— Суперечка, місіс Гіллеспі, — відповів він, — один із тих чинів, що не мають ані чарівності, ані користі. Залиште її мізковитим чоловікам. Мозок, звісно, — це небезпечне визнання слабкості. Кажуть, чоловіки починають розвивати мозок, коли зазнають поразки у всьому іншому.

— Ви зовсім не це маєте на думці, — сказала місіс Гіллеспі, натомість її усмішка ввібрала його слова як приємну істину. Вона тріумфально заволоділа ним і відвела вбік, укравши в місіс Голкомб, яка на мить відвернулася, щоб привітати нових гостей. — Ви, чоловіки з інтелектом, — такі діти. Ви такі чутливі. З вами потрібно панькатися.

— Не робіть так, місіс Гіллеспі. Бо ми із цього скористаємося. І демонструвати розум — це так вульгарно. Це навіть вульгарніше, ніж демонструвати багатство.

— О, любий мій, ви ж усе зрозуміли. Зараз, звісно, я чула, ви хтось на кшталт радикала, але я не сприймаю цього серйозно. Жодним чином. Як вам це подобається?

— Мені це дуже подобається.

— Ви мене не обдурите. Ви не можете змусити мене думати, що належите до небезпечних людей. Усі небезпечні люди брудні та погано знають граматику. А у вас такий прекрасний голос!

— Що саме змушує вас думати, начебто я намагаюся бути небезпечним, місіс Гіллеспі? Я лише — ну, скажімо так, — скористався найпоблажливішою рисою, — сумлінням. Вашим власним сумлінням, зручно втіленим в іншій особі — перебрав на себе ваше занепокоєння безталанними людьми, отже, звільнив вас від потреби перейматися ними.

— Що за чудернацька думка! Я не знаю, жахлива вона чи насправді дуже мудра.

— І те, й те, місіс Гіллеспі. Як і будь-яка мудрість.

Кікі Голкомб задоволено розглядала свою бальну залу. Вона поглянула вгору, на стелю, приховану сутінками, що їх не розсіювало світло люстр, і зауважила, яка ця стеля висока, велична і неприступна. Чималенький натовп гостей не зменшував її зали; вона здіймалася над ними неначе простора, гротескно збільшена квадратна коробка; хоча цей марновитрачений простір над ними надавав залі королівської пишноти — він був, неначе віко скриньки для коштовностей, високо піднесений над пласким дном, де зберігався один-єдиний маленький діамант.

Гості пересувалися двома широкими, мінливими потічками, що так чи так приводили їх до двох нуртовищ; у центрі одного стояв Еллсворт Тухі, у другому — Пітер Кітінґ. Вечірній костюм не пасував Еллсвортові Тухі; прямокутник білої сорочки видовжував його обличчя, розтягуючи начебто у два виміри; крила краватки-метелика робили його худу шию схожою на шию обскубаної курки, бліду, синяву і готову, що її скрутить одним рухом чиясь дужа рука. Але він носив одяг краще за будь-кого із присутніх чоловіків. Він носив його з безтурботною зухвалістю людини, якій це байдуже, і гротескність його зовнішності ставала ознакою його вищості, вищості такої значної, що дозволяла нехтувати недоладністю.

Він говорив насупленій молодій жінці в окулярах і вечірній сукні з глибоким вирізом:

— Люба моя, ви ніколи не перестанете бути інтелектуальною дилетанткою, якщо не присвятите себе справі, вищій за вас.

Він говорив огрядному джентльмену з розпашілим через гарячу суперечку обличчям:

— Але, мій друже, мені теж це може не сподобатися. Я лише казав, що це неуникненний перебіг історії. А хто ми такі, щоб сперечатися з історією?

Він говорив нещасливому молодому архітектору:

— Ні, хлопчику мій, якщо я маю щось проти тебе, то це не через будинок, який ти спроектував, а через поганий смак, який ти показав, нарікаючи на мою критику. Ти повинен бути обережнішим. Хтось може вирішити, що ти не вмієш ані віддавати, ані брати.

Він сказав вдові мільйонера:

— Так, я вважаю, що зробити внесок у програму соціальних досліджень — це хороша ідея. Ви візьмете участь у великому людському потоці культурних досягнень, не порушивши ані своєї рутини, ані травлення.

Люди навколо гомоніли:

— Хіба ж він не дотепний? А який сміливий!

