Дорослих це так приголомшило і здивувало, що ніхто не спромігся підбігти і спинити Еллсворта. Він стояв, відчайдушно напружуючи своє хирляве тільце, що здригалося від напору води зі шланга, не дозволяючи йому змінити напрямок, аж поки нарешті відчув задоволення; потім відкинув шланг, і вода із сичанням полилася на траву, ступив два кроки до ґанку і спинився з високо здійнятою головою, чекаючи на прочухан. Йому дав би на горіхи і сам Джонні, якби місіс Стоукс не схопила сина і не стримала його. Еллсворт навіть не поглянув на Стоуксів, а лише повільно і чітко мовив, дивлячись на своїх батьків і на пастора: «Джонні — брудний розбишака. Він б'є всіх хлопчиків у школі». Це була правда.

Питання кари перетворилося на етичну проблему. Було важко покарати Еллсворта за будь-яких обставин, зважаючи на його немічне тіло та слабке здоров'я; до того ж здавалося неправильним карати хлопчика, який жертвує собою задля справедливості й, попри свою фізичну слабкість, робить це сміливо і не криючись — він здавався мучеником. Еллсворт цього не казав; він взагалі не промовив ані слова; але його мати сказала це. Пастор був схильним погодитися. Еллсворта відіслали до його кімнати, позбавивши вечері. Він не нарікав, а покірно там сидів, відмовившись від їжі, яку мати потай принесла йому пізно ввечері, всупереч чоловікові. Містер Тухі наполіг на тому, щоб відшкодувати місіс Стоукс вартість костюма. Місіс Тухі набурмосилася, але дозволила йому це зробити; вона не любила місіс Стоукс.

Батько Еллсворта керував бостонською філією національної мережі взуттєвих крамничок. Він мав скромну, пристойну зарплатню і скромний пристойний будиночок на околиці Бостона. Таємна печаль його життя крилася в тому, що він не мав власного бізнесу. Але це був спокійний, сумлінний та невибагливий чоловік, всім його амбіціям поклало край раннє одруження. Еллсвортова мати була худа невтомна жіночка, яка за дев'ять років прийняла і відкинула п'ять віросповідань. Завдяки делікатним рисам обличчя протягом декількох років свого життя — у період повного розквіту — вона була гарна, але ніколи перед тим і ніколи після того. Еллсворт був її ідолом. Його сестра Гелен, старша на п'ять років, була добросердна, непомітна дівчина, не красуня, але миловида і здорова; з нею проблем не було. Натомість Еллсворт народився немічним. Мати почала обожнювати його відразу, як лікар сказав, що немовля таке кволе, що може й не вижити; це змусило її піднятися на нову духовну височінь, усвідомлюючи ступінь власної великодушності до об'єкта, який натхнення не викликав; що синюшнішим і потворнішим було немовля Еллсворт, то пристраснішою ставала її любов до нього. Вона була майже розчарована, коли хлопчик вижив і навіть не став справжнім калікою. Вона мало цікавилася Гелен; у любові до Гелен мучеництва було годі знайти. Дівчинка так явно заслуговувала більшої любові, що здавалося справедливим їй у цьому відмовити.

Містер Тухі, з причин, яких пояснити не міг, не був в особливому захваті від сина.

Еллсворт натомість став господарем дому за мовчазною і добровільною згодою обох батьків, хоча батько ніколи так і не збагнув причини своєї участі в цій угоді.

Вечорами, під лампою у родинній вітальні, місіс Тухі починала напруженим викличним голосом, розлючено і наперед захищаючись:

— Горасе, мені потрібен велосипед. Велосипед для Еллсворта. Усі хлопчики його віку мають велосипеди, Біллі Ловетту щойно купили новий, Горасе. Горасе, мені потрібен велосипед для Еллсворта.

— Не зараз, Мері, — мляво відповідав містер Тухі. — Можливо, наступного літа… саме зараз ми не можемо собі дозволити…

Місіс Тухі сперечалася, її голос переходив у судомний вереск.

— Мамо, навіщо? — казав Еллсворт голосом м’яким, багатим і чистим, нижчим за голоси своїх батьків, одначе голоснішим, владним і, на диво, переконливим. — Є речі, більш потрібніші нам за велосипед. Навіщо ти зважаєш на Біллі Ловетта? Біллі мені не подобається. Біллі — йолоп. Він може собі це дозволити, бо його тато має власну бакалійну крамницю. Його тато випендрюється. Я не хочу велосипеда.

