— Як це, не матимеш часу? А навіщо тобі креслярі? Найми ще двійко, нехай собі морочаться, я ж тобі достатньо платитиму, хіба ні? Але ти все одно не граєш, яка ганьба, а я був переконаний… Архітектор, який зводив мій будинок на Кенел-стріт, був асом із бадмінтону, але він торік помер, розбився в автокатастрофі, хай йому грець, теж був непоганий архітектор. А ти не граєш…

— Містере Саттоне, ви ж не дуже засмутилися через це?

— Я дуже-дуже розчарований, мій хлопчику.

— Але ж навіщо ви мене наймаєте?

— Навіщо я, що?

— Наймаєте мене.

— Будувати, звісно.

— Ви і справді думаєте, що я зведу кращий будинок, якщо гратиму в бадмінтон?

— Ну, є робота, а є розваги, є практичний і є людський бік, ні, я не заперечую, просто подумав, що з таким кістяком, як у тебе, ти б, мабуть… але все нормально, все нормально, не можна мати всього одночасно…

Коли Джоел Саттон відійшов, Рорк почув бадьорий голос:

— Вітаю, Говарде!

Він обернувся і побачив Пітера Кітінґа, який усміхався до нього, променисто і глумливо.

— Привіт, Пітере. Що ти сказав?

— Я сказав, вітаю тебе з тим, що поставив на місце Джоела Саттона. Але, знаєш, ти не надто добре впорався.

— Що?

— Старий Джоел… О, звісно, я чув більшу частину розмови — чому б і ні? — це було дуже кумедно. Але, Говарде, так поводитися не можна. Ти знаєш, що зробив би я? Я заприсягнувся б, що граю в бадмінтон із двох років і що це гра королів та графів і, щоб її оцінити, потрібно мати рідкісну й особливу душу, а до того часу, коли він захоче мене випробувати, я доклав би усіх зусиль, щоб грати достоту по-графському. Хіба тобі важко було б так учинити?

— Я про це не подумав.

— Це таємниця, Говарде. Рідкісна таємниця. Я віддаю її тобі задурно разом із побажанням: завжди бути тим, ким хочуть тебе бачити люди. І вони належатимуть тобі, коли ти цього захочеш. Я віддаю тобі її задарма, бо ти ніколи нею не скористаєшся. Ти ніколи не знатимеш як це зробити. Ти блискучий у певних аспектах, Говарде, я завжди це казав, але у більшості моментів — ти неперевершений телепень.

— Можливо.

— Ти повинен спробувати вивчити кілька нових трюків, якщо входиш у цю гру в салоні Кікі Голкомб. Ростеш, Говарде? Я був шокованим побачити тебе тут. І, звісно ж, вітаю з роботою для Енрайта, чудова робота, як завжди. Де ти був усе літо? Нагадай, щоб я навчив тебе носити смокінг, бо ти в ньому схожий на одоробало! Авжеж, я такий, мені не подобається бачити тебе одороблом, адже ми старі друзяки, так, Говарде?

— Пітере, ти п'яний.

— Звісно, п'яний. Хоча цього вечора не випив ані краплі, жоднісінької краплі. Але я п'яний — ти цього не зрозумієш, ніколи, це не для тебе, і те, що це не для тебе, теж п'янить мене. Знаєш, Говарде, я тебе люблю. Справді люблю. Люблю — сьогодні ввечері.

— Так, Пітере. І завжди любитимеш, ти ж сам знаєш.

Рорка представили багатьом людям і чимало хто з ним спілкувався. Вони усміхалися і здавалися щирими у своїх спробах поставитися до нього дружно, заохотити його, продемонструвати добру волю і сердечну зацікавленість. Але він чув лише: «Будинок Енрайта — надзвичайний. Він майже не поступається будинку „Космо-Слотника“». Він звик до ворожості; одначе ця добросердечність ображала його більше, ніж ворожість. Він стенав плечима; думав, що невдовзі вибереться звідси й опиниться в простому, чистому середовищі свого офісу.

До кінця вечора він жодного разу не поглянув на Домінік. Вона ж спостерігала за ним із натовпу. Спостерігала за людьми, які зупиняли його і розмовляли з ним. Спостерігала, як його плечі ввічливо схилялися, коли він їх слухав. Вона думала, що це також його манера глузувати з неї; він дозволяв їй дивитися, як його на її очах віддавали натовпу, як він на певний час віддавався будь-якій людині, яка бажала ним заволодіти. Він знав, що тут їй важче дивитися на нього, ніж у каменоломні, на сонці та із дрилем.

