— І можливо, навіть гірший, ніж ти думаєш зараз. Але я потрібен тобі. Ми потрібні одне одному. І ти будеш потрібна мені. Думаю, ти сама цього захочеш.

— Ти про що?

— Це погано, Домінік. Дуже погано. Шкода. Якщо ти не розумієш, про що йдеться, я, можливо, не зможу тобі пояснити. А як розумієш — то я вже все пояснив, і додати нічого.

— Що це за розмова така? — спантеличено запитала Кікі.

— Лише наш спосіб пожартувати одне з одного, — весело відповів Тухі. — Не переймайся цим, Кікі. Ми з Домінік завжди так жартуємо. Хоча й не завжди вдало, бо ж, бачиш — зараз не вдалося.

— Одного дня, Еллсворте, — сказала Домінік, — ти припустишся помилки.

— Цілком можливо. А ти, моя люба, вже її припустилася.

— Добраніч, Еллсворте.

— Добраніч, Домінік.

Коли Домінік вийшла, Кікі обернулася до нього.

— Еллсворте, що з вами обома? Що це за розмова — ні про що? Людські обличчя і перше враження нічого не означають.

— Це, моя люба Кікі, — мовив він відчужено і лагідно, наче відповідав не їй, а власним думкам, — одна з наших найпоширеніших оман. Немає нічого важливішого за людське обличчя. І красномовнішого. Насправді ми не можемо пізнати людину інакше, ніж із першого погляду. Бо з цього погляду ми дізнаємося все. Хоча ми не завжди такі мужні, щоб поглибити це знання. Кікі, чи ти колись замислювалася про стиль душі?

— Про… що?

— Про стиль душі. Пригадуєш відомого філософа, який досліджував цивілізації? Він назвав це стилем. Він казав, що це найближче за значенням слово, що спало йому на думку. Казав, що кожна цивілізація має свій головний принцип, одну-єдину найвищу визначальну концепцію, і що кожне зусилля людини у цій цивілізації несвідомо і безповоротно підпорядковане цьому принципу… Гадаю, Кікі, що кожна людська душа теж має власний стиль. Це одна головна тема. Ти побачиш, як вона віддзеркалюється у кожній думці, кожному вчинку, кожному бажанні цієї людини. Один абсолют, один імператив цього живого створіння. Роки дослідження людини не покажуть цього тобі. Обличчя покаже. Потрібні томи, щоб описати людину. А варто лише подумати про її обличчя. Більше тобі нічого не потрібно.

— Звучить фантастично, Еллсворте. І несправедливо, якщо це правда. Тоді люди постають перед тобою геть голі.

— Навіть гірше. Це також оголює і тебе перед ними. Ти зраджуєш себе тим, як реагуєш на певне обличчя, на певний тип обличчя… Стиль твоєї душі… На землі немає нічого важливішого за людей. Немає нічого важливішого в людях, аніж їхнє ставлення одне до одного.

— Добре, і що ти бачиш у моєму обличчі?

Він подивився на неї, немов щойно лише зауважив її присутність.

— Що ти сказала?

— Я запитала, що ти бачиш у моєму обличчі?

— О… так… гаразд, скажи мені, яка кінозірка тобі подобається, і я скажу, хто ти.

— Знаєш, мені подобається, коли мене аналізують. Поміркуймо. Моїм улюбленим актором завжди був…

Але він не слухав її. Він повернувся до неї спиною і відійшов, не вибачившись. Мав утомлений вигляд. Вона ніколи досі не бачила його таким по-справжньому брутальним, хіба що зумисне.

Трохи згодом вона почула його багатий, інтонований голос. Він розповідав друзям:

— …отже, найшляхетніша ідея на землі — це абсолютна рівність ідей.

7

«…І тут він стоятиме, як пам'ятник нічому, крім егоїзму містера Енрайта і містера Рорка. Він стоятиме між шеренгами багатоквартирних будинків з аркозового пісковика з одного боку і газгольдерами — з іншого. Це, мабуть, не випадковість, а свідчення доленосного відчуття доречності. Жодне інше розташування не вкаже так красномовно на відверту зухвалість цієї будівлі. Вона здійметься як поглум над усіма спорудами міста і над людьми, які їх збудували. Наші будівлі — безглузді та фальшиві; ця будівля лише увиразнить цей факт. Але такий контраст не на її користь. Протиставляючи себе решті споруд, цей будинок і сам стане частиною величезної недоладності, її найкомічнішою частиною. Якщо промінь світла потрапляє до свинарника, цей промінь показує нам увесь бруд і ображає нас. Наші будівлі мають величезну перевагу завдяки своїй темряві. Крім того, вони нас улаштовують. Будинок Енрайта — світлий і зухвалий. Так само як боа з пір'я, він привертатиме увагу, але виключно до незмірно відважної зарозумілості містера Рорка. Коли ця будівля постане, це буде рана на обличчі нашого міста. Проте рана мальовнича».

Це з'явилося в колонці Домінік Франкон «Ваш дім» за тиждень після вечірки у Кікі Голкомб.

Зранку, коли газета вийшла друком, Еллсворт Тухі зайшов до кабінету Домінік. Він тримав у руці примірник «Знамена», розгорнутий на сторінці з її колонкою. Він зупинився мовчки, ледь погойдуючись на своїх маленьких ніжках. Здавалося, вираз його очей можна почути, а не побачити; він реготав на все горло.

— Що? — запитала вона.

— Де ти зустрічалася з Рорком до тієї вечірки?

Вона сиділа та дивилася на нього, звісивши одну руку зі спинки стільця, і недбало тримала олівець. Здається, вона всміхалася, відповідаючи:

— Я ніколи не бачилася з містером Рорком до тієї вечірки.

