— Ти не здивований.

— Я чекав на тебе сьогодні.

Вона піднесла руку, згинаючи лікоть обережним рухом, і легенько жбурнула свій капелюх на стіл. Тривалий політ капелюха показав, скільки сили у контрольованому жесті її зап’ястка.

Він запитав:

— Чого ти хочеш?

Вона відповіла безживним і низьким голосом:

— Ти знаєш, чого я хочу.

— Так. Але хочу почути це від тебе. Усе.

— Якщо бажаєш. — Її голос лунав догідливо, скоряючись наказу з точністю механізму. — Я хочу спати з тобою. Зараз, цієї ночі, та будь-коли, коли тобі заманеться мене покликати. Я хочу твого оголеного тіла, твоєї шкіри, твого рота, твоїх рук. Я хочу тебе — отак, не впадаючи в істерику від бажання, але холодно й усвідомлено, без гідності й без каяття; я хочу тебе — мені бракує самоповаги, щоб торгуватися із собою і ділити себе; я хочу тебе — хочу тебе, як тварина, як кицька на паркані або як шльондра.

Вона говорила це, не інтонуючи, монотонно, наче проказувала Символ віри. Стояла незворушно, розставивши ноги в туфельках без підборів, розправивши плечі, звісивши руки по боках. Вона видавалася відстороненою, недосяжною для слів, що їх промовляла, цнотливою, наче юний хлопець.

— Рорк, ти знаєш, що я ненавиджу тебе. Я ненавиджу тебе за те, хто ти є, за те, що хочу тебе, за те, що змушена тебе хотіти. Я збираюся боротися з тобою — і я маю намір тебе знищити, — кажу тобі це так само спокійно, як казала, що я тварина, яка канючить. Я молитимусь, щоб тебе не знищили — я кажу тобі також і це, — хоча ні в що не вірю і не маю про що молитися. Але я намагатимуся завадити тобі на кожному кроці. Я боротимусь, щоб вирвати в тебе кожен шанс. Я завдаватиму тобі болю там, де його лише і можна завдати — у твоїй праці. Я боротимуся, щоб заморити тебе голодом, задушити тебе тим, чого ти не зможеш досягнути. Я зробила це з тобою сьогодні — й саме тому спатиму з тобою вночі.

Він сидів, глибоко вгрузнувши в крісло, випростаний, з тілом розслабленим і напруженим водночас, в нерухомості, що повільно наповнювалася енергією майбутнього руху.

— Я завдала тобі болю сьогодні. І робитиму це знов. Я приходитиму до тебе після кожної своєї перемоги — коли знатиму, що знову завдала болю, — і дозволятиму оволодіти мною. Я хочу, щоб мною володів не коханець, а ворог, який зруйнує мою перемогу над ним не чесними ударами, а дотиками свого тіла. Ось що я хочу від тебе, Рорк. Така я є. Ти хотів усе почути. Ти почув це. Що ти скажеш тепер?

— Роздягайся.

Вона на мить знерухоміла; у куточках її рота затверділи і побіліли дві складки. Потім вона побачила, як здіймається тканина його сорочки — він перестав контролювати свій подих, і посміхнулася — глумливо, так, як він завжди посміхався їй.

Вона піднесла обидві руки до коміра і розстібнула ґудзики на жакеті, просто, неквапно, один за одним. Жбурнула жакет на підлогу, зняла тонку білу блузку і зауважила на своїх оголених руках щільні чорні рукавички. Зняла їх, тягнучи по черзі за кожен палець. Роздягалася байдуже, начебто була сама у власній спальні.

Потім глянула на нього, гола, очікуючи, відчуваючи простір між ними, наче тиск на живіт, знаючи, що для нього це теж тортури і що все саме так, як вони обоє хотіли. Він підвівся, підійшов до неї, а коли обійняв, її руки охоче піднялися, і вона відчула, як його тіло вкарбувалося в її тіло у неї під руками, що огортали його, відчула його ребра, пахви, його спину, його лопатки під своїми пальцями, його рот на своєму; відчула все це з покірністю, що була войовничіша, ніж її боротьба з ним.

Пізніше, лежачи біля нього, під його ковдрою, роздивляючись його кімнату, вона запитала:

— Рорк, чому ти працював у тому кар'єрі?

— Ти це знаєш.

— Так. Будь-хто інший обрав би роботу в архітектурному бюро.

— І ти не мала би бажання мене знищити.

— Ти це розумієш?

— Так. Не виляй. Зараз це не має значення.

— Ти знаєш, що будинок Енрайта — найкраща споруда в Нью-Йорку?

— Я знаю, що це знаєш ти.