Пітер Кітінґ променисто всміхався. Він відчував, як увага і захоплення плинуть до нього з усіх куточків бальної зали. Він дивився на людей, усіх цих ошатних, напахчених і вбраних у шурхітливі шовки, полакованих світлом, що стікав із них, наче вода, що кілька годин тому стікала з них у душі, коли вони збиралися прийти сюди і шанобливо постати перед людиною на ім'я Пітер Кітінґ. Деколи він забував, що це він і є — Пітер Кітінґ, — і, дивлячись у дзеркало на власну постать, хотів приєднатися до загального захвату перед цією особою.

Одного разу потік зіштовхнув його з Еллсвортом Тухі. Кітінґ усміхнувся наче хлопчик, який виплив із ріки літнього дня, — просвітлений, бадьорий, сповнений енергії. Тухі зупинився, дивлячись на нього; руки Тухі недбало ковзнули до кишень штанів, відстовбурчуючи піджак над худими стегнами; здавалося, він ледь погойдується на своїх маленьких ніжках; його очі були уважні у загадковому оцінюванні.

— Ну, Еллсворте, це… хіба не чудовий вечір? — промимрив Кітінґ, наче дитина до матері, яка все розуміє, і трохи — як чоловік напідпитку.

— Ти щасливий, Пітере? Ти сьогодні окраса товариства. Маленький Пітер, здається, переступив певну межу і перетворюється на знаменитість. Так завжди стається, ніхто не може точно сказати коли або чому… Одначе тут є особа, яка, здається, кричущо тебе ігнорує, адже так?

Кітінґ скривився. Він здивувався, коли і як Тухі знайшов час, щоб це зауважити.

— О, не зважай, — мовив Тухі, — винятки підтверджують правило. На жаль. У мене завжди виникала абсурдна думка, що Домінік Франкон вподобає лише надзвичайного чоловіка. Тому, звісно, я подумав про тебе. Лише побіжна думка. Одначе, знаєш, чоловік, який нею володітиме, матиме щось, чого не буде в тебе. Тут він тебе й переможе.

— Ніхто нею не володіє, — відгавкнувся Кітінґ.

— Ні, звісно, ні. Поки що ні. Це радше дивовижно. О, думаю, це має бути дуже екстраординарний чоловік.

— Послухай, на біса ти це кажеш? Тобі не подобається Домінік Франкон. Це так?

— Я ніколи не казав, що це не так.

Трохи згодом Кітінґ почув, як Тухі похмуро говорив комусь у розпалі щирої дискусії:

— Щастя? Воно таке буржуазне. Що таке щастя? У житті є чимало значно важливішого за щастя.

Кітінґ повільно підбирався до Домінік. Вона стояла, відхилившись назад, наче повітря становило надійну опору для її тонких оголених лопаток. Її вечірня сукня була кольору скла. У нього створилося враження, що він може побачити крізь її тіло стіну позаду неї. Вона здавалася занадто тендітною, щоб бути справжньою; і ця неймовірна тендітність свідчила про якусь жаску силу, що прикликала її до життя у тілі, для життя непристосованому.

Коли він підійшов, вона не намагалась його уникнути; повернулася до нього, відповідала, але монотонна точність її відповідей зупинила його, зробила безпорадним і примусила за мить відійти.

Коли приїхали Геллер і Рорк, Кікі Голкомб зустріла їх біля входу. Геллер представив Рорка, і вона заторохкотіла так, як робила це завжди, голосом схожим на маленьку ракету, що змітає всі перешкоди на своєму шляху.

— О, містере Рорк, я так палко прагнула познайомитися з вами! Ми стільки чули про вас! Але мушу попередити: мій чоловік вас не сприймає — о, винятково з художніх міркувань, ви ж розумієте, — але нехай це вас не бентежить, у цьому будинку ви маєте союзника, прихильника і спільника!

— Це дуже люб’язно, місіс Голкомб, — мовив Рорк. — Хоча, можливо, даремно.

— О, я обожнюю будинок Енрайта! Звісно, не можу сказати, що він втілює мої власні естетичні вподобання, але культурні люди повинні тримати свій розум відкритим для нового, враховувати кожну думку про мистецтво, повинні понад усе бути людьми широких поглядів, ви згодні?

— Я не знаю, — відповів Рорк, — я ніколи не був людиною широких поглядів.

Вона була впевнена, що він не прагнув бути зухвалим; ані голос, ані його манера нічого такого не видавали; але він здався їй зухвалим з першого погляду. Він був у смокінгу, що добре сидів на його високій, сухорлявій фігурі, але чомусь створювалося враження, що цей одяг йому не личить; яскраво-руде волосся здавалося недоречним до вечірнього костюма; крім того, їй не сподобалося його обличчя; це обличчя органічно сприймалось би на заводі чи в армії — в її вітальні місця йому не було. Вона сказала: