Він не мав близьких друзів. Його вважали справедливим і непідкупним. У дитинстві з ним сталося дві пригоди, якими його мати дуже пишалася.

Одного разу заможний і популярний Біллі Ловетт улаштовував вечірку на честь дня народження в один день із Дріппі Манном, сином удови-швачки, плаксивим, вічно шмаркатим хлопчиною. Ніхто не відгукнувся на запрошення Дріппі, крім дітей, яких не запросили до Ловетта. З усіх запрошених на обидва свята Еллсворт Тухі був єдиним, хто зігнорував Біллі Ловетта і пішов на вечірку до Дріппі Манна — жалюгідне святкування, від якого він не очікував і не отримав жодного задоволення. Вороги Біллі Ловетта реготали і насміхалися з нього протягом кільком місяців — його ж зігнорували заради Дріппі Манна.

А якось Пат Нунан запропонував Еллсворту торбинку желейних цукерок за списану контрольну. Еллсворт узяв цукерки і дозволив Патові списати. За тиждень він підійшов до вчительки, поклав на її стіл неторкані желейні цукерки й зізнався у злочині, не називаючи співучасника. Усі її спроби дізнатися ім’я були марні; Еллсворт мовчав; він лише пояснив, що винний хлопчик був одним із найкращих учнів, і він не може пожертвувати оцінкою того хлопчика задля власного сумління. Покарали тільки його — залишили на дві години після уроків. Учительці довелося забути про справу і залишити оцінки такими, як вони і були. Але ця історія кинула тінь на Джонні Стоукса, Пата Нунана й усіх найкращих учнів класу, крім Еллсворта Тухі.

Коли Еллсвортові виповнилося одинадцять, померла його мати. Тітка Аделайн, незаміжня батькова сестра, переїхала до них жити і вести господарство Тухі. Тітка Аделайн була висока сильна жінка, яку, коли йшлося про її почуття здорового глузду чи вираз обличчя, можна було порівняти з конякою. Таємна гризота її життя полягала в тому, що вона нікого не надихала на кохання. Гелен негайно стала її улюбленицею. Еллсворта вона вважала виплодком пекла. Але Еллсворт ніколи не переставав поштиво ставитися до тітоньки Аделайн. Він схоплювався на ноги, щоб підняти її носову хустинку, підсунути їй крісло, коли в них збиралося товариство, надто чоловіче. Він надсилав їй чудові «валентинки», прикрашені паперовим мереживом, пуп’янками троянд і рядками любовних поем. Він співав «Мила Аделайн» на повну міць свого по-акторському поставленого голосу.

— Еллсі, ти — опариш, — якось сказала вона йому. — Ти живишся болячками.

— Отже, я ніколи не голодуватиму, — відрубав він. Незабаром вони досягли стану озброєного нейтралітету: Еллсвортові дозволили рости так, як йому заманеться.

У старших класах Еллсворт став місцевою знаменитістю — найкращим оратором. Згодом протягом багатьох років хлопців, які подавали надії, називали не здібними промовцями, а «наступними Тухі». Він перемагав у всіх конкурсах. Люди розповідали про «прекрасного хлопчика»; вони не пам'ятали жалюгідної дрібної постаті із запалими грудьми, хирлявими ніжками і в окулярах; вони пригадували його голос. Він перемагав у всіх дебатах і міг довести що завгодно. Одного разу, подолавши Біллі Ловетта і довівши, що перо сильніше за меч, він запропонував йому помінятися місцями і знову виграв.

До шістнадцяти років Тухі тяжів до кар'єри священика. Він чимало думав про релігію, говорив про Бога і духовність. Він посилено читав на цю тему — переважно книжки з історії церкви, а не про сутність віри. Під час одного зі своїх ораторських тріумфів, висвітлюючи тему «Покірні внаслідують землю», він змусив слухачів плакати.

У цей період він почав здобувати друзів. Йому подобалося говорити про віру, і він знайшов охочих послухати. Одначе з'ясував, що тямущі, сильні, здібні хлопці з його класу не відчувають не лише потреби слухати його, а й узагалі до нього байдужі. Але нещасні та посередні тягнулися до нього. Дріппі Манн почав блукати за ним по п'ятах із мовчазною відданістю пса. Біллі Віллсон, у якого померла мати, щовечора шкандибав до будинку Тухі, сідав із Еллсвортом на ґанку і слухав його, часом здригаючись, не вимовляючи ані слова, широко розплющивши очі й дивлячись сухими та благальними очима. Сухоребрий Дікс захворів на поліомієліт — він перебував у ліжку, вдивляючись у кінець вулиці й очікуючи на Еллсворта. Рудий Гезелтон провалився на іспитах і просидів чимало годин, заливаючись сльозами, з Еллсвортовою холодною та спокійною рукою на своєму плечі. Складно сказати — чи це вони всі відкрили Еллсворта, чи це Еллсворт відкрив їх. Це більше скидалося на закон природи: як природа не терпить порожнечі, так само біль і Еллсворт Тухі притягували один одного. Лунав його прекрасний гучний голос: «Страждати добре. Не нарікайте. Терпіть, схиляйтеся, приймайте його — і дякуйте Богові за ці страждання. Тому що вони роблять вас кращими за людей, які сміються та почуваються щасливими. Якщо ви цього не розумієте, не намагайтеся зрозуміти. Усе зло походить від розуму, тому що розум ставить забагато питань. Благословення у вірі, а не в розумінні. Тому, якщо ти провалив іспити, радій із цього. Це означає, що ти кращий за розумних хлопців, які думають забагато і надто поверхово».