— Рорк, ти працював у тому кар’єрі, коли у тебе був будинок Енрайта і багато інших Енрайтових будинків, а ти трощив граніт, наче…

— Іще мить, і ти розтанеш, Домінік, а завтра про це шкодуватимеш.

— Так.

— Домінік, ти дуже гарна.

— Ні.

— Ти гарна.

— Рорк, я… я все одно хочу тебе знищити.

— Думаєш, я прагнув би тебе, якби ти цього не хотіла?

— Рорк…

— Хочеш почути це знову? Частину цього? Я хочу тебе, Домінік. Я хочу тебе. Я хочу тебе.

— Я… — вона затнулася, і слово, що вона його не промовила, майже вчувалося у її диханні.

— Ні, — сказав він. — Ще ні. Не кажи цього поки що. Спи.

— Де? З тобою?

— Тут. Зі мною. Зранку я приготую для тебе сніданок. Ти знаєш, що я сам готую для себе сніданки? Тобі сподобається дивитися на це, наче на роботу в кар’єрі. Потім ти підеш додому і думатимеш, як мене знищити. Добраніч, Домінік.

8

Жалюзі на вікнах її вітальні залишалися підняті, й вогні міста злітали до чорного обрію посеред скляної шиби. Домінік сиділа за столом, виправляючи останні рядки в статті, коли почула дзвінок у двері. Гості не приходили до неї без попередження — і вона підвела голову, тримаючи олівець у повітрі, сердита і зацікавлена. Вона почула кроки покоївки у вестибюлі, потім та зайшла, оголошуючи: «Вас хоче бачити якийсь джентльмен». Нотки ворожості в її голосі спричинило те, що джентльмен відмовився називатися.

«Це чоловік із рудим волоссям?» — хотіла запитати Домінік, але стрималася; рвучко шарпнула олівцем і сказала:

— Запросіть його.

Двері відчинилися; і на тлі освітленого вестибюля вона побачила довгу шию і похилі плечі, силует пляшки; багатий, насичений голос промовив:

— Доброго вечора, Домінік. — І вона впізнала Еллсворта Тухі, якого ніколи не запрошувала до своєї оселі.

Вона посміхнулася і відповіла:

— Доброго вечора, Еллсворте. Я так давно тебе не бачила.

— Думаю, сьогодні ти мала би чекати на мене. — Він обернувся до покоївки: — «Куантро», будь ласка, якщо він у вас є, а я впевнений, що є.

Покоївка зиркнула на Домінік виряченими очима; Домінік мовчки кивнула, і покоївка вийшла, зачинивши двері.

— Працюєш, як завжди? — запитав Тухі, розглядаючи завалений паперами стіл. — Тобі личить, Домінік. До того ж є результат. Останнім часом ти пишеш набагато краще.

Вона опустила олівець, відкинула руку на спинку крісла, напівобернувшись до нього і безтурботно його розглядаючи.

— Еллсворте, чого тобі треба?

Він не сів, а так і стояв, роззираючись довкола з неквапливою цікавістю фахівця.

— Непогано, Домінік. Майже так, як я очікував. Трохи прохолодно. Знаєш, я не ставив би там цей біло-блакитний стілець. Надто очевидно. Надто доречно. Саме те, що люди сподіваються побачити на цьому місці. Я обрав би морквяно-червоний. Потворний, викличний, нахабно-червоний. Наче волосся містера Рорка. Це так, до слова — просто зручна синтаксична структура, — нічого особистого. Лише один дотик контрастного кольору задасть тон усій кімнаті. Подібні прийоми надають місцю елегантності. Твої квіткові композиції прекрасні. Картини теж — непогано.

— Годі, Еллсворте, у чому річ?

— Хіба ти не знаєш, що я тут ніколи досі не був? Ти мене чомусь не запрошувала. Не знаю чому. — Він зручно вмостився, схрестивши ноги і витягнувши їх перед собою, показавши сталево-сіру шкарпетку, що визирала з-під штанів, і смужку шкіри над нею, синювато-білу, з кількома чорними волосинами. — Але ти була така антисоціальна. У минулому часі, люба, у минулому часі. Ти казала, що ми давно не бачилися? Це правда. Ти була така заклопотана — такими незвичайним обставинами. Візити, вечері, бари і чаювання. Адже так?

— Так.

— Чаювання — я подумав, що це вершина. Це гарна кімната для прийняття, велика — багацько місця, щоб увіпхати купу людей, — особливо, якщо тобі байдуже, кого напихати — а тобі байдуже. Зараз байдуже. Чим ти їх пригощаєш? Паштетом з анчоусів і яєчною пастою у вигляді сердечок?