У вітальнях, що вона їх відвідувала, у ресторанах, у кабінетах Гільдії архітекторів Америки пліткували про неприязнь міс Домінік Франкон зі «Знамена» до Говарда Рорка, цього дивака, архітектора Роджера Енрайта. Це створило йому певну скандальну славу. Казали: «Рорк! Знаєте, це той хлопець, якого Домінік Франкон на дух не переносить».

«Франконова дочка непогано знається на архітектурі, і якщо вона каже, що він нікудишній, то це означає, що він іще гірший, ніж я про нього думав».

«Господи, та ці двоє повинні ненавидіти одне одного! Хоча, як я розумію, вони навіть не знайомі».

Їй подобалося чути ці розмови. Їй було приємно, коли Етельстан Бізлі написав у своїй колонці в бюлетені Гільдії, обговорюючи архітектуру середньовічних замків: «Щоб зрозуміти похмуру лють цих споруд, ми повинні згадати, що між феодальними можновладцями точилися затяті війни — дещо схожі, як у міс Домінік Франкон і містера Говарда Рорка».

Остін Геллер, який уважав себе її другом, якось завів про це з нею мову. Він був лютішим, ніж будь-коли; його обличчя втратило всю звичну саркастичну чарівливість.

— Домінік, що ти до дідька лисого виробляєш? — гаркнув він. — Це найбільше журналістське хуліганство, що будь-коли з'являлося друком. Чому б тобі не приберегти такі витівки для Еллсворта Тухі?

— А Еллсворт непоганий, правда? — зауважила вона.

— Урешті-решт, у нього вистачає порядності не вдаватися до своїх брудних прийомів стосовно Рорка — хоча, звісно, це теж непристойно. Що з тобою сталося? Ти хоч розумієш, про кого і що ти несеш? Було все нормально, поки ти розважалася, вихваляючи огидних виродків дідуся Голкомба чи змушувала накласти у штани свого батька і того гарненького хлопчика з обкладинок кухонних календарів, якого він узяв за партнера. Хай там як, це не мало жодного значення. Але використовувати ті самі інтелектуальні прийомчики, оцінюючи таку людину як Рорк… Знаєш, я насправді вважав, що тобі притаманна порядність і здоровий глузд — якби ж тобі тільки дали можливість їх розвинути. Відверто кажучи, я вважав, що ти поводилася як стерво заради того, щоб наголосити на посередності тюхтіїв, про роботу яких писала. Але я не думав, що ти і справді така безвідповідальна сучка.

— Ти помилявся, — відповіла вона.

Одного ранку до її кабінету ввійшов Роджер Енрайт і, не вітаючись, сказав:

— Бери капелюх. Ти їдеш зі мною, щоб це побачити.

— Доброго ранку, Роджере, — відповіла вона. — Побачити що?

— Будинок Енрайта. Те, що ми вже побудували.

— Авжеж, Роджере, — підвелася вона, посміхаючись. — Я дуже хочу побачити будинок Енрайта.

Дорогою вона запитала:

— Роджере, у чому річ? Намагаєшся мене підкупити?

Він незворушно сидів на великих сірих подушках свого лімузина, не дивлячись на неї, а потім відповів:

— Я можу зрозуміти тупу зловтіху. Можу зрозуміти зловтіху через необізнаність. Я не можу зрозуміти зумисної мерзоти. Ти, звісно, маєш право писати все, що заманеться. Але це не повинно бути ані через тупість, ані через необізнаність.

— Роджере, ти мене переоцінюєш, — стенула вона плечима і до кінця поїздки не мовила ані слова.

Вони разом проминули дерев’яний паркан, заглибившись у джунглі оголеного металу і дощок, що повинні були стати будинком Енрайта. Її високі підбори легко ступали по забризканих вапном планках, і вона йшла, відхиляючись назад, безтурботно і зухвало-елегантно. Вона зупинилася і подивилася на небо, закуте в металеву раму, небо, що здавалося віддаленішим, ніж завжди, відкинуте вгору довжелезними балками. Вона дивилася на сталеві клітки майбутніх поверхів, на сміливі кути, на неймовірно складну форму, що народжувалася як проста логічна єдність — голий кістяк із повітрям замість стін, голий кістяк холодного зимового дня, готового народитися, багатообіцяльного, немов голе дерево з першими бруньками.

— О, Роджере!

Він поглянув на неї і побачив обличчя, яке можна побачити в церкві на Великдень.

— Я правильно оцінив вас обох, — сухо мовив він. — І тебе, і будинок.