Люди казали: як це зворушливо — те, як Еллсвортові друзі горнуться до нього. Прив’язавшись до цього хлопця, вони вже не могли без нього обходитися. Це нагадувало наркотичну залежність.

У п’ятнадцять років Еллсворт ошелешив учителя релігії дивним запитанням. Викладач роз’яснював рядок із Біблії: «Яка ж користь людині, котра здобуде весь світ, але душу свою занапастить?». Еллсворт запитав: «Отже, щоб стати по-справжньому багатою, людина повинна збирати душі?». Учитель хотів було запитати, що, дідька лисого, він має на увазі, але стримався і лише запитав, що саме він має на увазі. Еллсворт не став пояснювати.

Шістнадцятирічним Еллсворт перестав цікавитися релігією. Він відкрив для себе соціалізм. Ця зміна шокувала тітоньку Аделайн.

— По-перше, це блюзнірство і безглуздя, — сказала вона. — По-друге, це нісенітниця. Я дивуюся тобі, Еллсі. «Убогий духом» — це ще можна стерпіти, але просто «бідний» — звучить геть не респектабельно. Крім того, це не для тебе. Ти не створений для великих проблем, лише — для дрібних. Еллсі, це якесь божевілля. Це тобі не личить. Це наче зовсім не ти.

— По-перше, люба моя тітонько, — відповів він, — не називайте мене Еллсі. По-друге, ви помиляєтеся.

Зміна пішла на користь Еллсворту. Він не став агресивним фанатиком. Він став привітнішим, спокійнішим, лагіднішим. Він уважніше ставився до людей, неначе щось зняло нервову напругу в його особистості й подарувало нову впевненість. Він почав подобатися оточенню, а тітка Аделайн перестала непокоїтися. Його захоплення революційними теоріями, здавалося, не мало жодних наслідків. Він не приєднався до жодної політичної партії. Багато читав і відвідав кілька сумнівних мітингів, де не надто вдало виступив лише раз чи двічі, а переважно сидів у куточку — слухав, придивлявся, розмірковував.

Еллсворт вступив до Гарварду. Його мати заповіла на це свою страховку на життя. У Гарварді отримував лише найвищі оцінки. Він вирішив обрати основним предметом історію. Тітка Аделайн очікувала, що він обере економіку і соціологію та майже боялася, що він закінчить соціальним працівником. Він цього уникнув. Його поглинула література та мистецтво. Це трохи спантеличило тітку; спливла його нова риса; він ніколи раніше не виказував жодної схильності до цієї царини.

— Ти, Еллсі, далекий від мистецтва, — казала вона. — Тобі не личить.

— Ви помиляєтеся, тітонько, — відповів він.

Найнезвичнішим досягненням Еллсворта у Гарварді стали його стосунки з приятелями-студентами. Він примусив прийняти себе до кола.

Серед пихатих нащадків бундючних давніх родів він не приховував свого скромного походження, а навіть перебільшував його. Він не казав, що його батько керує взуттєвою крамницею, він казав, що його батько — чоботар. Він повідомляв це без виклику, гіркоти чи пролетарського гонору; він казав це так, наче насміхався із себе, та якби хтось пильніше придивився до його посмішки, то зрозумів би, що це була іронія до співрозмовників. Він поводився наче сноб; не зарозумілий сноб, а наче був таким від природи і не винний у цьому, ніби щосили намагається не бути таким. Він був увічливим, але не як людина, яка шукає прихильності, а як людина, яка виявляє прихильність. Його поведінка була заразлива. Люди не запитували себе про причини його вищості, а сприймали її так, начебто причини були очевидні. Спочатку видавалося кумедним прийняти до гурту «ченця» Тухі; потім знайомство з ним стало перевагою, і його почали прагнути. Якщо це й була перевага, то Еллсворт, здавалося, не усвідомлював її; здавалося, йому до цього байдуже. Серед усієї цієї несформованої молоді він поводився із впевненістю чоловіка, який має план, далекосяжний план, продуманий до найменших деталей, і який вважає невеличкі випадковості на своєму шляху лише курйозами. Його усмішка таїла таємницю, приховану рису, наче усмішка торговця, який підраховує прибутки — навіть якщо нічого особливого, на перший погляд, не відбувалося.