— Я помилився. Я просто здивований… — він зашелестів газетою, — зміною ставлення.

— А, це? Добре, коли ми познайомилися, він мені не сподобався — на вечірці.

— Я це помітив.

— Сідай, Еллсворте. Коли стоїш, у тебе не найкращий вигляд.

— Не заперечуєш? Ти не зайнята?

— Не дуже.

Він сів на край її стола, задумливо поплескуючи себе по коліну складеною газетою.

— Знаєш, Домінік, — сказав він, — недобре зроблено. Геть недобре.

— Чому?

— Невже ти не бачиш, що можна прочитати між рядків? Звісно, чимало людей цього не зауважать. Але він зауважить. Я теж.

— Це ж написано не для тебе чи для нього.

— Для інших?

— Для інших.

— Тоді для нього і для мене — це огидна каверза.

— От бачиш? Мені справедливо здалося, що вийшло непогано.

— Добре, у кожного свої методи.

— А що ти збираєшся написати про це?

— Про що?

— Про будинок Енрайта.

— Нічого.

— Нічого?

— Нічогісінько.

Він жбурнув газету на стіл, не поворухнувшись, просто рухом зап’ястка, і сказав:

— Щодо архітектури, Домінік, чому ти нічого не написала про будівлю «Космо-Слотника»?

— А про це варто писати?

— О, певно, що так. Є люди, яких це дуже роздратує.

— А цих людей варто дратувати?

— Думаю, так.

— І що це за люди?

— О, я не знаю. Звідки нам знати, хто читає наші статті? І саме це робить нашу працю цікавою. Усі ці незнайомці, яких ми ніколи не бачили, з якими ніколи не розмовляли чи не маємо змоги поговорити — й ось ця газета, де вони можуть прочитати наші відповіді на їхні запитання. Якщо ми схочемо їм відповідати. Я насправді думаю, що ти повинна нашкрябати кілька приємних слів про будинок «Космо-Слотника».

— Здається, тобі дуже подобається Пітер Кітінґ.

— Мені? Та я просто в захваті від Пітера. І ти теж будеш у захваті — колись, коли краще його пізнаєш. Дуже корисно знати Пітера. Чому б тобі принагідно не приділити йому трохи уваги, дати розповісти йому історію свого життя? Ти дізнаєшся багато цікавого.

— Наприклад?

— Наприклад, що він закінчив Стентон.

— Я це знаю.

— Тобі це нецікаво? А мені цікаво. Цей Стентон — чудове місце. Прекрасний взірець готичної архітектури. Вітражні вікна у каплиці — одні з найкращих у країні. А потім, подумай лише — стільки юних студентів! Усі різні. Деякі закінчують із відзнакою. Інших відраховують.

— І?

— Ти знала, що Пітер Кітінґ — давній приятель Говарда Рорка?

— Ні. Справді?

— Так.

— Пітер Кітінґ — давній приятель багатьох.

— Так і є. Неймовірний хлопець. Але йдеться про інше. Ти не знала, що Рорк теж навчався у Стентоні?

— Ні.

— Здається, ти небагато знаєш про містера Рорка.

— Я нічого не знаю про містера Рорка. І ми зараз обговорюємо не містера Рорка.

— Хіба? Хоча так, ми говоримо про Пітера Кітінґа. Добре, але, бачиш, за допомогою контрасту, порівняння краще висловити своє бачення. Як це зробила ти у сьогоднішній маленькій гарнюній статті. Щоб оцінити Пітера так, як його варто оцінювати, спробуймо порівняти. Розгляньмо дві паралельних лінії. Я схильний погодитися з Евклідом, що дві паралелі ніколи не перетинаються. Гаразд, вони обидва вчилися у Стентоні. Пітерова мати мала щось штибу пансіону, і Рорк жив у них три роки. Це насправді неважливо, але це зробить контраст виразнішим і — добре! — більш особистим. Пітер закінчив інститут із відзнакою, був найкращим у своєму випуску. Рорка відрахували. Не дивися так. Я не мушу пояснювати, чому його відрахували — ми обоє це розуміємо. Пітер почав працювати в твого батька і зараз став партнером. Рорк теж працював у твого батька, і той його вигнав копняками. Так, він це зробив. До речі, хіба не весело, що він зробив це без жодної твоєї допомоги — того разу? Пітер спроектував будівлю «Космо-Слотника», а Рорк — кіоск для хот-догів у Коннектикуті. Пітер роздає автографи — а Рорка не знають навіть виробники сантехніки. Зараз Рорк зводить багатоквартирний будинок, і ця робота цінна для нього, наче єдиний син у родині, натомість Пітер навіть не зауважив би, якби отримав замовлення від Енрайта, адже він має замовлення щодня. Не думаю, що Рорк високої думки про Пітерову роботу. Він не цінує її і ніколи не цінуватиме. Підемо на крок далі. Жоден чоловік не любить бути переможеним. Але зазнати поразки від чоловіка, який завжди був для тебе взірцем посередності, працювати пліч-о-пліч із цією посередністю і дивитися, як вона видряпується дедалі вище, поки ти борешся і нічого не отримуєш, окрім ляпасів, бачити, як ця посередність краде в тебе, один за одним, усі шанси, за які ти віддав би життя, бачити, як цю посередність обожнюють, втратити місце, яке ти прагнув, і побачити, як на ньому гніздиться посередність, ставати жертвою, бути ігнорованим, бути битим, битим, битим — і не великим генієм, не богом, а таким собі Пітером Кітінґом — отак-от, моя маленька дилетантко. Думаєш, іспанська інквізиція здатна була вигадати тортури, що дорівнялись би до цих?