Вона смиренно стояла, спостерігаючи. Не сподівалася, що він знову її зауважить, але мусила залишатися тут, доки в цій залі перебував він.

Того вечора була ще одна людина, яка занадто гостро сприйняла Роркову присутність відразу, щойно він увійшов до цієї зали. Еллсворт Тухі помітив Рорка ще біля входу. Тухі ніколи раніше не бачив його і не був із ним знайомим. Але він довго стояв, розглядаючи Рорка.

Потім він почав пробиратися крізь натовп, усміхаючись навсібіч. Але поміж усмішками та фразами його очі поверталися до рудоволосого чоловіка. Він дивився на нього так, як часом дивився з вікна тринадцятого поверху на бруківку, думаючи, що станеться з його тілом, якщо його викинути вниз, і що від нього залишиться, коли воно вдариться об той брук. Він не знав імені цього молодика, не мав потреби цікавитися його хистом і його минулим; він не був для нього людиною, лише силою. Людей Тухі ніколи не бачив — можливо, його зачаровував вигляд цієї особливої сили, так зримо втіленої у людському тілі.

Незабаром він запитав у Джона Еріка Снайта, вказуючи на незнайомця:

— Хто той юнак?

— Отой? — перепитав Снайт. — Говард Рорк, ви ж знаєте, будинок Енрайта.

— О, — видихнув Тухі.

— Що?

— Безперечно. Це мав бути він.

— Хочете познайомитися?

— Ні, — відповів Тухі. — Ні, я не хочу з ним знайомитися.

Решту вечора, коли якісь постаті затуляли Рорка, голова Тухі нетерпляче сіпалася, щоб знову його побачити. Він не хотів дивитися на Рорка, але не міг відвести погляду — так, як не міг відвести нажаханого погляду від бруківки внизу.

Того вечора для Еллсворта Тухі не існувало нікого, крім Рорка. Рорк не знав, що у вітальні є Тухі.

Коли Рорк пішов, Домінік завмерла, рахуючи хвилини, щоб вичекати, коли він уже встигне загубитися на вулицях, перш ніж вона наважиться вийти. Потім вона теж забралася звідти.

Тонкі вологі пальці Кікі Голкомб стиснули на прощання її руку, неуважно потиснули долоню і на мить зісковзнули до зап’ястка.

— Люба моя, — запитала Кікі Голкомб, — що ти думаєш про того новачка, знаєш, я бачила, що ти з ним розмовляла, про Говарда Рорка?

— Думаю, — впевнено відповіла Домінік, — він найогидніша особа, яку я будь-коли зустрічала.

— О, справді?

— Хіба може подобатися така нестримувана пихатість? Я не знаю, що сказати, крім того, що він страшенно вродливий, якщо це має значення.

— Вродливий? Домінік, ти жартуєш?

Кікі Голкомб помітила, що Домінік на мить спантеличилася. А Домінік усвідомила: те, що вона бачила у цьому обличчі, те, що робило його для неї обличчям бога, решта не зауважили; це обличчя їх не вразило; ніхто не поділяв того, що для неї було очевидним.

— Але ж, моя люба, — сказала Кікі, — він зовсім не гарний, лише надзвичайно мужній.

— Не дивуйся, Домінік, — пролунав голос у неї з-за спини. — Естетичні судження Кікі — не твої й не мої.

Домінік обернулася. Еллсворт Тухі стояв за нею, всміхаючись і уважно вдивляючись у її обличчя.

— Ти… — почала вона і затнулася.

— Атож, — сказав Тухі, схиляючи голову і наче підтверджуючи розуміння того, чого вона недоговорила. — Визнай мій хист, Домінік, що не поступається твоєму. Хоча я маю на увазі не естетичне задоволення. Цю частину я залишу для тебе. Але ми деколи бачимо неочевидне, правда ж, — і ти, і я?

— Що саме?

— Моя люба, це може спричинити філософську дискусію — та ще й дуже затяту! І таку непотрібну. Я завжди казав тобі, що ми маємо стати хорошими друзями. У нас стільки спільного інтелектуально. І немає значення, що ми перебуваємо на протилежних полюсах, тому що, і ти це розумієш, ми все одно перетнемося в одній точці. Це дуже цікавий вечір, Домінік.

— До чого ти ведеш?

— Наприклад, було цікаво довідатися, що тебе приваблює. Було приємно тебе класифікувати конкретно і чітко. Без слів — лише з допомогою певного обличчя.

— Якщо… якщо ти розумієш, що кажеш, то ти не той, ким ти є.

— Ні, моя люба. Я саме той, хто я є, саме тому, що розумію.

— Знаєш, Еллсворте, думаю, ти набагато гірший, ніж я думала.