Кожне вимовлене ним слово було правдою, і Еллсворт таки не хотів велосипеда. Але містер Тухі якось дивно дивився на сина, запитуючи себе, що саме змусило його так сказати. Він бачив, як байдужо дивляться на нього синові очі з-під маленьких окулярів; цей погляд не був ані підсолодженим, ані ображеним, ані злим — просто байдужим. Містер Тухі відчував, що мусить бути вдячним синові за розуміння — і пекельно прагнув, щоб хлопець не згадував про той клятий чужий магазин.

Еллсворт не отримав велосипеда. Але здобувся на ввічливу увагу в домі, шанобливу турботу — ніжну і провинну від матері, неспокійну і підозрілу від батька. Містер Тухі зробив би все що завгодно, аби лише уникнути спілкування з Еллсвортом. Він водночас почувався дурнем і лютував на себе за цей страх.

— Горасе, я хочу новий костюм. Новий костюм для Еллсворта. Я побачила один у вітрині сьогодні і я…

— Мамо, у мене чотири костюми. Навіщо мені ще один? Я не хочу скидатися на того бевзя Пата Нунана, який щодня змінює одяг. Це тому, що його тато має власну морозивню. Пат зациклений на одязі, наче дівчинка. Я не хочу бути таким пестунчиком.

«Еллсворт, — іноді думала щаслива та злякана місіс Тухі, — стане святим, він геть не дбає про матеріальне; анітрішки». Це була правда. Еллсворт не дбав про матеріальне.

Він був худим, блідим хлопчиком зі слабким шлунком. І мати повинна була стежити за його дієтою, а також зважати на схильність до частих застуд. У миршавій оболонці жив гучний дивовижний голос. Еллсворт співав у хорі, де не мав конкурентів. Він був зразковим учнем: завжди знав уроки, мав найохайніші зошити, найчистіші нігті, любив недільну школу і віддавав перевагу читанню, а не гімнастиці, де не мав жодного шансу перемогти. Йому не надто давалася математика, вона йому не подобалася, зате він був відмінником з історії, англійської, каліграфії та граматики, а згодом — із психології та соціології.

Навчався сумлінно і старанно. Він був не таким, як Джонні Стоукс, який у класі ніколи не слухав, рідко розгортав удома книжку, але знав майже все ще до того, як учитель починав пояснювати. Навчання давалося Джонні легко, як і все інше: його вправні маленькі кулачки, його здорове тіло, його приголомшлива зовнішність, його щедра життєва сила. Але Джонні діяв скандально і несподівано; Еллсворт діяв очікувано, але успішніше за будь-кого іншого. Коли вони писали твори, Джонні міг вразити клас блискучим виявом непокори. Отримавши тему «Шкільні дні — золоті часи», Джонні написав майстерний нарис про те, як він ненавидить школу і чому. Еллсворт написав поему в прозі на славу шкільних днів, і її надрукували в місцевій газеті.

Окрім того, Еллсворт ущент розбивав Джонні, коли йшлося про імена та дати; Еллсвортова пам'ять нагадувала рідкий цемент: вона затримувала все, що до неї потрапляло. Джонні був бурхливим гейзером, Еллсворт — губкою.

Діти називали його «Еллсі Тухі». Зазвичай на нього не зважали й уникали, коли це було можливо, але не відкрито; вони не могли зрозуміти його. Він міг допомогти, і на нього можна було покластися, коли хтось потребував допомоги з уроком; у нього був гострий розум, і він міг стерти на порох будь-кого, придумуючи образливі виразні прізвиська; він малював принизливі карикатури на парканах; він мав усі риси «маминого синочка», але чомусь геть не підходив під це визначення; він мав забагато самовпевненості та спокійної, бентежно-мудрої зневаги до кожного. Він нічого не боявся.

Він міг підійти до найсильніших хлопчиків посеред вулиці та заявити — не закричати, а сказати чітким голосом, що лунав на весь квартал, заявити без злості — ніхто й ніколи не бачив Еллсворта Тухі сердитим: «У Джонні Стоукса латка на дупі. Джонні Стоукс живе у винайманій квартирі. Біллі Ловетт — бовдур. Пат Нунан — пожирач риби». Джонні ніколи його не бив, не били його й інші хлопці, тому що Еллсворт носив окуляри.

Він не міг брати участі в іграх із м'ячем, і був єдиною дитиною, яка вихвалялася цим — замість того, щоб засмучуватися чи соромитися, як інші хлопці зі слабким тілом. Він вважав фізкультуру вульгарною і заявляв про це вголос; казав, що велич не в м’язах, і саме це мав на увазі.