— Ви знайомі з містером Рорком, місіс Джонс? І він вам не сподобався?.. О, це тип людини, якій неможливо співчувати? Яке точне спостереження. Співчуття — це чудово. Це те, що відчуваєш, дивлячись на розчавлену гусінь. Натхненний досвід. Можна піддатися і розростися вшир — знаєте, наче зняти корсет. Коли співчуваєш, не потрібно підтискати живіт, серце чи душу. Все, що ти маєш зробити — поглянути вниз. Так значно простіше. Коли дивишся вгору, починає боліти шия. Співчуття — це велика чеснота. Воно виправдовує страждання. А в світі мусить існувати страждання, інакше до нас не прийде співчуття… О, воно має і зворотний бік, але такий суворий, такий вимогливий… Захват, місіс Джонсон, захват. Але тут потрібно дещо більше, ніж корсет… Отож я і кажу, що кожен, хто не здатен викликати співчуття — це зла людина. Як Говард Рорк.

Пізно ввечері вона часто приходила до Рорка. З’являлася без попередження, впевнена, що він буде там і на самоті. У його кімнаті не було необхідності стримуватися, брехати, погоджуватися і вилучати себе з буття. Тут вона могла вільно опиратися, бачити, що її опір має супротивника занадто сильного, щоб боятися боротьби, достатньо сильного, щоб потребувати її; вона виявляла волю, що визнавала її право залишати свою суть недоторканою і цілісною, хіба що мати змогу в чесному поєдинку перемагати чи бути переможеною, але зберегти себе в перемозі й у поразці, не перетворюючись на безсенсовий, безликий фарш.

Коли вони опинялися разом у ліжку, відбувався — як це й мало бути, як вимагала природа цього чину — акт насилля. Це була капітуляція, посилена їхнім опором. Це був акт напруги, бо все суттєве на землі є наслідком напруги. Це був наче електричний струм, сила якого, підживлена опором, ллється туго натягнутими металевими дротами; це було наче напруга води, що набуває моці, стримувана насильно дамбою. Дотики його тіла були не пестощами, а хвилями болю, він ставав болем через те, що його так прагнули, через вивільнене бажання, яке накопичилося протягом минулих годин і яке відмовлялися задовольнити. Це був акт зціплених зубів і ненависті, нестерпна агонія, пристрасть — слово, що від початку означало страждання; це була мить, створена ненавистю, напругою, болем; мить, що нищила власні складові, вивертаючи їх, тріумфуючи, перетворюючись на заперечення всього страждання і на його протилежність — екстаз.

Вона приходила до його кімнати після вечірки, у вечірній сукні, дорогій і вишуканій, наче покров льоду на тілі, притулялася до стіни, відчуваючи шкірою шкарубкий тиньк, спроквола розглядаючи кожен предмет навколо: грубий кухонний стіл, завалений кресленнями, металеві лінійки, рушники із брудними відбитками пальців, голі дошки підлоги. Згодом її погляд ковзав униз по блискучій шовковій сукні до маленьких трикутничків срібних сандалів, і вона думала про те, як її роздягатимуть. Їй подобалося блукати кімнатою, жбурляти свої рукавички серед скопища олівців, гумок і ганчірок, класти маленьку срібну сумочку на брудну, недбало пожбурену сорочку, клацати застібкою діамантового браслета і кидати його на тарілку з недоїденим сандвічем біля незакінченого креслення.

— Рорк, — сказала вона, стоячи за його стільцем і поклавши руки йому на плечі; її долоня була під його сорочкою, пальці притиснуті до грудей, — сьогодні я примусила містера Саймона пообіцяти дати роботу Пітерові Кітінґу. Тридцять п'ять поверхів, ціну визначає сам, гроші — не головне, лише мистецтво, чисте мистецтво. — Вона почула, як він тихо клацнув язиком, але не обернувся до неї, лише його пальці стиснули її зап'ясток, і він потягнув її руку під сорочкою нижче, притискаючи до своєї шкіри. Потім вона схилилася вниз і накрила його рот своїм.