— Доброго ранку, — почула вона за спиною низький сильний голос.

Вона не була вражена, побачивши Рорка. Вона не чула, як він підходив, але було б дивно навіть уявити цей будинок без нього. Вона відчула, що він тут, відразу, як проминула зовнішній паркан, відчула, що ця конструкція — це він, це навіть більше за його тіло. Він стояв перед ними, тримаючи руки в кишенях просторого пальта, простоволосий на цьому холоді.

— Міс Франкон — містер Рорк, — сказав Енрайт.

— Нас колись знайомили, — сказала вона, — у Голкомбів. Якщо містер Рорк пам’ятає.

— Пам’ятаю, міс Франкон, — відповів Рорк.

— Я хотів, щоб міс Франкон це побачила, — пояснив Енрайт.

— Показати вам будівництво? — запитав у них обох Рорк.

— Так, будь ласка, — перша озвалася вона.

Вони разом вирушили оглядати будівництво, і робітники зацікавлено витріщалися на Домінік. Рорк пояснював розташування майбутніх кімнат, систему ліфтів, опалення, конструкції вікон — як пояснював би помічнику підрядника. Вона ставила запитання, і він відповідав.

— Скільки тут кубічних метрів, містере Рорк? Скільки тонн сталі?

— Обережно, міс Франкон, обійдіть ці труби. Обійдіть їх тут. — Енрайт ішов поруч, не підводячи очей і ні на що не дивлячись. Але незабаром запитав:

— Говарде, як загалом справи?

І Рорк усміхнувся, відповідаючи:

— На два дні випереджаємо графік.

Вони зупинилися, розмовляючи про роботу, наче брати, на мить забувши про неї, про ляскіт гуркітливих машин, що приглушував їхні слова. Вона стояла в серці будови і думала, що якби в неї не було нічого від нього, нічого, крім його тіла, тут вона здобула би решту його, все, що можна побачити і до чого доторкнутися. Ці балки і труби, і конструкції належали йому й не могли належати нікому іншому в світі; як його обличчя, як його душа; це була форма, яку він створив, і те в ньому, що змусило створити саме цю форму; мета і причина водночас, сила мотивації, що промовляла з кожної сталевої лінії, суть людини, яка цієї миті належала їй — тій, яка могла побачити і зрозуміти це.

— Ви втомилися, міс Франкон? — запитав Рорк, дивлячись їй просто в обличчя.

— Ні, — відповіла вона, — ні, зовсім ні. Я міркувала… який тип сантехнічного обладнання ви збираєтеся тут використати, містере Рорк?

За кілька днів, сидячи на краєчку креслярського столу в його кімнаті, вона поглянула на газету, на свою колонку і рядки: «Я відвідала будівництво споруди Енрайта. Мені захотілося, щоб цей будинок розбомбили з літаків. Це був би саме той кінець, якого він вартий. Це значно краще, ніж дивитися, як він старіє і вкривається плямами, оскверняє себе родинними фотографіями, брудними шкарпетками, шейкерами для коктейлів і шкірками грейпфрутів, що порозкидали його мешканці. У Нью-Йорку немає жодної особи, якій можна дозволити жити у цьому будинку».

Рорк підійшов і став біля неї, притиснувшись ногами до її колін. Посміхаючись, він дивився на газету.

— Ти геть спантеличила цим Роджера, — сказав він.

— Він це прочитав?

— Того ранку я саме зайшов до нього в кабінет. Спочатку він обізвав тебе словами, яких я ніколи досі не чув. А потім сказав: «Зачекай хвильку», перечитав статтю, поглянув на мене здивовано, але геть не розлючено і мовив: «Якщо прочитати це, то з одного боку… але з іншого…».

— І що ти відповів?

— Нічого. Знаєш, Домінік, я дуже тобі вдячний, але коли ти перестанеш робити мені такі екстравагантні компліменти? Хтось може це зрозуміти. А тобі це не сподобається.

— Хтось іще?

— Ти знаєш, що я зрозумів усе. З першої ж твоєї статті про будинок Енрайта. Ти хотіла, щоб я зрозумів. Але чи не думаєш ти, що не лише я можу зрозуміти твій спосіб мислення?

— О так. Але ефект — для тебе — буде гірший, якщо вони це второпають. Ти їм менше подобатимешся. Одначе я не знаю, хто перейматиметься тим, щоб зрозуміти. Хіба що… Рорк, що ти думаєш про Еллсворта Тухі?

— Боже праведний, чому я повинен думати про Еллсворта Тухі?