пітере, вершина того, що ти можеш очікувати від життя. — Він делікатно підняв свій келих. — За надію на те, що ти матимеш іще чимало таких тріумфів. Таких як сьогодні.

— Дякую, — відповів Кітінґ, квапливо схопив свою склянку, не дивлячись на неї, підняв і виявив, що вона порожня.

— Пітере, невже ти не пишаєшся?

— Так. Так, звісно.

— Це добре. Такий ти мені подобаєшся. Сьогодні ввечері ти був надзвичайно вродливим. Матимеш чудовий вигляд у кінохроніці.

Іскра зацікавлення промайнула в погляді Кітінґа.

— Сподіваюся.

— Так погано, Пітере, що ти не одружений. Дружина дуже прикрасила б тебе сьогодні. Публіці це подобається. Кіноглядачам теж.

— Кеті нефотогенічна.

— О так, ти ж заручений із Кеті. Який же я телепень. Увесь час про це забуваю. Ні, Кеті на світлинах не матиме достойного вигляду. Не можу навіть уявити Кеті на світському заході. Можна вжити багато приємних слів про Кеті, але прикметників «ефектна» чи «вишукана» серед них не буде. Ти вже вибач мені, Пітере, але я дозволив своїй уяві десь полинути. Працюючи з мистецтвом стільки, скільки працюю я, схильний оцінювати все в категоріях мистецької вартості. І сьогодні ввечері дивлячись на тебе, я не міг уникнути думок про жінку, яка мала би поруч із тобою чудовий вигляд.

— Про яку?

— О, забудь. Це лише естетська фантазія. Життя ніколи не буває таке ідеальне. Люди й так занадто тобі заздрять. Ти не можеш додати до своїх досягнень також і її.

— Кого?

— Облишмо це, Пітере. Ти, однак, її не матимеш. Ніхто її не матиме. Ти чудовий, але не достатньо чудовий для неї.

— Для кого?

— Для Домінік Франкон, звісно.

Кітінґ випростався в кріслі, й Тухі побачив у його очах обачність, обурення і неприховану ворожість. Тухі спокійно витримав цей погляд, і Кітінґ здався; він знову розвалився в кріслі та благально мовив:

— О Боже, Еллсворте, я її не люблю.

— Я й не думав, що любиш. Але я весь час забуваю про перебільшену вагу, що її посередні люди надають коханню — сексуальному коханню.

— Я не посередня людина, — огризнувся Кітінґ втомлено; це був механічний, кволий протест.