Вона прийшла і побачила примірник «Знамена» в нього на столі, розгорнутий на сторінці з колонкою «Ваш дім» Домінік Франкон. У колонці були такі рядки: «Говард Рорк — це маркіз де Сад архітектури. Він закоханий у свої будинки — і ви лише погляньте на них». Вона знала, що йому не подобається «Знамено», що він приніс цю газету тільки заради неї, що він спостерігав, чи вона її зауважила, з посмішкою, якої вона боялася. Вона розсердилася; вона хотіла, щоб він читав те, що вона пише, одначе воліла думати, що написане так його ранить, що він уникає це читати. Пізніше, лежачи поперек ліжка, коли його губи пестили її груди, вона поглянула поверх його рудого сплутаного волосся на газету на столі, й він відчув, як вона затремтіла з утіхи.

Вона сиділа на підлозі, біля його ніг, притискаючись головою до його колін, тримаючи його за руку, стискаючи по черзі кожен його палець і повільно ковзаючи вздовж них, відчуваючи тверді горбочки суглобів, а потім тихо запитала:

— Рорк, ти хотів отримати замовлення на фабрику Колтона? Хотів дуже сильно?

— Так, дуже, — відповів він серйозно, але без відчутного болю. Вона піднесла його руку до своїх уст і довго тримала її так.

У темряві вона встала з ліжка і гола перейшла через кімнату, щоб узяти зі столу сигарету. Вона нахилилася, щоб запалити сірник, і її плаский живіт ледь округлився. Він сказав: «Прикури й мені», і вона вклала запалену сигарету йому до рота; потім вона блукала кімнатою і курила, а він лежав на ліжку і, підвівшись на ліктях, спостерігав за нею.

Якось вона прийшла, коли він саме працював за робочим столом. Не глянувши на неї, сказав: «Я повинен це закінчити. Сідай. Зачекай». Вона мовчки чекала, вмостившись у кріслі в дальньому кутку кімнати. Стежила, як зосереджено здіймаються прямі лінії його брів, як він зціплює вуста, як пульсує жилка на шиї під туго натягнутою шкірою, як із хірургічною точністю рухається його рука. Він не був схожим на митця, він нагадував працівника каменоломні, будівельника, який трощить стіни, і водночас ченця. Вона не хотіла, щоб він закінчив працювати, не хотіла, щоб він дивився на неї, а лише — спостерігати за аскетичною чистотою його особистості, відсутністю будь-якої чуттєвості, спостерігати — і думати про те, що їй запам’яталося.

Подеколи він приходив до її помешкання так, як вона приходила до нього, без попередження. Якщо в неї були гості, він казав: «Випровадь їх», і прямував до спальні, поки вона слухняно виконувала наказ. Вони дійшли мовчазної згоди, зрозумілої без обговорення: ніколи не показуватися разом. Її спальня була вишукана, кольору блідо-зеленавого холодного скла. Йому подобалося приходити у брудному одязі після дня, проведеного на будівництві. Подобалося, відкинувши покривало з ліжка, спокійно потім розмовляти з нею годину чи дві, не дивлячись на постіль, не згадуючи про її статті, будинки чи про останні замовлення, що вона їх роздобула для Пітера Кітінґа. Простота невимушеності робила ці години суттєвішими, ніж миті, що їм передували.

Траплялися вечори, коли вони разом сиділи біля величезного вікна, високо над містом. Їй подобалося дивитися на нього. Він стояв упівоберта до неї, курив і дивився на місто внизу. Вона відходила від нього, сідала на підлогу посеред кімнати і вбирала його очима.

Одного разу, коли він встав із ліжка, вона ввімкнула світло і побачила, що він стоїть голий біля вікна; вона подивилася на нього, а потім сказала тихим, розпачливим і сповненим щирості голосом:

— Рорк, все, що я зробила в житті — це через оцей світ, який минулого літа примусив тебе працювати в каменярні.

— Я знаю.

Він сів у ногах ліжка. Вона підповзла до нього, притиснулася обличчям до його стегна, скрутилася клубочком, залишивши ноги на подушці, опустивши руки і повільно пестячи його ногу, від щиколотки до коліна і вгору, і сказала:

— Але, звісно, якби я могла, то минулої весни, коли ти був без грошей і без роботи, я відіслала б тебе на ту ж таки роботу, у той же кар’єр.

— Я і це знаю. Та, може, і не відіслала б. Можливо, ти влаштувала би мене прибирати туалет у клубі Гільдії архітекторів.

— Так, можливо. Поклади руку мені на спину, Рорк. Просто тримай її. Отак, — вона лежала нерухомо, сховавши обличчя в його колінах, її рука звисала з ліжка, не рухаючись, наче у ній не залишилося нічого живого, крім клаптика шкіри між лопатками під його рукою.